Азербайджанська письменниця Гюнель Мовлуд платить спокоєм і безпекою за публічну дружбу з етнічною вірменкою Едітою Бадасян. Арчіко та Паата Рогава, будинок яких стоїть на межі між Грузією і невизнаною республікою Абхазією, шукають свого втіклого коня — за що на рік потрапляють до абхазької тюрми. Документалістка Ануна Букія нелегально переходить річку Інгурі, щоб побачити в Сухумі будинок, де жила в дитинстві та який покинула під час війни 1992–1993 рр. Студентку Кароліну Дутку викликає на розмову «придністровське МГБ» — за фотопроєкти, над якими вона працює… Протягом 2016–2018 рр. українські журналістки Тетяна Козак і Анастасія Магазова подорожують Грузією, Вірменією, Молдовою, Азербайджаном та невизнаними квазідержавними утвореннями, що з'явилися на території цих країн після розпаду Радянського союзу. У репортажах і нарисах, що увійшли до збірки «Невизнані історії», авторки розповідають про долі людей, які десятиліттями є заручниками невизнаного статусу, пробують змоделювати можливе майбутнє Криму, Донбасу
Ця книга допомогла мені трохи відпочити у моральному плані. Інколи після всіх новин з фронту й тилу зникає відчуття якогось надмірного тиску. В голові лише одне запитання - ну за що оце все нам? І ось коли читав про долі вірмен, азербайджанців, грузинів, молдован, коли читав що вони думають про себе, країну «ₚ» і нас - насправді відчув, що ми не самі. Все це було і не раз. Почуття тиску і фрустрації змінилось на злість. Злість і чітке розумінням - це треба припинити. І у нас сьогодні є шанс, якого не було ще ні у кого в історії. Так близько до перемоги над тотальним злом ще не наближався ніхто.
Коли читаєш роздуми людей що межують з / живуть на окупованих росією територіях - всі вони кажуть як один - нічого не зміниться. росія назавжди. Вона вічний сусід, вона непереможний окупант, вона сила на рівні природного лиха. Люди кажуть - треба звикнути і адаптуватись.
Але ми сьогодні доводимо - ні. «ₚ» це не константа. З нею можна боротись і перемагати. росіяни казали що Херсон і Харківщина назавжди їх, але це не так. Сподіваюсь, що й інші жертви агресора це усвідомлять і почнуть діяти відповідно, разом із нами або власноруч. У нас є спільний біль, то чому б нам не мати і спільну перемогу?
Ну а поки, лупаємо цю скелю власноруч. Хто як може, хто чим може. Головне що разом 🇺🇦
почула про цю книгу в епізоді подкасту "Правда і кривда" про Абхазію, потім знайшла її в київській книгарні Є за 150 грн і не могла не придбати. насправді, книжка did not age well, як то кажуть. можу відмітити, що тут є фотографії з відвідувних авторками місць, що цікаво, ну і плюс читається вона легко.
3,5 змішані емоції які мені тяжко описати дуже легко читається, людські історії хапають за душу. для мене було замало структури, але це особливість жанру. написано цікаво, але ніби чогось не вистачає.
👉Мені останнім часом не вдається вільно обирати собі читання. Моєї емпатії не вистачає на все. Український порядок денний превалює. А от читання репортажів про долі самопроголошених республік цілком в нього вписується. Перед нами невизнані історії Нагірного Карабаху, Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я.
👉"- Коли увійшли російські війська, я плакала. – каже старенька. Потім вони нам зробили білі пов’язки на шиї – так вони позначали мирних жителів – і сказали: «Бабусю, не хвилюйтеся, ми вас не будемо вбивати»." Хто знає, той знає, а інші можуть спробувати здогадатися, про який з невизнаних регіонів мова. Якщо не згадувати його поруч з цитатою, то можна припустити, що варіантів у вас може бути декілька. Ну що ж, в цьому і суть.
👉Акцент авторок – на долях простих людей, які або живуть в таких самопроголошених республіках, або біля їх кордонів. І це не могло не викликати у мене скепсис, бо у нас теж живуть «прості люди» і їхні слова часом на голову не налазять.
👉Зачепила історія вірменина, актора, ветерана війни в Карабаху в 90-х, що грав азербайджанця в фільмах про цю війну (добре знає азербайджанську), і отримав тотальне неприйняття від своїх співвітчизників, а його дитина – цькування в школі. Війна безумовно прибирає відтінки і тяжіє до чорно-білого, але я намагалася зрозуміти, чи українці також здатні настільки плутати береги. Роздуми привели мене до невтішного висновку: цькувати українці вміють. Ще й як.
👉Південна Осетія – скільки ж паралелей з Україною. Розмову з міністеркою з примирення Грузії читала з іронією. А як інакше можна сприйняти слова на кшталт: «Для Грузії туризм дуже важливий в економічному плані. Це дуже цікава ситуація. Тому що, з одного боку, країна окупувала території Грузії, але Грузія все одно дозволяє в’їзд туристам з Росії. Я не знаю, чи існує в світі ще подібна ситуація». You’d be surprised. А загалом ти розумієш, що вони теж не знають, що робити.
👉Окрім того, що всі ці розрізнені географічно трагедії об’єднує роль Росії, та є ще дещо спільне. Це відчуття застою. Всі змирилися, життя продовжується. Та можливо попереду ще буде вікно можливостей і люди скористаються нагодою змінити щось в своєму житті.
Чи можна вважати репортажну книжку хорошою, якщо вона про все те саме із розділу в розділ? Мабуть, можна, бо це все про різні регіони, просто так вже сталося, що проблеми у них однакові.
Авторки розумно фокусують увагу не на сухих фактах про те, що сталося, коли і як, а на історіях людей, не боячися висвітлювати не самі прямолінійні наративи, якісь думки, що не дуже хочеться чути в житті. Завдяки цьому секції про Карабах досить влучні, так само як і огляд існування так званого Придністровʼя.
Тим не менш, у сухому підсумку залишається враження, що дізнаєшся із книги не так і багато. Це як одне довге зітхання - "усеееее погааааааано", хоч і забарвлене емоціями реальних історій та людей. І це не спроба знецінити цей досвід, просто, ну, на українську аудиторію ця книга навряд може спрацювати - ми це все вже чули, більшість це все вже й прожила так чи інакше.
Карабах, Осетія, Абхазія, Придністров'я, Ордло, Крим. Що ж об'єднує всі ці місця? Утворення квазідержав московією в кожній з колишніх радянських республік. Унікальність ситуації додає те що вони відносяться до європейських країн з постсовка і пять з шести мають ці московські військові пухлини. А хто ж шоста? Яка уникнула лихої долі? Осана, та це ж Білорусь. А уникнула бо воно там просто непотрібне, адже і суверенітет і силові структури і бульбофюрер просто маріонетка московитів. А інші варіанти? Країни Балтики, які вже в ЄС І НАТО і пропихати совкові наративи там значно важче. Ще пару слів про книга. Хоч вона не великого об'єму але доволі корисна для поверхневого ознайомлення з реальністю політики москви у своїй зоні досяжності.
Я дуже люблю публіцистику, а тут ще така багата і гостра тема, але конкретно ця книжка мені не сподобалась. Я не винесла з неї ні цікавих історій, ні багатогранних людей, ні нових фактів. Вона невелика за обсягом, тому все-таки долистала до кінця, але дива не сталось, ефектного фіналу з висновками, паралелями чи прогнозами там теж нема. Можливо, авторкам не вистачило обсягу, щоб розкрити тему, але тим більше я б очікувала в короткому викладі якісь самі яскраві моменти, квінтесенцію подорожей та розповідей. Все досить сухо, безсторонньо і тому якось картонно. Тому розчарована.
Цінність книги - в паралелях, що мимовіль проводяться між Вірменією, Азербайджаном, Молдовою, Грузією і Україною. Насильство, біль і страждання, за якими стоїть чорною тінню росія - об'єднує.
Що ж до іншого - формат випадкових інтерв'ю, поділений на невеликий обсяг книги, і чотири країни (з невизнаними територіями включно) дає дуже побіжний огляд, і залишає читача далеким аутсайдером.