Битва при Тріполі

by Filippo Tommaso Marinetti

Прелюдія Першої світової війни. Італійсько-турецький колоніальний конфлікт, що вилився у зіткнення на Півночі Африки. Перше бойове використання авіації. Шанці губилися між пісків і прагнули опертися на хоч якесь джерело води. Штурмові загони з Avanti на вустах прокладаю багнетом шлях до нових колоній. Арабська кіннота проти італійської піхоти. Бедуїни проти перших бронеавтомобілів. Вперше бойові накази віддаються через радіозв'язок. Філіппо Томмазо Марінетті не міг пропустити цих епохальних подій.

92 pages, Paperback

First published January 1, 1912

About the author

Filippo Tommaso Emilio Marinetti was an Italian ideologue, poet, editor, and founder of the Futurist movement.

Reviews

[Юра Мельник · Rating 2 out of 5]

Цілковита протилежність гуманізму. Твір який звеличує смерть і страждання.

[Тимощук В'ячеслав · Rating 2 out of 5]

Чи може хтось писати про війну, якщо він сам на тій війні не побував? Чи має така людина моральне право описувати події цієї війни? А критикувати прочитане? От наприклад я не приймав участі в італо-турецькій війні 1912-го року. То чи можу я написати що книга "Битва за Тріполі" учасника цієї війни Філіппо Марінетті це шматок смердючого лайна? І справа тут навіть не в тому оспівуванні культу сили, який в книзі звучить лейтмотивом. Чого ще чекати від члена Національної фашистської партії, друга Муссоліні і футуриста (ну не люблю я футуристів, що ж тут зробиш) а в тому наскільки жахливо йому це оспівування вдається. Я б міг пробачити пану Марінетті зневажливе ставлення до своїх супротивників в битві - османів. Це нормально для будь-якого вояка - дегуманізувати ворога, звести його до стану непотрібного об'єкту, вбивство якого є своєрідним спасінням світу. Ми боремося за правду, а вони варвари, з нами бог, а вони невірні, вони експлуатують трудовий люд, тому треба їх вбити і трудовий люд будемо експлуатувати ми. Прикладів такого в історії можна знайти сотні тисяч, Марінетті тут не виключення і просто рухається в фарватері тогочасної громадської думки: "Італійці мають більше прав володіти Лівією, бо ми цивілізовані європейці, а турки і араби - брудні, смердючі варвари" так можна прочитати його мотивацію. І ця мотивація дає право вбивати, домінувати і взагалі поводитися як остання мразота. Ну такі вже часи тоді були, я не підтртимую але розумію.
Я можу уявити собі те історичне тло, на якому писалася ця книга. Новий час, нове століття, зміна епох, люди з усієї Європи дивилися в майбутнє і очікували від нього змін на краще (ха-ха, наївні!) Культ сили тут просто не міг не народитися, це було логічно і очікувано, тим більше в такій країні як Італія з її, з одного боку римською імперською суворістю, а з іншого столітньою роздробленістю яка не так давно закінчилося Рісорджименто. Тож я легко можу пробачити автору книги цю патетику, що притаманна всім правим ідеологіям, але чого я ніяк не можу йому пробачити так це перебір з усіма цими метафорами. Можливо поодинці вони ще були б непоганими, розкидай їх автор по тексту, вправно і вміло заховавши за багатьма іншими словами-декораціями. Але ні, пан Марінетті, збільшує їхню кількість до просто непристойноїх кількість метафор на квадратний метр тексту. Чого варта лише ця цитата:
"Велика симфонія переходила з мінорного тону нічних вітрів в мажорний церковний спів гармат, які раптом, здавалося, зригували і випльовували сонце. Коли iнстинктивно піднімав голову, то, звичайно, я чув кулі, але кулі закохані, чиє ідилічне щебетання перемішувалося з цвіріньканням горобців на гілках."
Єдине, що мені хочеться сказати, прочитавши цей уривок це "Що, блять, ти несеш, дядьку!?" І такого в книзі на кожній сторінці. Щільність пафосу настільки велика, що продертися крізь нього аби зрозуміти, що ж то таки була за битва про яку пише автор, практично неможливо. Від одного скупчення метафор війни, він перескакує до іншого, по дорозі встигаючи похизуватися перевагою італійської зброї над турецькою. Проте може я чогось не розумію, може такою і повинна бути військова проза? Що ж, можливо якби я не читав Юнгера чи Ремарка я б подумав що Марінетті це хороший письменник. Але це не так.

[Thatsomeone · Rating 3 out of 5]

Найбільш цікавим був той розділ наприкінці книги де автор вже нормальною мовою без всяких епітетів розказував що там було. Ще там трохи написав про пропаганду тих часів і те як турки підробляли фотографії, щоб показати жорстокість італійців до мирного населення

[Ivan · Rating 3 out of 5]

Невеличкий нарис про битву при Тріполі, що намагається насамперед передати емоції автора, його зачудування війною. Для мене книга вийшла вже занадто поетичною, буквально кожне речення всіяно різноманітними порівняннями/метафорами/тощо.

[Artem · Rating 2 out of 5]

Оскільки автор не брав безпосередньої участі в цьому конфлікті, серйозно ставитися до цієї книги важко. Мене, як любителя історії, особливо періоду Першої світової війни, зацікавила її тематика, але історичної цінності тут практично немає. Ця робота більше нагадує футуристичний репортаж (Марінетті був лише кореспондентом у цій війні), сповнений пропагандою колоніалізму, мілітаризму й війни. Відсутність особистої участі автора в конфлікті робить його спроби описати війну поверховими. Було б цікавіше дізнатися про його досвід у Першій світовій війні, наприклад, під час битви при Ізонцо. Стиль тексту цікавий і незвичайний, як і те, що він возвеличує війну, але надмірність метафор часом робить читання неприємним.
Також кумедно помітити, як Марінетті захоплювався Ніцше та як його надихнув концепт останньої людини. Будучи громадянином країни, де жили Данте, Боккаччо, Петрарка, він захоплюється людиною, якій діагностували шизофренію, яка пила мочу та лежала в психлікарні.

[Мартин Якуб · Rating 3 out of 5]

Занадто поетична книжка про епізод італо-турецької війни на початку 20 ст. на півночі Африканського континенту.