What do you think?
Rate this book
Лабіринти американського постмодернізму. Том 1
У першому томі «Лабіринтів» описано творчі та біографічні маршрути американської прози 1950–2010-х років. Автор пропонує пройти складними й заплутаними шляхами літературного постмодернізму США разом з Бартелмі, Делілло та Пінчоном, а також прожити постмодерні покоління з хіпстерами, бітниками, хіпі й кіберпанками. Видання розраховане на широке коло небайдужих до проблем сучасної художньої творчості й теорії літератури.
- GenresNonfiction
328 pages, Hardcover
Published January 1, 2019
17 people are currently reading
155 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 20 of 20 reviews
Read
April 14, 2024дивно, але мені не вистачило банального Postmodernism 101. типу, ми починаємо ось тут, трошки після другої світової, до того Пруст із Джойсом тримали за рученята Вулф і модернізм, а одразу після почалося оце ваше деконструкціоністське єбобо, і йшло воно йшло десь приблизно року до 2001, доки не скінчилось разом із парочкою “скляних гір”, коли навіть Брету Істону Еллісу стало нестерпно ховатися за гіркою іронією (ніт). не кажу, що цього взагалі немає. кажу, що не вистачило.
також відвик, що нонфік і досі пишеться так сухо й переускладнено. звісно, аналітика оповідань Бартелмі — це не байки про мафію, тому я не чекаю від цього тексту драматичності та пафосу Роберто Савіано або Джейка Ейделстіна, але олдскульність формату впадає в очі. наприклад, роботи Дар’ї Анцибор про Різдво та Стефанії Демчук про середньовіччя мають виразний tone of voice та дуже вправно тримають баланс між 🤓 та 😊, чого з текстом Максима Нестелєєва не відбувається. це не тільки його проблема: всім дослідникам складних тем ніби помазано писати про них складно. типу, якщо в тексті є місце для прізвищ Дерріда або Бодріяр, то обовʼязково треба конструювати речення надміру ускладненим чином, бо інакше поліція постмодернізму увірветься крізь часопростір та забере автора під варту.але переживати не варто (pun intended): нам все одно залишиться конструкт автора, що по інерції розповідатиме про симулякри. [REDACTED]
книжка інколи “Ікс-Файлз”, автор ставить поруч дві ДУЖЕ віддалені речі і пише щось типу мммммммм panasonic співзвучно з panic, подумайте про це. причому це не завжди його думка, сам жанр зобовʼязує. наприклад, Делілло бачить «невипадкову подібність цифр двох ключових подій в історії США за останні 50 років: 11/22 та 9/11». WAT? в чому подібність? що є цифра 11? так це ж навіть різні місяці, листопад та вересень. дуже символічно, що головна постать американського постмодернізму, Томас Раґґлз Пінчон, свідомо мовчить і майже не транслює свої думки на публіку. ореол таємничості спонукає до міфотворчості: життя треба прожити так, щоб про твою писанину склали 100 з гаком текстів. робота Максима Нестелєєва не виключення: в нього персонаж недописаного мюзикла, неолуддит Johnny Badass, крізь єдиний пінчонівський мультиверс поєднується із фразою bad shit, що її неолуддитка Едипа Маас (не)обережно кидає просто в повітря наприкінці “Виголошення лоту 49”. там ще в сусідньому реченні Салман Рушді в типово пінчонівському імені Frenesi з ІНШОГО роману вбачає анаграму free та sin. якщо що, ця інфа наведена в дужках, бо ніяк не стосується обраної теми. що маємо? у двох реченнях змішано три роботи, білими нитками зшиті рандомні факти, які наведені здебільшого задля баласту. результат? ВСЕ ПОЄДНАНО, ВСЕ МАЄ СЕНС. апофенія — головний драйверамериканського постмодернізму.
скажу відверто: я був більш негативно налаштований, коли починав читати цю книжку, але потім мені на очі потрапив путівник творчістю Вільяма Ґібсона і він НАБАГАТО нудніший та більш поверхневий. все пізнається в порівнянні, еге ж? так, текст Нестелеєєва “сухий”, єс, нема яскраво вираженого сторітелінгу, сі, інколи автор пише про себе в третій особі та маніпулює, але наявний енциклопедичний фактаж — відбірний, викоханий, вилюблений, відфільтрований. пан Нестелєєв проштудіював купу джерел, за що йому дяка: всі біографії топові, дуже гарно мати такі штуки десь близенько під рукою. в підсумку, це доволі олдскульно скомпільований нонфік на складні теми, який виключно про високоякісний контент, але не про форму. так теж можна, чого ні? піду куплю другу частину.
також відвик, що нонфік і досі пишеться так сухо й переускладнено. звісно, аналітика оповідань Бартелмі — це не байки про мафію, тому я не чекаю від цього тексту драматичності та пафосу Роберто Савіано або Джейка Ейделстіна, але олдскульність формату впадає в очі. наприклад, роботи Дар’ї Анцибор про Різдво та Стефанії Демчук про середньовіччя мають виразний tone of voice та дуже вправно тримають баланс між 🤓 та 😊, чого з текстом Максима Нестелєєва не відбувається. це не тільки його проблема: всім дослідникам складних тем ніби помазано писати про них складно. типу, якщо в тексті є місце для прізвищ Дерріда або Бодріяр, то обовʼязково треба конструювати речення надміру ускладненим чином, бо інакше поліція постмодернізму увірветься крізь часопростір та забере автора під варту.
книжка інколи “Ікс-Файлз”, автор ставить поруч дві ДУЖЕ віддалені речі і пише щось типу мммммммм panasonic співзвучно з panic, подумайте про це. причому це не завжди його думка, сам жанр зобовʼязує. наприклад, Делілло бачить «невипадкову подібність цифр двох ключових подій в історії США за останні 50 років: 11/22 та 9/11». WAT? в чому подібність? що є цифра 11? так це ж навіть різні місяці, листопад та вересень. дуже символічно, що головна постать американського постмодернізму, Томас Раґґлз Пінчон, свідомо мовчить і майже не транслює свої думки на публіку. ореол таємничості спонукає до міфотворчості: життя треба прожити так, щоб про твою писанину склали 100 з гаком текстів. робота Максима Нестелєєва не виключення: в нього персонаж недописаного мюзикла, неолуддит Johnny Badass, крізь єдиний пінчонівський мультиверс поєднується із фразою bad shit, що її неолуддитка Едипа Маас (не)обережно кидає просто в повітря наприкінці “Виголошення лоту 49”. там ще в сусідньому реченні Салман Рушді в типово пінчонівському імені Frenesi з ІНШОГО роману вбачає анаграму free та sin. якщо що, ця інфа наведена в дужках, бо ніяк не стосується обраної теми. що маємо? у двох реченнях змішано три роботи, білими нитками зшиті рандомні факти, які наведені здебільшого задля баласту. результат? ВСЕ ПОЄДНАНО, ВСЕ МАЄ СЕНС. апофенія — головний драйвер
скажу відверто: я був більш негативно налаштований, коли починав читати цю книжку, але потім мені на очі потрапив путівник творчістю Вільяма Ґібсона і він НАБАГАТО нудніший та більш поверхневий. все пізнається в порівнянні, еге ж? так, текст Нестелеєєва “сухий”, єс, нема яскраво вираженого сторітелінгу, сі, інколи автор пише про себе в третій особі та маніпулює, але наявний енциклопедичний фактаж — відбірний, викоханий, вилюблений, відфільтрований. пан Нестелєєв проштудіював купу джерел, за що йому дяка: всі біографії топові, дуже гарно мати такі штуки десь близенько під рукою. в підсумку, це доволі олдскульно скомпільований нонфік на складні теми, який виключно про високоякісний контент, але не про форму. так теж можна, чого ні? піду куплю другу частину.
Read
January 20, 2020Максим Нестелєєв — один із найцілісніших робітників літературної ниви: перекладач, що намагається донести до українського читача канон американського літературного постмодерну (серед перекладених ним авторів — ціла низка ключових імен, від Томаса Пінчона до Джозефа Макелроя чи Дона Делілло) і водночас подати контекст цих текстів.
Далі на ЛітАкценті: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
Далі на ЛітАкценті: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
August 31, 2024
Всі відгуки суб'єктивні, а цей і поготів, оскільки: по-перше, я фанат постмодернізму (і зазначені письменники в книжці майже всі мені дуже подобаються, а Пінчон - взагалі кохання мого життя), а по-друге, я фанат Максима Нестелєєва і можу купити книгу тільки тому що її переклав саме він.
Інформація в Лабіринтах насичена, з посиланнями на безліч праць літературознавців. Видно, яка велика робота здійснена. Аналізи книг 5 письменників теж поглиблені. Виписала собі нічогенький такий список на прочитання. На жаль, багацько творів ще нема українською.
Мені неймовірно цікаво читалася теоретична частина про постмодернізм, я про ту, що до авторів (до 89 сторінки). І хотілося б ще більше інформації. Бо я, на жаль, не усе зрозуміла. Наприклад, той момент, що в модернізмі велика увага приділяється пам'яті, а в постмодернізмі цього немає. Що це означає? Можливо, відповідь ховається в другому томі.
Загалом, дуже не поверхнева книга, концентрована цікавою інформацією і цитатами інших літературознавців. Це точно мій тип нонфікшену, бо я не люблю коли багато жартів, надто легкий тон та дуже сильно спрощена інформація. В цій книзі читача поважають і очікують, що він буде вдумливо читати.
Рекомендую, якщо є можливість, у кожного письменника (Гоукс, Бартелмі, Делілло, Макелрой, Пінчон) читнути хоча б по одній книжці, так буде краще сприйматися інформація про цих авторів і їх твори.
Читатиму другий том обов'язково (а поки готуюся до нього, читаючи зазначених там письменників). І чекатиму на інші!
Інформація в Лабіринтах насичена, з посиланнями на безліч праць літературознавців. Видно, яка велика робота здійснена. Аналізи книг 5 письменників теж поглиблені. Виписала собі нічогенький такий список на прочитання. На жаль, багацько творів ще нема українською.
Мені неймовірно цікаво читалася теоретична частина про постмодернізм, я про ту, що до авторів (до 89 сторінки). І хотілося б ще більше інформації. Бо я, на жаль, не усе зрозуміла. Наприклад, той момент, що в модернізмі велика увага приділяється пам'яті, а в постмодернізмі цього немає. Що це означає? Можливо, відповідь ховається в другому томі.
Загалом, дуже не поверхнева книга, концентрована цікавою інформацією і цитатами інших літературознавців. Це точно мій тип нонфікшену, бо я не люблю коли багато жартів, надто легкий тон та дуже сильно спрощена інформація. В цій книзі читача поважають і очікують, що він буде вдумливо читати.
Рекомендую, якщо є можливість, у кожного письменника (Гоукс, Бартелмі, Делілло, Макелрой, Пінчон) читнути хоча б по одній книжці, так буде краще сприйматися інформація про цих авторів і їх твори.
Читатиму другий том обов'язково (а поки готуюся до нього, читаючи зазначених там письменників). І чекатиму на інші!
December 3, 2025
Ця книга мене зацікавила і тематикою — хочеться трохи підготуватися перед тим, як зануритися в читання творів американського постмодернізму, — і, звісно, особою автора. Я вже давно стежу за статтями та рекомендаціями Максима Нестелєєва.
Книга має декілька розділів, і хочу прокоментувати їх окремо:
1️⃣ Вхід
Почати книгу з визначення слова “лабіринт”, його класифікацій і прикладів — максимально доречно й навіть елегантно 🤌
2️⃣ Літературний постмодернізм
Теорія та різні версії визначення постмодернізму, де вже почалися такі формулювання, які треба було перечитати декілька разів, щоб осягнути 🤯
3️⃣ Постмодерні покоління 1940 - 2010-х: від хіпстерів до хіпстерів
Цей розділ мені був, як виявилося, дуже потрібний, бо я не розбираюся в поколіннях, і для мене "бітники", "хіпі" та "хіпстери" були просто слова, якими люди періодично обзивалися 😅
А ще натрапила на все ще актуальний опис поведінки влади:
4️⃣ Персоналії
Ядро книги — біографії та аналіз ключових творів п'ятьох письменників: Джон Гоукс, Дональд Бартелмі, Дон Делілло, Джозеф Макелрой, Томас Пінчон.
Я майже нічого не знала про цих авторів і не знайома з їхніми текстами, але тепер мені дуже хочеться взятися за їхні книги.
Найбільше цитат я виділила в розділі про Бартелмі, може це знак додати його книги в план на 2026 рік?
Хочеться почитати і Делілло:
5️⃣ Вихід
І наприкінці книга залишає ідеальний післясмак — бажання оцих всіх авторів почитати, щоб порівняти свої враження від наданого професійного аналізу. Хоча чесно скажу, є виняток: читати Джона Гоукса мені не захотілося, там від переказу сюжету однієї книги мені стало фізично погано 😅
Окремо зазначу: у цій книзі неймовірна кількість посилань на роботи з постмодернізму. Складається враження, що сотні джерел передували цій кристалізованій книзі-концентрату. Титанічна робота 💪
Рекомендую тим, хто цікавиться темою й любить книги про книги 📚
Запрошую до telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
Книга має декілька розділів, і хочу прокоментувати їх окремо:
1️⃣ Вхід
Почати книгу з визначення слова “лабіринт”, його класифікацій і прикладів — максимально доречно й навіть елегантно 🤌
2️⃣ Літературний постмодернізм
Теорія та різні версії визначення постмодернізму, де вже почалися такі формулювання, які треба було перечитати декілька разів, щоб осягнути 🤯
Слід розрізняти Постмодерн як добу, світогляд і "стан" (за Ж.-Ф. Ліотаром), постмодернізм як стиль, напрям і течію та постмодерність як культурний феномен і сукупність певних ознак, що описують різні явища Постмодерну.
3️⃣ Постмодерні покоління 1940 - 2010-х: від хіпстерів до хіпстерів
Цей розділ мені був, як виявилося, дуже потрібний, бо я не розбираюся в поколіннях, і для мене "бітники", "хіпі" та "хіпстери" були просто слова, якими люди періодично обзивалися 😅
А ще натрапила на все ще актуальний опис поведінки влади:
Майбутній президент США Рональд Рейґан, тодішній губернатор Каліфорнії (1967 — 1975), де хіпі було найбільше, так їх описував: "Вигляд — як у Тарзана, хода — як у Джейн, а тхнуть — як гепард". Наомі Фейґельсон зазначає, що так американці реагували на всіх "ворогів": президент Гаррі Трумен, наприклад, казав, що "цьому виродку" Фіделю Кастро "слід скупатися і поголитися".
4️⃣ Персоналії
Ядро книги — біографії та аналіз ключових творів п'ятьох письменників: Джон Гоукс, Дональд Бартелмі, Дон Делілло, Джозеф Макелрой, Томас Пінчон.
Я майже нічого не знала про цих авторів і не знайома з їхніми текстами, але тепер мені дуже хочеться взятися за їхні книги.
Найбільше цитат я виділила в розділі про Бартелмі, може це знак додати його книги в план на 2026 рік?
Джон Олдрідж також зазначав, що провідна тема прози Бартелмі — "тривіалізація сучасного життя і свідомості", а читання його — "ніби плавання у морі психічного сміття, що обертається довкола тебе".
Хочеться почитати і Делілло:
Делілло — філософ, який свідомо обрав літературу, доступнішу форму, щоб якомога більшій кількості читачів донести свої вистраждані ідеї про життя і смерть.
5️⃣ Вихід
І наприкінці книга залишає ідеальний післясмак — бажання оцих всіх авторів почитати, щоб порівняти свої враження від наданого професійного аналізу. Хоча чесно скажу, є виняток: читати Джона Гоукса мені не захотілося, там від переказу сюжету однієї книги мені стало фізично погано 😅
Окремо зазначу: у цій книзі неймовірна кількість посилань на роботи з постмодернізму. Складається враження, що сотні джерел передували цій кристалізованій книзі-концентрату. Титанічна робота 💪
Рекомендую тим, хто цікавиться темою й любить книги про книги 📚
Запрошую до telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
March 3, 2020
Мала щастя відвідати лекцію Максима Нестелєєва про ілюстровані постмодерні романи. Це було надзвичайно цікаво, тож купила перший том його Лабіринтів. І тут понеслось.
Вже з точки зору структури дуже крута книга. Вхід до лабіринту як передмова, вихід як післямова. Історичний фактаж того, як неслось 20 століття, від хіпстерів через бітників через хіпі через кіберпанк знову до хіпстерів. Спроба розібратися у тому, що взагалі таке той лабіринтний постмодернізм грунтуючись на визначенні дослідників, порівняннях, “жонглювання жонглерами” (с), структуризації тем. Далі ще круче: п’ять надзвичайно цікавих авторів, їх біографії, творчість, світогляд, романи. Оскільки я, навіть якщо читатиму ці складні тексти, то не побачу там і половини закладеного, то прочитати про них це неймовірне щастя і задоволення.
Короче, купіть цю книгу, бо я хочу, щоб вийшли наступні томи.
Якщо хочете заглибитись трохи у хаотичний лабіринт виписаних цікавинок-цитат:
“Постмодернізм - складний лабіринт, який не варто спрощувати.”
“Лабіринт одночасно утверджує безлад (траєкторія руху) і порядок (план), саме тому він - ідеальне втілення “хаосмосу”, поняття, вигаданого Джеймсом Джойсом у його (прото)постмодерністському “Фіннегановому вікопомині”. В американській літературі посмодерної доби - від “Канібала” (1949) Джона Гоукса до “Дому з листя” (2000) Марка З. Данилевського - лабіринт функціонує як поширена структурна схема й важливий лейтмотив, а в чомусь - і як емблема самого Постмодерну, де великий стильовий лабіринт складається з маленьких авторських лабіринтних візерунків.”
Вплив хіпстерів на мову (половина слів, які зараз використовуються, пішли з їх сленгу).
Захоплення наркотиками: “Якщо ти пам'ятаєш 70ті, то ти точно в них не жив”.
Опис хіпі Рейганом: “Вигляд як у Тарзана, хода як у Джейн, а тхнуть як гепард”.
“Три провідні постмодерні топоси - війна, паранойя, телебачення.”
Явище Мангеттенгедж (погугліть).
Складність Маклроя - п’ять часових вимірів в одному реченні в “Бомбі”, де оповідь від першої особи чергується з оповіддю від третьої.
Бартелмі з купою оповідань, де герої боряться з безглуздими ситуаціями (все-таки Бартелмі напевно почитаю).
Лінь як гріх письменників (лінь у середньовіччі також вбачали як гріх роздумування про якісь інакші речі, як щось, що відвертає від головного).
Делілло їздив у транспорті і докладно записував шматки розмов, подаючи їх у тексті незмінними.
“Мова - це справжній лабіринт. Заговоривши, ми в нього входимо; пишучи, ми його будуємо; замовчавши, ми в ньому спиняємося. Порушуючи правила мови, ми просто розбиваємо стіну, щоб опинитись у сусідньому лабіринті, вихід з якого - надто очевидний, щоб заради цього помирати. Тож мета читача - зробити з чужого та ворожого простору свій, перетворити будівлю на оселю, а місцевість - на помешкання.”
Найбільше звісно вразив Томас Пінчон, легендарний і всюдисущий у своїй приватності.
Сюжети романів Пінчона, які грунтуються або на тому, що насправді “проблеми немає, а є лише випадковості та збіги, і ніщо ні з чим не пов'язане” або на тому, що “насправді все пов'язане з усім, тож розв'язання проблеми дорівнює вирішенню онтологічних питань.”
Принципи прози Томаса Пінчона, що ґрунтуються на двох наукових принципах теоретичної фізики. “Принципом невизначеності Вернера Гайзенберга (спрощене визначення: не можна одночасно виміряти координати та швидкість субатомної частинки) і принципом доповнюваності Нільса Бора (спрощене визначення: світло можна зрозуміти або як хвилю, або як частинку, залежно від мови опису). Тобто, у термінах Гайзенберга, вимірювання (читання) впливає на вимірюване (у літературі це варіюється від критики до співтворчості); у термінах Бора, дослідження (читання) зумовлює різне сприйняття побаченого, зважаючи на обрані для опису слова (словниковий запас / підхід варіюється від статусу читача-початківця до професійного читача, тобто критика-літературознавця), тому різні погляди на те саме можуть призвести до настільки різних пояснень, що вони становитимуть взаємно виключні описи.”
Вихід з лабіринтів як спроба зрозуміти, що буде далі, з купою новітніх термінів для означення “після-модернізму” (що вже тягне на постмодерну іронію): авант-поп, постпостмодернізм, транспостмодернізм, ремодернізм, постміленіалізм, перформатизм, гіпермодернізм, реньюалізм, автомодернізм, альтермодерн, псевдомодернізм/цифромодернізм, метамодернізм.
Суцільний захват.
Вже з точки зору структури дуже крута книга. Вхід до лабіринту як передмова, вихід як післямова. Історичний фактаж того, як неслось 20 століття, від хіпстерів через бітників через хіпі через кіберпанк знову до хіпстерів. Спроба розібратися у тому, що взагалі таке той лабіринтний постмодернізм грунтуючись на визначенні дослідників, порівняннях, “жонглювання жонглерами” (с), структуризації тем. Далі ще круче: п’ять надзвичайно цікавих авторів, їх біографії, творчість, світогляд, романи. Оскільки я, навіть якщо читатиму ці складні тексти, то не побачу там і половини закладеного, то прочитати про них це неймовірне щастя і задоволення.
Короче, купіть цю книгу, бо я хочу, щоб вийшли наступні томи.
Якщо хочете заглибитись трохи у хаотичний лабіринт виписаних цікавинок-цитат:
“Постмодернізм - складний лабіринт, який не варто спрощувати.”
“Лабіринт одночасно утверджує безлад (траєкторія руху) і порядок (план), саме тому він - ідеальне втілення “хаосмосу”, поняття, вигаданого Джеймсом Джойсом у його (прото)постмодерністському “Фіннегановому вікопомині”. В американській літературі посмодерної доби - від “Канібала” (1949) Джона Гоукса до “Дому з листя” (2000) Марка З. Данилевського - лабіринт функціонує як поширена структурна схема й важливий лейтмотив, а в чомусь - і як емблема самого Постмодерну, де великий стильовий лабіринт складається з маленьких авторських лабіринтних візерунків.”
Вплив хіпстерів на мову (половина слів, які зараз використовуються, пішли з їх сленгу).
Захоплення наркотиками: “Якщо ти пам'ятаєш 70ті, то ти точно в них не жив”.
Опис хіпі Рейганом: “Вигляд як у Тарзана, хода як у Джейн, а тхнуть як гепард”.
“Три провідні постмодерні топоси - війна, паранойя, телебачення.”
Явище Мангеттенгедж (погугліть).
Складність Маклроя - п’ять часових вимірів в одному реченні в “Бомбі”, де оповідь від першої особи чергується з оповіддю від третьої.
Бартелмі з купою оповідань, де герої боряться з безглуздими ситуаціями (все-таки Бартелмі напевно почитаю).
Лінь як гріх письменників (лінь у середньовіччі також вбачали як гріх роздумування про якісь інакші речі, як щось, що відвертає від головного).
Делілло їздив у транспорті і докладно записував шматки розмов, подаючи їх у тексті незмінними.
“Мова - це справжній лабіринт. Заговоривши, ми в нього входимо; пишучи, ми його будуємо; замовчавши, ми в ньому спиняємося. Порушуючи правила мови, ми просто розбиваємо стіну, щоб опинитись у сусідньому лабіринті, вихід з якого - надто очевидний, щоб заради цього помирати. Тож мета читача - зробити з чужого та ворожого простору свій, перетворити будівлю на оселю, а місцевість - на помешкання.”
Найбільше звісно вразив Томас Пінчон, легендарний і всюдисущий у своїй приватності.
Сюжети романів Пінчона, які грунтуються або на тому, що насправді “проблеми немає, а є лише випадковості та збіги, і ніщо ні з чим не пов'язане” або на тому, що “насправді все пов'язане з усім, тож розв'язання проблеми дорівнює вирішенню онтологічних питань.”
Принципи прози Томаса Пінчона, що ґрунтуються на двох наукових принципах теоретичної фізики. “Принципом невизначеності Вернера Гайзенберга (спрощене визначення: не можна одночасно виміряти координати та швидкість субатомної частинки) і принципом доповнюваності Нільса Бора (спрощене визначення: світло можна зрозуміти або як хвилю, або як частинку, залежно від мови опису). Тобто, у термінах Гайзенберга, вимірювання (читання) впливає на вимірюване (у літературі це варіюється від критики до співтворчості); у термінах Бора, дослідження (читання) зумовлює різне сприйняття побаченого, зважаючи на обрані для опису слова (словниковий запас / підхід варіюється від статусу читача-початківця до професійного читача, тобто критика-літературознавця), тому різні погляди на те саме можуть призвести до настільки різних пояснень, що вони становитимуть взаємно виключні описи.”
Вихід з лабіринтів як спроба зрозуміти, що буде далі, з купою новітніх термінів для означення “після-модернізму” (що вже тягне на постмодерну іронію): авант-поп, постпостмодернізм, транспостмодернізм, ремодернізм, постміленіалізм, перформатизм, гіпермодернізм, реньюалізм, автомодернізм, альтермодерн, псевдомодернізм/цифромодернізм, метамодернізм.
Суцільний захват.
April 3, 2025
ніколи не могла б уявити що так розважусь з цією книгою.
кислотний фанк, вино і історії як Делілло захопився формою грецьких літер а не словами які вони утворювали.
і д е а л ь н о
(навіть враховуючи те що читать перший розділ після робочого дня було приблизно як піти на другу зміну роботи але яку ти любиш)
кислотний фанк, вино і історії як Делілло захопився формою грецьких літер а не словами які вони утворювали.
і д е а л ь н о
(навіть враховуючи те що читать перший розділ після робочого дня було приблизно як піти на другу зміну роботи але яку ти любиш)
Read
October 26, 2025Книга досить таки насичена інформацією. Сподобалась частина про Дона Делілло - читала його твори з другої і третьої декади, ще треба щось вхопити з першої, але тільки після «Підземного світу». Приємно було знайти на полицях рекомендації від Дональда Бартелмі - Апдайк недавно вийшов, Мальколм Лаурі давненько припадає пилом на полиці, Берджеса треба перечитати (свого часу цей твір справив на мене надзвичайне враження), нарешті хоча б десь є згадки про Кобо Абе - всі чомусь сплять на цьому авторі, а в нього є досить багацько вартісних творів, «Людина-коробка» якраз в процесі читання 😜
До розповідей про Пінчона та інших авторів згодом повернуся - хочеться таки прочитати їх твори й зробити власні висновки, а потім вже спойлерно читати про що ж насправді вони писали.
До розповідей про Пінчона та інших авторів згодом повернуся - хочеться таки прочитати їх твори й зробити власні висновки, а потім вже спойлерно читати про що ж насправді вони писали.
Read
January 21, 2020Приклад літературознавчої праці з «людським обличчям». А якщо серйозніше, то свідчення того, що, не залежно від специфіки чи навіть вузькості теми, будь-яке гуманітарне дослідження можна написати так, щоб воно було зрозумілим і навіть цікавим читачам-неспеціалістам. Звісно, для цього авторові й самому має бути цікаво, як і сталося в цьому випадку (а Максим Нестелєєв пише про авторів, яких послідовно сам і перекладає). Власне, дослідник є напевно одним із найбільших у нас ентузіастів американського літературного постмодернізму.
Повністю: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
Повністю: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
October 29, 2019
Єдиний недолік книжки Максима Нестелєєва в тому, що поки ти читаєшь його книжку про американських постмодерністів, ти не читаешь книжки самих американських постмодерністів у перекладах Максима Нестелєєва.
December 8, 2024
До книги потрібно підходити підготовленою людиною і щось уже почитати в згаданих у 1 томі авторів, інакше багато д��ведеться пропускати, щоб не зловити спойлери (якщо це для вас важливо).
February 8, 2022
“Про що неможливо говорити, про те слід мовчати.”
Л. Вітгенштайн
“Межі моєї мови означають межі мого світу”
Л. Вітгенштайн
Почати хотілося б саме з цих цитат, а чому? А ви собі думайте самі. Адже і постмодернізм та автори, представлені в цій праці, не дають відповідей. Хоча варто пояснити: вони їх дають, але ці відповіді не лежать на поверхні. Щоб їх отримати потрібно копати дуже глибоко і не завжди тільки в самих текстах письменників.
Максим Нестелєєв порівнює постмодернізм з лабіринтом і поступово вводить нас в нього та водить нас його коридорами. Доступно (наскільки це можливо) розказує, що таке постмодернізм та звідки взявся (і чому?). Що цьому передувало та куди, врешті-решт, це нас привело?
Дізнаємося?
Дана книга — це така суміш з легкого та складного пояснення. Інколи читати важко, багато незрозумілого, доводиться використовувати метачитання. В цьому нам допомагають посилання на джерела. А якщо деякі слова незрозумілі, тоді питаємо в гуглу. От так і відбувалося моє читання “лабіринтів…”
Розділи книги я читав не послідовно. Почив зі вступу, потім прочитав розділи, які стосуються в загальному постмодернізму, епохи та визначення різних дослідників. Далі порядок склався такий: читав спочатку про тих авторів, які мені відомі та цікаві, а на завершення залишив тих, про кого раніше не чув. Коли читав книгу ловив запитальні погляди домашніх, типу “чого це я читаю книгу то спочатку, то з кінця”
А тепер скажу декілька слів про письменників, про творчість яких нам розповідає автор. І це буквально буде декілька слів.
Джон Гоукс - “неасимільований порнософістський експериментатор”
Дональд Бартелмі - “каталогізатор” та “творець кулі на якій полетів у літературу Девід Фостер Воллес” (дякую Дональде). А ще в кінці розділу список літератури від Бартелмі.
Дон Делілло - “хлопчик з Бронкса, який пише романи”
Джозеф Макелрой — за версією Ендрю Ессекса “Містер Безкомпромісний”
Томас Пінчон - “вказівник на роздоріжжі “постмодернізм-нова щирість””
Як і ми блукаємо лабіринтами постмодернізму, так і постмодернізм, не стоявши на місці, прийшов туди, куди прийшов на сьогодні. А що ж в завтрашньому дні нас та його чекає? Це напевно дізнаємося, коли Максим Нестелєєв розкаже в наступних книгах цієї non-fiction саги. (дай боже йому здоров’я, видавцям грошей, а нам терпіння)
“Просунутись уперед і зробити вибір на перехресті — стандартний набір можливих реакцій, який ще не гарантує виходу із лабіринту. Як і знання категорій постмодернізму ще не дає повної картини цього стилю. Лабіринт здолає лише той, хто ним простує і не спрощує реальності до комплекту базових понять, а беззастережно приймає дійсність у всій її складності.”
Автор тільки допоможе краще зрозуміти, як читати нечитабельні твори, але не прочитає їх за вас.
Думаю, що неодноразово буду повертатися до даної книги, коли застрягну у важкопрохідних лабіринтах вищезгаданих письменників та з нетерпінням чекаю на продовження.
Л. Вітгенштайн
“Межі моєї мови означають межі мого світу”
Л. Вітгенштайн
Почати хотілося б саме з цих цитат, а чому? А ви собі думайте самі. Адже і постмодернізм та автори, представлені в цій праці, не дають відповідей. Хоча варто пояснити: вони їх дають, але ці відповіді не лежать на поверхні. Щоб їх отримати потрібно копати дуже глибоко і не завжди тільки в самих текстах письменників.
Максим Нестелєєв порівнює постмодернізм з лабіринтом і поступово вводить нас в нього та водить нас його коридорами. Доступно (наскільки це можливо) розказує, що таке постмодернізм та звідки взявся (і чому?). Що цьому передувало та куди, врешті-решт, це нас привело?
Дізнаємося?
Дана книга — це така суміш з легкого та складного пояснення. Інколи читати важко, багато незрозумілого, доводиться використовувати метачитання. В цьому нам допомагають посилання на джерела. А якщо деякі слова незрозумілі, тоді питаємо в гуглу. От так і відбувалося моє читання “лабіринтів…”
Розділи книги я читав не послідовно. Почив зі вступу, потім прочитав розділи, які стосуються в загальному постмодернізму, епохи та визначення різних дослідників. Далі порядок склався такий: читав спочатку про тих авторів, які мені відомі та цікаві, а на завершення залишив тих, про кого раніше не чув. Коли читав книгу ловив запитальні погляди домашніх, типу “чого це я читаю книгу то спочатку, то з кінця”
А тепер скажу декілька слів про письменників, про творчість яких нам розповідає автор. І це буквально буде декілька слів.
Джон Гоукс - “неасимільований порнософістський експериментатор”
Дональд Бартелмі - “каталогізатор” та “творець кулі на якій полетів у літературу Девід Фостер Воллес” (дякую Дональде). А ще в кінці розділу список літератури від Бартелмі.
Дон Делілло - “хлопчик з Бронкса, який пише романи”
Джозеф Макелрой — за версією Ендрю Ессекса “Містер Безкомпромісний”
Томас Пінчон - “вказівник на роздоріжжі “постмодернізм-нова щирість””
Як і ми блукаємо лабіринтами постмодернізму, так і постмодернізм, не стоявши на місці, прийшов туди, куди прийшов на сьогодні. А що ж в завтрашньому дні нас та його чекає? Це напевно дізнаємося, коли Максим Нестелєєв розкаже в наступних книгах цієї non-fiction саги. (дай боже йому здоров’я, видавцям грошей, а нам терпіння)
“Просунутись уперед і зробити вибір на перехресті — стандартний набір можливих реакцій, який ще не гарантує виходу із лабіринту. Як і знання категорій постмодернізму ще не дає повної картини цього стилю. Лабіринт здолає лише той, хто ним простує і не спрощує реальності до комплекту базових понять, а беззастережно приймає дійсність у всій її складності.”
Автор тільки допоможе краще зрозуміти, як читати нечитабельні твори, але не прочитає їх за вас.
Думаю, що неодноразово буду повертатися до даної книги, коли застрягну у важкопрохідних лабіринтах вищезгаданих письменників та з нетерпінням чекаю на продовження.
Read
September 3, 2023Окрім вже звичних за післямовами серії “американський постмодернізм” екскурсів в біографії авторів, та їхню поетику, дана робота дає можливість зануритися з головою в теоретичну частину явища. Пан Нестелєєв люб’язно надає розбір всіх ключових досліджень, есеїв та статей, тож вам не доведеться читати всі 50 монографій присвячених вивченню Пінчона. Доволі неочікуваним для мене виявився екскурс в історичні умови становлення постмодерної епохи із впливом пізнього капіталізму на становлення субкультур, які в свою чергу вплинули на мистецтво епохи загалом (в більшості випадків я сприймав субкультури як маргінальний бунт, з потугою змінити класове становище і рідко дивився на них крізь оптику zeitgeist). Загалом, це дуже цікаве чтиво, якщо ви хотіли прогулятися лабіринтом, але шукали собі путівник. Важливо знати, що якщо ви наважуєтесь туди зайти, вийти ви вже не зможете.
November 21, 2020
Дійсно визначна праця, після якої стає зрозуміло, що таке явище як постмодернізм у літературі, було неминуче. Обізнаність автора американським менталітетом щиро дивує. А тлумачення творчості письменників, викликає повагу. Після прочитання книги може скластись хибна думка, що постмодернізм читати легко, й зчитувати різні пласти у творах теж доступно, але це не зовсім так. Це заслуга автора, який вміє донести складне простою мовою. Дійсно, книга показує післявоєнну добу в Америці та як це відображалось на літературі. Цікаво про цікаве!
Read
November 11, 2025«Видання розраховане на широке коло небайдужих до проблем сучасної художньої творчості й теорії літератури.»
Вітаю, я Дмитро, я небайдужий до проблем сучасної художньої творчості й теорії літератури.
На сторінці 128 я відклав книжку, свою небайдужість і взявся написати передчасний відгук.
Позаяк рейтинг тексту захмарно високий, мій відгук немає потенціалу нашкодити ні автору, ні книзі.
Я очікував вступ до американського постмодернізму, щоб взяти до рук умовного Пінчона не голіруч, а у такому-сякому всеозброєнні. Отримав довідник. Хай який добре вивірений і упорядкований, але все ж лише довідник.
Хто читає довідники (ні, не звіряється, а саме читає)? — Точно не я. Мабуть, і не широке коло читачів. Інакше кажучи, я купив книжку, з якою я не розумію як взаємодіяти. Я звик читати від першої сторінки до останньої. З лабіринтами так не виходить. Інакше я поки читати не вмію. Conundrum трохи, нє?
Вітаю, я Дмитро, я небайдужий до проблем сучасної художньої творчості й теорії літератури.
На сторінці 128 я відклав книжку, свою небайдужість і взявся написати передчасний відгук.
Позаяк рейтинг тексту захмарно високий, мій відгук немає потенціалу нашкодити ні автору, ні книзі.
Я очікував вступ до американського постмодернізму, щоб взяти до рук умовного Пінчона не голіруч, а у такому-сякому всеозброєнні. Отримав довідник. Хай який добре вивірений і упорядкований, але все ж лише довідник.
Хто читає довідники (ні, не звіряється, а саме читає)? — Точно не я. Мабуть, і не широке коло читачів. Інакше кажучи, я купив книжку, з якою я не розумію як взаємодіяти. Я звик читати від першої сторінки до останньої. З лабіринтами так не виходить. Інакше я поки читати не вмію. Conundrum трохи, нє?
October 21, 2020
Майстерна збірка. Хороший вступ до химерної і складнозрозумілої прози американських авторів другої половини ХХ ст. Окремо хочеться виділити ессей про зміну літературних поколінь.
January 12, 2024
Захоплива книга-лабіринт про лабіринти і американський постомодернізм. Робота видатного літературознавця, безперечно, Нестелєєв це сучасний живий класик.
1962-го в Америці виходить перша збірка вибраних текстiв аргентинця Хорхе Луїса Борхеса зі значущим заголовком «Лабіринти», де, зокрема, були два його ключові тексти: «Вавилонська бібліотека» і «Сад із розгалуженими стежками» (обидва 1941), що якраз описують лабіринтоподібні структури. Ще одним знаковим латино-американським твором є новела аргентинця Хуліо Кортасара <<Безперервність парків» (написана 1956-го, видана 1964-го), в якій протагоніст читає роман, а наприкінці виявляється його персонажем. Цей сюжет можна вважати зразковим прикладом стрічки Мебіуса, втіленим у художньому просторі, а також лабіринтною фабулою, де вихід перетворюється на вхід.
Іншим джерелом американського постмодернізму став європейський авангард, який потрапив до США за посередництвом театру абсурду (передусім - п'єс Семюеля Бекета, вплив якого на власну творчість визнає багато постмодерністів) і французького «нового роману».
Представник цієї художньої практики Ален Роб-Ґріє у 1959 році видав роман «У лабіринті» (англійський переклад - 1967 р.) – символічний за змістом і з промовистим заголовком. Солдат після вигаданої битви під нікому не
відомим Рейхенфельсом безнадійно заблукав у засніженому місті з «шахівницею однаковісіньких вулиць». Він має донести важливий згорток - дуже промовиста метафора для письменника, який після хаосу Другої світової війни намагається донести певну цінність до читача, однак не може виблукати з попередньо збудованої традиції і поступово знаходить смисл у самому шляху, а не в його завершенні.
Науковці здавна визначали зв'язок урбаністичного простору й лабіринту: цей образ може й не бути в тексті безпосередньо, проте він все одно відчитуватиметься в інших образах. Наприклад, збірка Джона Барта
«Загублений у кімнаті сміху» («Lost in the Funhouse») вийшла у французькому перекладі зі знаковою назвою
«Загублений у лабіринті» («Perdu Dans Le Labyrinthe», 1972), що доволі точно передає авторську ідею.
Лабіринт одночасно утверджує безлад (траєкторія руху) і порядок (план), саме тому він - ідеальне втіленням «хаосмосу», поняття, вигаданого Джеймсом Джойсом у його (прото)постмодерністському «Фіннеґановому вікопомині». В американській літературі постмодерної доби - від «Канібала» (1949) Джона Гоукса до «Дому з листя» (2000) Марка 3. Данилевського - лабіринт функціонує як поширена структурна схема й важливий лейтмотив, а в чомусь - і як емблема самого Постмодерну, де великий стильовий лабіринт складається з маленьких авторських лабіринтних візерунків.
Максим Нестелєєв "Лабіринти американського постмодернізму"
1962-го в Америці виходить перша збірка вибраних текстiв аргентинця Хорхе Луїса Борхеса зі значущим заголовком «Лабіринти», де, зокрема, були два його ключові тексти: «Вавилонська бібліотека» і «Сад із розгалуженими стежками» (обидва 1941), що якраз описують лабіринтоподібні структури. Ще одним знаковим латино-американським твором є новела аргентинця Хуліо Кортасара <<Безперервність парків» (написана 1956-го, видана 1964-го), в якій протагоніст читає роман, а наприкінці виявляється його персонажем. Цей сюжет можна вважати зразковим прикладом стрічки Мебіуса, втіленим у художньому просторі, а також лабіринтною фабулою, де вихід перетворюється на вхід.
Іншим джерелом американського постмодернізму став європейський авангард, який потрапив до США за посередництвом театру абсурду (передусім - п'єс Семюеля Бекета, вплив якого на власну творчість визнає багато постмодерністів) і французького «нового роману».
Представник цієї художньої практики Ален Роб-Ґріє у 1959 році видав роман «У лабіринті» (англійський переклад - 1967 р.) – символічний за змістом і з промовистим заголовком. Солдат після вигаданої битви під нікому не
відомим Рейхенфельсом безнадійно заблукав у засніженому місті з «шахівницею однаковісіньких вулиць». Він має донести важливий згорток - дуже промовиста метафора для письменника, який після хаосу Другої світової війни намагається донести певну цінність до читача, однак не може виблукати з попередньо збудованої традиції і поступово знаходить смисл у самому шляху, а не в його завершенні.
Науковці здавна визначали зв'язок урбаністичного простору й лабіринту: цей образ може й не бути в тексті безпосередньо, проте він все одно відчитуватиметься в інших образах. Наприклад, збірка Джона Барта
«Загублений у кімнаті сміху» («Lost in the Funhouse») вийшла у французькому перекладі зі знаковою назвою
«Загублений у лабіринті» («Perdu Dans Le Labyrinthe», 1972), що доволі точно передає авторську ідею.
Лабіринт одночасно утверджує безлад (траєкторія руху) і порядок (план), саме тому він - ідеальне втіленням «хаосмосу», поняття, вигаданого Джеймсом Джойсом у його (прото)постмодерністському «Фіннеґановому вікопомині». В американській літературі постмодерної доби - від «Канібала» (1949) Джона Гоукса до «Дому з листя» (2000) Марка 3. Данилевського - лабіринт функціонує як поширена структурна схема й важливий лейтмотив, а в чомусь - і як емблема самого Постмодерну, де великий стильовий лабіринт складається з маленьких авторських лабіринтних візерунків.
Максим Нестелєєв "Лабіринти американського постмодернізму"
December 29, 2024
Перш за все окремо дякую Максу Нестелєєву та і безперечно редактору Богдані Романцевій, можна сказати інтелектуальній супутниці Максима в діалогах про американський постмодернізм. Завжди цікаво подивитись їх подкасти, їх неважко знайти на теренах ютубу.
Та повернімось до книги. Тут є Вступний розділ Вхід. Де представлені версії, що ж таке власне постмодернізм від провідних інтелектуалів світу. Ігаб Гассан, Брайян Макгейл, Френдерік Джеймісон, наводять свої твердження, як слід розуміти постмодерн, в порівняні з минулим модерном, його відмінності, подібност��. Те, що це все важко визначити, стисло, як правило, чи теорему - закономірно. Тому такі теорії, можуть дещо насторожити читача, за що власне він взявся? Чи його це? Я не можу вам відповісти чи ваше це, чи варто його читати, чи сподобається воно вам, адже ми усі різні, в кожного будуть виникати свої асоціації. Я візьму на себе роль - непевного оповідача, який розповість вам свою інтерпретацію. Вона буде суб'єктивна, не вірна за визначенням, дещо узагальнена, спрощена. Адже роль цього непевного оповідача - часто використовується у творах постмодерністів. Тож, судячи зі моєї оповіді, ви, як співавтори цього допису, повинні вирішити, чи не повинні, зробити свої висновки, чи припущення, або ж побудувати власну теорію, ви також можете не робити нічого з цим текстом. Його прочитати по діагоналі.
Я, як книжковий оглядач, маю вам розповісти, як, я бачу цей лабіринт. Водночас не налякати вас, щоб ви мали змогу самі зробити цей вибір, йти сюди чи ні. Як би мене спитали - що таке постмодерніст? з того, що я знаю, як, я його уявляю, асоціюю, я відповім:
Складно про - масове/популярне. Високе - про низьке. Інтелектуальна гра - простими жанрами, або жанрами, які є популярними. Це може бути - література, кіно, спорт, архітектура, мистецтво, музика. Можна взяти за основу жанр детективу, чи фантастики, або історичного роману; говорити про музику джаз, чи класику; описати післяматчеві пенальті в суперкубку по футболу; відшукувати сенси через артхаусне кіно; перегребти та переосмислити - сміття, як масовий продукт. І це все можна робити - разом, в рамках одного роману, і все це можна робити - окрема, над кожним - об'єктом, створюючи тим самим своє, індивідуальне постмодерне полотно, адже ви також в деякій півмірі співавтор. Ви читач! Ви пройшлись тим лабіринтом, який вас привів до індивідуальних вражень, ви так бачите цю книгу. Про щось подібне говорив - Дональд Бартлемі, що читач дуже важливий, навіть якщо він нічого не зрозумів зі прочитаної книги, він був її співучасником, він заповнив ці рядки. Мені здається Бартелмі дуже влучно сказав, адже, читацькі лабіринти посмтодерну тим і хороші, що ви можете вибудувати своє уявлення, щодо книги. Хай помилкові, але це чудовий конструкт, який спонукає вас думати, створювати. Те що мене приваблює в постмодерні саме це визначення, бути частиною цього проєкту - досліджувати текст, асоціювати його, інтерпретувати. Від пошуків виходу з цього лабіритну, так званого гралю, чи дверей виходу, можна отримати більше задоволення ніж від самого гралю і виходу. Особливо, якщо його власне і немає в тексті. Самі пошуки цікавіші за вихід.
Далі в книзі Максим Нестелєєв розповідає про найкультовіших представників постмодерну Томаса Пінчона, Дона Делілло, Дональда Бартелмі, Джона Гоукса, Джозефа Макелроя аналізуючи їх тексти та твори. Це справді титанічна робота, як читача, так і перекладача, а ще літературознавця. І справді, розповіді про авторів дуже цікаві та інформативні. Після ознайомлення, хотілось би прочитати деякі твори, візьмемо того ж Гоукса та його "Канібалів". В Делліло хочеться прочитати якогомога більше творів, особливо знаючи його етапи творчості, зокрема Підземний Світ, який вважають останнім великим романом Америки в ХХ столітті. Макелрой лякає своєю складністю, він написав роман "Жінки і чоловіки" на 1112 ст. навіть не усі критики його прочитали, щоб по ньому щось писати. А ще, як на мене, в моєму розумінні у нього є дуже постмодерніська книга - де знімають артхаусне кіно, і потім шукають, того, хто засвітив плівку. Якщо існували б кліше, шаблони щодо постмодерну, то я б чогось саме асоціював з цією книгою. Хоча не забуваємо, що я непевний оповідач, і мені вірити не потрібно.
Окремим розділом йде: Постмодерне покоління 1940-2010-х: Від хіпстерів до хіпстерів. Дуже цікавий розділ про субкультуру. Як вони впливали на розвиток літератури, чи не впливали, бо деякі давали справді поштовхи до виникнення нових епохальних текстів. Це дуже кайфова розповідь про хіпестрів - афроджазменів, кінця 40-х. Бітників, де ідолом був Керуак, хіппі з їх любов'ю, комунами, Вудстоком і Чарльзом Менсоном. Томас Пінчон навіть згадує у своєму романі цей епізод. Ми ходили до сусідів, та їли з їх холодильників. А потім прийшов Чарль Менсон, тобто та трагедія, яку він спричинив поклала край цьому рухові. Згадується навіть субкультура кіберпанку. Постомодерн, що варто зазначити завжди ладнав з фантастикою, адже часто використовував зокрема фантастичні сюжети.
Іронічно, що постмодерн, це ще власне як казав Пінчон течія, яка виникнула під час холодної війни та загрози застосування ядерної зброї. Пінчон писав про політ ракети Фау-2, на художніх сторінках своєї книги, ми ж читачі цієї епохи, щоденно відчуваємо наслідки, від таких прильотів, і наші сторінки гаджетів, щодня містять такі повідомлення. На жаль. Тож, якоюсь мірою ми живемо в реальному постмодернізмі - ніби ми персонажі, апокаліптичної книги. Наче Пінчон, випередив час, та передбачив це.
Взагалі в постмодерні багато ось таких футуристичних провіщень, іронії, чорного гумору, фантастики, абсурду, та метаісторичного переосмислення та переписування - палімпсесту. І цей висновок не до кінця точний та вірний. Тому, я, як непевний оповідач зупинюсь на цьому...
Ви, як співавтор - читач, самі вирішите, що для вас постмодерн, як ви його бачите, трактуєте, і чи варто блукати його лабіринтами шукаючи вихід, чи можливо просто насолоджуючись цим інтелектуальним, не легким проходженням.
Та повернімось до книги. Тут є Вступний розділ Вхід. Де представлені версії, що ж таке власне постмодернізм від провідних інтелектуалів світу. Ігаб Гассан, Брайян Макгейл, Френдерік Джеймісон, наводять свої твердження, як слід розуміти постмодерн, в порівняні з минулим модерном, його відмінності, подібност��. Те, що це все важко визначити, стисло, як правило, чи теорему - закономірно. Тому такі теорії, можуть дещо насторожити читача, за що власне він взявся? Чи його це? Я не можу вам відповісти чи ваше це, чи варто його читати, чи сподобається воно вам, адже ми усі різні, в кожного будуть виникати свої асоціації. Я візьму на себе роль - непевного оповідача, який розповість вам свою інтерпретацію. Вона буде суб'єктивна, не вірна за визначенням, дещо узагальнена, спрощена. Адже роль цього непевного оповідача - часто використовується у творах постмодерністів. Тож, судячи зі моєї оповіді, ви, як співавтори цього допису, повинні вирішити, чи не повинні, зробити свої висновки, чи припущення, або ж побудувати власну теорію, ви також можете не робити нічого з цим текстом. Його прочитати по діагоналі.
Я, як книжковий оглядач, маю вам розповісти, як, я бачу цей лабіринт. Водночас не налякати вас, щоб ви мали змогу самі зробити цей вибір, йти сюди чи ні. Як би мене спитали - що таке постмодерніст? з того, що я знаю, як, я його уявляю, асоціюю, я відповім:
Складно про - масове/популярне. Високе - про низьке. Інтелектуальна гра - простими жанрами, або жанрами, які є популярними. Це може бути - література, кіно, спорт, архітектура, мистецтво, музика. Можна взяти за основу жанр детективу, чи фантастики, або історичного роману; говорити про музику джаз, чи класику; описати післяматчеві пенальті в суперкубку по футболу; відшукувати сенси через артхаусне кіно; перегребти та переосмислити - сміття, як масовий продукт. І це все можна робити - разом, в рамках одного роману, і все це можна робити - окрема, над кожним - об'єктом, створюючи тим самим своє, індивідуальне постмодерне полотно, адже ви також в деякій півмірі співавтор. Ви читач! Ви пройшлись тим лабіринтом, який вас привів до індивідуальних вражень, ви так бачите цю книгу. Про щось подібне говорив - Дональд Бартлемі, що читач дуже важливий, навіть якщо він нічого не зрозумів зі прочитаної книги, він був її співучасником, він заповнив ці рядки. Мені здається Бартелмі дуже влучно сказав, адже, читацькі лабіринти посмтодерну тим і хороші, що ви можете вибудувати своє уявлення, щодо книги. Хай помилкові, але це чудовий конструкт, який спонукає вас думати, створювати. Те що мене приваблює в постмодерні саме це визначення, бути частиною цього проєкту - досліджувати текст, асоціювати його, інтерпретувати. Від пошуків виходу з цього лабіритну, так званого гралю, чи дверей виходу, можна отримати більше задоволення ніж від самого гралю і виходу. Особливо, якщо його власне і немає в тексті. Самі пошуки цікавіші за вихід.
Далі в книзі Максим Нестелєєв розповідає про найкультовіших представників постмодерну Томаса Пінчона, Дона Делілло, Дональда Бартелмі, Джона Гоукса, Джозефа Макелроя аналізуючи їх тексти та твори. Це справді титанічна робота, як читача, так і перекладача, а ще літературознавця. І справді, розповіді про авторів дуже цікаві та інформативні. Після ознайомлення, хотілось би прочитати деякі твори, візьмемо того ж Гоукса та його "Канібалів". В Делліло хочеться прочитати якогомога більше творів, особливо знаючи його етапи творчості, зокрема Підземний Світ, який вважають останнім великим романом Америки в ХХ столітті. Макелрой лякає своєю складністю, він написав роман "Жінки і чоловіки" на 1112 ст. навіть не усі критики його прочитали, щоб по ньому щось писати. А ще, як на мене, в моєму розумінні у нього є дуже постмодерніська книга - де знімають артхаусне кіно, і потім шукають, того, хто засвітив плівку. Якщо існували б кліше, шаблони щодо постмодерну, то я б чогось саме асоціював з цією книгою. Хоча не забуваємо, що я непевний оповідач, і мені вірити не потрібно.
Окремим розділом йде: Постмодерне покоління 1940-2010-х: Від хіпстерів до хіпстерів. Дуже цікавий розділ про субкультуру. Як вони впливали на розвиток літератури, чи не впливали, бо деякі давали справді поштовхи до виникнення нових епохальних текстів. Це дуже кайфова розповідь про хіпестрів - афроджазменів, кінця 40-х. Бітників, де ідолом був Керуак, хіппі з їх любов'ю, комунами, Вудстоком і Чарльзом Менсоном. Томас Пінчон навіть згадує у своєму романі цей епізод. Ми ходили до сусідів, та їли з їх холодильників. А потім прийшов Чарль Менсон, тобто та трагедія, яку він спричинив поклала край цьому рухові. Згадується навіть субкультура кіберпанку. Постомодерн, що варто зазначити завжди ладнав з фантастикою, адже часто використовував зокрема фантастичні сюжети.
Іронічно, що постмодерн, це ще власне як казав Пінчон течія, яка виникнула під час холодної війни та загрози застосування ядерної зброї. Пінчон писав про політ ракети Фау-2, на художніх сторінках своєї книги, ми ж читачі цієї епохи, щоденно відчуваємо наслідки, від таких прильотів, і наші сторінки гаджетів, щодня містять такі повідомлення. На жаль. Тож, якоюсь мірою ми живемо в реальному постмодернізмі - ніби ми персонажі, апокаліптичної книги. Наче Пінчон, випередив час, та передбачив це.
Взагалі в постмодерні багато ось таких футуристичних провіщень, іронії, чорного гумору, фантастики, абсурду, та метаісторичного переосмислення та переписування - палімпсесту. І цей висновок не до кінця точний та вірний. Тому, я, як непевний оповідач зупинюсь на цьому...
Ви, як співавтор - читач, самі вирішите, що для вас постмодерн, як ви його бачите, трактуєте, і чи варто блукати його лабіринтами шукаючи вихід, чи можливо просто насолоджуючись цим інтелектуальним, не легким проходженням.
April 12, 2024
Максим Нестелєєв. Лабіринти американського постмодернізму, том перший.
Структура: ВХІД, Літературний постмодернізм у версіях, Постмодерні покоління, Персоналії та ВИХІД.
◈ ВХІД.
Вступний розділ дещо нагадує інструктаж перед стрибком з парашутом. Автор говорить про концепцію лабіринтів, просторові гіпотези й урешті вже на старті згадує джерела постмодернізму. На вході слово «лабіринт» звучить значно частіше ніж «постмодернізм», а концентрація термінів морально готує до наступних розділів.
◈ Літературний постмодернізм (+Версії).
Тут проговорюється (не востаннє) важливість часових рамок для постмодернізму, деякі особливості термінології (зокрема, постмодерну як доби й постмодернізму як напряму).
Версія Ігаба Гассана в переказі Максима Нестелєєва видається найбільш структурованою, хоча і не без хиб (Гассан на претензії відповідав «Робіть свою»).
Браян Макгейл відсилає до філософського словника і протиставляє модернізм і постмодернізм, проте, як і в багатьох теоріях, у цій знаходяться вагомі винятки.
Фредрік Джеймісон, можливо, цілячись на широку аудиторію, звинувачує капіталізм у постмодернізмі (в чому тільки його не звинувачували).
◈ Постмодерні покоління при найближчому розгляді виявляються не такими вже геть постмодерністськими, почасти залишаючись в літературі об’єктами, а не суб’єктами. Цей розділ цікавий майже антропологічно, крім того, допомагає в розумінні окремих постмодерністських текстів.
◈ Парад персоналій розпочинає Джон Гоукс, один з небагатьох постмодерністів, який брав безпосередню участь у Другій світовій (цікаво, чи буде в наступних томах «Лабіринтів» Геллер). Прикметно, Гоукс зізнавався, що читає мало, а релігійні алюзії в його текстах виникають опосередковано.
Іконічна цитата: «..справжні вороги роману — це сюжет, персонаж, час-місце подій, і тема, тож я відкинув ці звичні способи осмислення худліту, і лишилася лише повнота бачення та структури».
◈ Дональд Бартелмі у своїй колажній манері сам здається колажним продуктом, дитиною архітектури, журналістики, гумору і сучасного мистецтва. Оспівуючи протоамериканське життя, він насмикує методи з суміжних до літератури та знайомих собі сфер. Гра заради «відновлення свіжості заяложеної мови» потребує зміни правил.
◈ Попри неамериканське походження, Дон Делілло для мене — найбільш американізований автор, найбільш політичний і медійний. «Головний шаман параноїдної школи в американській прозі» — це, можливо, дещо передчасна номінація, хоча й близька до істини.
◈ Ніжне ставлення автора до Джозефа Макелроя дуже помітне, втім, не можна сказати, що незаслужене. Макелрой з його есеєм про складність є винахідником не лише унікальних речень, а й особливої багатошарової перцепції в літературі.
◈ Лабіринти час від часу виринають у книзі, та їхня концентрація закономірно сягає максимуму в розділі про Томаса Пінчона.
Тут присутня аргументована спроба пояснити тематично-хронологічний маршрут творчості Пінчона. Навіть без цієї спроби, Нестелєєв досить грунтовно вимальовує ідейно-типажну теорію пінчонівських романів, як-от божественну параною.
◈ ВИХІД. Вихід із лабіринту грайливо названий автором В(И)ХІД очевидно нікуди не веде, бодай тому, що у розділі з такою назвою йдеться про течії, які не відбулися повною мірою.
Критики завзято пропонують варіанти назв для спадкоємця постмодернізму, проте за цим бачиться не (с)тільки літературознавча робота, скільки бажання отримати рядок у Вікіпедії.
Наразі навіть метамодернізм — найбільш популярний термін з но(у)меном «модернізм» не може претендувати на вічну бронь в літературі. Йдеться не про те, чи метамодернізм спадкоємець або самозванець, а про те, чи його ДНК взагалі життєздатне.
Щоправда, є момент, який повертає нас до перших розділів книги, де йшла річ про множинність постмодернізмів і жонглювання термінами. В якій точці ми б зараз не знаходилися — у пізньому постмодернізмі, у ранній стадії наступного періоду або в жерлі проміжного, цей пил, здійнятий землетрусами переродження, застилатиме очі ще певний час. І поки не накопичиться критична (в усіх сенсах) маса літературознавчих текстів, навряд чи доцільно влаштовувати конкурси на найкращий неймінг.
Лабораторія лабіринтів Нестелєєва — це доволі захопливе чтиво, у якому присутнє як глибоке опрацювання джерел, так і авторський профіль. Рекомендую.
Структура: ВХІД, Літературний постмодернізм у версіях, Постмодерні покоління, Персоналії та ВИХІД.
◈ ВХІД.
Вступний розділ дещо нагадує інструктаж перед стрибком з парашутом. Автор говорить про концепцію лабіринтів, просторові гіпотези й урешті вже на старті згадує джерела постмодернізму. На вході слово «лабіринт» звучить значно частіше ніж «постмодернізм», а концентрація термінів морально готує до наступних розділів.
◈ Літературний постмодернізм (+Версії).
Тут проговорюється (не востаннє) важливість часових рамок для постмодернізму, деякі особливості термінології (зокрема, постмодерну як доби й постмодернізму як напряму).
Версія Ігаба Гассана в переказі Максима Нестелєєва видається найбільш структурованою, хоча і не без хиб (Гассан на претензії відповідав «Робіть свою»).
Браян Макгейл відсилає до філософського словника і протиставляє модернізм і постмодернізм, проте, як і в багатьох теоріях, у цій знаходяться вагомі винятки.
Фредрік Джеймісон, можливо, цілячись на широку аудиторію, звинувачує капіталізм у постмодернізмі (в чому тільки його не звинувачували).
◈ Постмодерні покоління при найближчому розгляді виявляються не такими вже геть постмодерністськими, почасти залишаючись в літературі об’єктами, а не суб’єктами. Цей розділ цікавий майже антропологічно, крім того, допомагає в розумінні окремих постмодерністських текстів.
◈ Парад персоналій розпочинає Джон Гоукс, один з небагатьох постмодерністів, який брав безпосередню участь у Другій світовій (цікаво, чи буде в наступних томах «Лабіринтів» Геллер). Прикметно, Гоукс зізнавався, що читає мало, а релігійні алюзії в його текстах виникають опосередковано.
Іконічна цитата: «..справжні вороги роману — це сюжет, персонаж, час-місце подій, і тема, тож я відкинув ці звичні способи осмислення худліту, і лишилася лише повнота бачення та структури».
◈ Дональд Бартелмі у своїй колажній манері сам здається колажним продуктом, дитиною архітектури, журналістики, гумору і сучасного мистецтва. Оспівуючи протоамериканське життя, він насмикує методи з суміжних до літератури та знайомих собі сфер. Гра заради «відновлення свіжості заяложеної мови» потребує зміни правил.
◈ Попри неамериканське походження, Дон Делілло для мене — найбільш американізований автор, найбільш політичний і медійний. «Головний шаман параноїдної школи в американській прозі» — це, можливо, дещо передчасна номінація, хоча й близька до істини.
◈ Ніжне ставлення автора до Джозефа Макелроя дуже помітне, втім, не можна сказати, що незаслужене. Макелрой з його есеєм про складність є винахідником не лише унікальних речень, а й особливої багатошарової перцепції в літературі.
◈ Лабіринти час від часу виринають у книзі, та їхня концентрація закономірно сягає максимуму в розділі про Томаса Пінчона.
Тут присутня аргументована спроба пояснити тематично-хронологічний маршрут творчості Пінчона. Навіть без цієї спроби, Нестелєєв досить грунтовно вимальовує ідейно-типажну теорію пінчонівських романів, як-от божественну параною.
◈ ВИХІД. Вихід із лабіринту грайливо названий автором В(И)ХІД очевидно нікуди не веде, бодай тому, що у розділі з такою назвою йдеться про течії, які не відбулися повною мірою.
Критики завзято пропонують варіанти назв для спадкоємця постмодернізму, проте за цим бачиться не (с)тільки літературознавча робота, скільки бажання отримати рядок у Вікіпедії.
Наразі навіть метамодернізм — найбільш популярний термін з но(у)меном «модернізм» не може претендувати на вічну бронь в літературі. Йдеться не про те, чи метамодернізм спадкоємець або самозванець, а про те, чи його ДНК взагалі життєздатне.
Щоправда, є момент, який повертає нас до перших розділів книги, де йшла річ про множинність постмодернізмів і жонглювання термінами. В якій точці ми б зараз не знаходилися — у пізньому постмодернізмі, у ранній стадії наступного періоду або в жерлі проміжного, цей пил, здійнятий землетрусами переродження, застилатиме очі ще певний час. І поки не накопичиться критична (в усіх сенсах) маса літературознавчих текстів, навряд чи доцільно влаштовувати конкурси на найкращий неймінг.
Лабораторія лабіринтів Нестелєєва — це доволі захопливе чтиво, у якому присутнє як глибоке опрацювання джерел, так і авторський профіль. Рекомендую.
This entire review has been hidden because of spoilers.
February 26, 2024
Книга стане в пригоді багатьом людям, які хотіли б підібрати ключі до розуміння цього напрямку.
📌Як людина, яка до прочитання книги не знала таких персоналій, як Томас Пінчон, Джозеф Макелрой чи Дон Делілло, скажу, що книга справді корисна і доступна.
Звісно, для того, щоб знати американську прозу 1950-2010-х років, варто ознайомитись з нею самостійно, але завдяки праці Максима Нестелєєва є більше шансів не розгубитись в цих текстах, що автор порівнює з лабіринтами.
Не знаю чи колись буду читати тексти, що були оглянуті в цій книзі, але якщо так буде, то не обійдусь без «Лабіринтів американського постмодернізму».
📌Як людина, яка до прочитання книги не знала таких персоналій, як Томас Пінчон, Джозеф Макелрой чи Дон Делілло, скажу, що книга справді корисна і доступна.
Звісно, для того, щоб знати американську прозу 1950-2010-х років, варто ознайомитись з нею самостійно, але завдяки праці Максима Нестелєєва є більше шансів не розгубитись в цих текстах, що автор порівнює з лабіринтами.
Не знаю чи колись буду читати тексти, що були оглянуті в цій книзі, але якщо так буде, то не обійдусь без «Лабіринтів американського постмодернізму».
October 15, 2023
Не здивуюсь якщо це докторська дисертація
Displaying 1 - 20 of 20 reviews