До нового видання подорожніх нотаток Галини Пагутяк ««Сентиментальні мандрівки Галичиною», суттєво доповненого, ввійшли також повість ««Лебедин» та нарис про холеру 1831 року в Галичині «Зажинки смерті». На шляху незвичної мандрівки углиб історії письменниця намагається збагнути таїну зниклого міста Лебедина біля Львова та осмислити трагедію холерної епідемії, яка спричинила спалення опирів. відгомін про які зафіксував навіть Іван Франко. Мандрівки Східною Галичиною, вважає авторка, відроджують у нашій пам’яті занепаді та спустошені галицькі міста і села, повертають їх безцінні пам’ятки з забуття.
Народилася в селі Залокоть, згодом родина переїхала у село Уріж. Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.) Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
Письменницький тревелог, що впевнено прямує до ідеального. Ландшафт як контекст, пейзаж як напівфабрикат сюжету, миттєве або навпаки - подовжене в часі - враження як абсолют. І хоча там є певні інтонаційні особливості, які я вже вчуся розрізняти як потребу враховувати "коефіцієнт Пагутяк", цілісне враження книжечка по собі залишає дуже міцне. Аж не знаєш, за що хапатися: замовляти книжки, які уже як рідні, хоча ще не читані, або бігти купувати квиток до Львова і дорогою вимальовувати на мапі маршрути. (До речі, про мапу. Її відсутність - єдиний суттєвий недолік видання). Мабуть, отак і треба писати подорожні есеї - коли особистість вже неможливо від'єднати від місцевості. Синергія, йой.
А ще цей той випадок, коли справді цікаво зазирнути в чужу голову. По-перше, взнати, як працюють письменницькі механізми. По-друге, подивитися, як почувається людина, добре реалізована у своїй сфері попри очевидну соціальну неадаптованість. Утішне читання. Справді осіннє, але такого формату, що підживлює віру... нє, не в людство, але в людину.
Я дуже довго насолоджувалася цією книгою. Десь на початку авторка пише, що відчула бажання дослідити своє коріння, гнана дивною ностальгією за тим, без чого більшість людей обходяться. Отак і у мене є дивна ностальгія за Галичиною, яку я знаю тільки пунктирно, а хотілось би більше. Сентиментальні мандрівки Пагутяк стали і для мене сентиментальним досвідом, з купою закладинок, перечитуванням і бажанням досліджувати далі.