"У себе на батьківщині, у Швейцарії, Педро Ленц є справжньою літературною зіркою. Що цілком справедливо. Педро пише життєво, весело й лірично. Пише вірші й прозу. Пише гохдойч і швейцарською говіркою. На його виступах публіка тішиться розкоші пізнавання самих себе і тих, хто живе поруч із тобою. Добре мати можливість сміятися з того, що не можеш (та й не особливо хочеш) виправити. Добре сміятись із речей, які не впливають на тебе особисто.
Це в певному сенсі чиста поезія, навіть дистильована: нічого крім життя тут немає, а, можливо, й самого життя немає також.
Герої Ленца — ходячі мерці, для яких реальність тримається на страху і бажанні недосяжного. Перший вірш «Лотерейний квиток» задає ритм усій збірці: Макс Штайнер роздумує, що б він зробив, якби виграв у лотерею, як би він тоді відрізнявся від своїх бруднопиких друзів, проте, коли доходить до діла, він розриває квиток і йде купувати пиво. Сама можливість вийти зі злиднів позбавляє героя фантазій, і, реалізувавшись, його зруйнує.
Його манера письма нагадала мені «Продавчиню квітів» Артура Дроня. Ці вірші часто короткі, максимально «прості», проте містять у собі аж надто багато сказаного.
У світі Ленца немає Бога, до всього варто ставитись скептично і все промовлене чи побачене є непевним — постмодернізм at its finest. Тематика і стиль збірки максимально побутові, що вдало обігрується у вірші «Проти неба»:
Небо цієї ночі вихваляється всіма своїми сяюче-білими, темно-білими, світло-білими, дрібними й великими зірками. Але не вір йому.
Повна попільничка і порожня пляшка більше розкажуть про мій довгий час, аніж це старе небо зі своїми дурнуватими трюками.
Не знаю як звучить назва в оригіналі, але мене потішила ця тонка мовна гра.
Ці тексти змушують зупинитись і поглянути не лише вглиб себе, але й довкола, адже в закамарках (у підтексті) ховається найголовніше — те, про що неможливо говорити.
Багатьом збірка нагадає старого Буковскі, але, як пише Жадан у передмові: «якщо Буковскі, пишучи про своїх жінок чи про своїх друзів, так чи інакше пише про себе самого, про себе передусім, то Педро Ленц робить щось зворотне — починаючи копатися у собі, все одно згадує якогось чергового екзотичного персонажа, якому й присвячує всі свої рефлексії».
Сумна та гостра поезія про повсякдення швейцарського пролетаріату, що вчергове доводить універсальність загальнолюдських сенсів. Окреме спасибі за прекрасний переклад Сергієві Жаданові.
на книжковому клубу читали "Весну варварів" швейцарця Йонаса Люшера, хотілось почитати ще щось з цієї країни і обрала ось цю збірку поезій. Перекладав Жадан і це дуже сильно відчувається, аж так, що складалось враження, ніби деякі вірші - це вірші самого Жадана, бо багато мачизму та якоїсь туги (сум швейцарця для мене не збагнений, він же швейцарець! приводів для суму не бачу)