Герої цих новел — прості звичайні люди, зі складними, часто поламаними долями і зраненими душами. Їхні історії нанизуються одна на одну і творять справдешнє шипшинове намисто — червоного кольору кохання, з гострими колючками болю, розчарування, втрати. У цих новелах так багато правди життя, як у самому житті. І стільки ж любові до людини.
Ця збірка історій — як пригорща ягід, червоних, як кров і любов. Не зважайте на банальну риму: історії ці, у чомусь типові й навіть архетипні, небанальні як саме життя, сповнене пристрастей і страждань. Сюжети, довкола яких виростають ці новели, однаковим чином можуть бути як повністю вигаданими, так і повністю документальними: важка, кривава, хаотична історія нашої країни писала їх десятками.
Про втікачів, підпільників, повстанців, жінок і дітей, на яких, як на живців, ловили чоловіків з УПА. Про непевні, ненадійні схрони — за снопами кукурудзи, у лісових хащах, під підлогою — де ховалися ті ж таки діти, повстанці, а ще євреї, на яких полювали так само жорстоко. Про злидні і важку роботу в період колективізації, коли гроші на нову куфайку доводидлося рік збирати.
Іноді ці оповідання нагадували читані мною в дитинстві «шедеври» соцреалізму (так, я була «всеядною» і читала усе, що потрапляло під руку у сільській і шкільній бібліотеках) — але такі, з яких начисто стерто весь оцей ідеологічний полиск, всю цю комуністичну іржу. І ти бачиш по суті ту ж саму історію, але вже такою, якою вона була насправді — чорною, злиденною, важкою.
Але у новелах Ірини Савки є місце не лише суспільній історії, а й приватній. Зраджене і збережене у круговерті життя. загублене і віднайдене кохання, істинне і те, що ним лише прикидалося, — кохання як рушійна сила житті присутнє у багатьох новелах авторки. Воно й ламає, і зцілює. А потім іноді ламає знову.
Ірина Савка не прагне хеппі-ендів, але й не нагнітає штучної драматичності. Читаючи її історії, у мене жодного разу не виникало відчуття «Не вірю!». Ну, може, трішечки, в останній новелі «Соло для ангелів», де йдеться про сурмача Революції Гідності, який на вершечку барикади грав Гімн України, — вона мені здалася трішечки «глянцевою», такою, знаєте, трендовою ювелірною прикрасою, виготовленою тут-і-зараз, тоді як всі інші новели нагадують бабусині разочки намиста — прості, але дорогі завдяки історії, яка лишилася на них, — котрі обережно дістали зі старої дерев’яної скриньки.
Відверто кажучи, за «Шипшинове намисто» я бралася з деяким острахом. Боялася, що сюжети будуть нуднуваті, а тести — прикрашені недоречними викрутасами метафор. Але насправді ця збірка — це такий літературний натурпродукт, якого ще пошукати. Життєві і справжні, ці новели торкаються глибокої родинної пам’яті, пробуджують сімейні спогади, які належать навіть не тобі, а комусь із твоїх предків — ти не знаєш напевне, як із ними було, але знаєш точно, що якісь такі речі доводилося і їм переживати. Ягідками-оповідками «Шипшинового намиста» варто частуватися тоді, коли тобі хочеться спуститися на кілька сходинок углиб історії твого роду і твого народу.
20 історій розмаїтих життів різних часів, але кожна з них особлива. Вони про кохання, біль, втрати, мрії. ⠀ Деякі новели про короткочасне щастя, інші про набуте, виплекане роками, виплакане, вистраждане. Ці оповідки перемежовані уламками чужої долі, наповнені жагою до життя і свободи, розкривають особисте, показують відверті почуття. ⠀
...старість не купується і не лікується, але вона дає право думати, коли не спиться вночі і людина забігає в минуле. ⠀ Збірка варта уваги. Після неї хочеться познайомитись з усією серією від Видавництва Старого Лева. Адже книга не лише про важке і гірке, вона про відверте і пройдешнє, про силу духу і людяність, про досвід і прощення.
Серія коротеньких новел, про життя, про любов, є і про молодь, і про старших, і про старіший час і про сьогодення. Легке чтиво, новели по 10-15 сторінок.
Strong writing but insufficient length. Stories that miss depth. I would give this author another chance by all means but as of right now - not too impressed with the format.