Той, хто читав кінцівку "Одіссеї", мабуть, теж мав відчуття, що вона не повинна завершуватися так, як завершується. Її потрібно продовжити. Кінцівку треба переписати.
Це непросте, амбіційне завдання, на яке не кожен зважиться, узяв на себе український філософ і письменник Володимир Єрмоленко у своєму дебютному романі "Ловець Океану".
Єрмоленко розпочинає свою кінцівку «Одіссеї» дещо раніше - ще до того, як вона втрачає геній свого автора, який вказував курс, і перетворюється на розгублену річку, яка не знає куди текти, а тому має негайно пересохнути, а її річковий бог - загинути.
Автор розпочинає з прибуття Одіссея на Ітаку, але це повернення інше. Одіссей не застає тут ані Пенелопи, ані Телемаха, ані Евмея, який допоможе йому здолати женихів, ані самих женихів. На місці свого дому він бачить пустку і згарище. Місто - це люди, а не стіни. Але в Одіссеєвій домівці немає нікого, і навіть стіни збереглись не усі.
Чи то через цілісність сюжету чи образу, чи то через особливе ставлення автора до насильства (він неодноразово піднімав цю тему на своїй сторінці в фейсбук), у книзі не згадуються найкровавіші сцени помсти Одіссея. Це сцени, де обеззброєні женихи загнані у покої дому Одіссея один за одним гинуть від стріл і спису Лаертіда. Безумовно, ці ахеї винні. Без сумніву, вони варті покарння та помсти відповідно до давніх звичаїв, вони також ведуть себе негідно і заслуговують на осуд читачів давнього епосу. Адже женихи проїдали статки у домі Пенелопи, плюндрували її служниць, неодноразово хотіли убити Телемаха, і знущалися над самим Одіссеєм-Ефоном у вигляді жебрака. Але тепер у XXII пісні книги вони - беззахисні і обеззброєні. Вони - м'ясо, яке перемолюють спис і меч Одіссея й Телемаха.
Не згадується й сцена, де весь у крові, бруді й поті Одіссей, неначе звір, холоднокровно і жадібно оглядає трупи женихів, що лежать один на одному, наче риба, яку рибалки виловили сітями, і яка тепер безпомічно віддає останні подихи життя на березі під палючим сонцем. Цей гомерівський Одіссей несе смерть. Він вісник загибелі і страждань, не лише для ворогів, але й для численних товаришів по зброї. Ці страждання, як солона вода, просочили усе його тіло й душу.
Але Одіссей Єрмоленка інший. Це воїн, який більше не хоче вбивати. Це чоловік, який готовий взяти тягар своїх гріхів і спокутувати їх так, як вміє: новими мандрами і новими битвами, але тепер заради власного щастя, не через веління богів і не через чуже кохання, а заради власної любові.
Ні, цей Одіссей уже не вбиватиме заради пригод, він більше нічого не робитиме заради пригод. Лише заради себе і щастя своєї сім'ї. Хоча, до речі, у «Ловці океану» значно ефемернішої, аніж в грецькому оригіналі. Тут Одіссей - місто-метрополія, Одіссей-нарцис.
Чоловік, який пройшов такий шлях, проплив стільки морів, за свідомим чи несвідомим задумом Володимира Єрмоленка, з воїна перетворюється на філософа, хай би чим не була викликана його любов до мудрості. Тепер він знову шукає, але вже не славу і здобич, а істину і любов. І пливе в зворотньому напрямку.
Ви б теж хотіли прожити своє життя ще раз, знаючи все, що тепер знаєте, і досвідчивши усе, що вже досвідчили. Так? Ні? Не знаєте? А у цього небораки немає виходу. Він пливе назад, щоб дорогою розгубити усю свою славнозвісну хитрість, в надії отримати взамін щонайменше мудрість.
Одіссей Єрмоленка шукає прощення, кидає своє життя на поталу долі, щоб спокутувати минулі перемоги, гріхи, невдачі. Але не усе так просто, бо провина - точно не основний мотив, а так, - лише одна з людських слабкостей, завдяки якій герой, про якого говорить уся Греція, стає трішки більше людиною, трішки більше схожим на нас. Піднесене скочується до глибин людського. Але це не Одіссей Достоєвського (ну хіба зовсім трішки), - це Одіссей Єрмоленка.
«Ловець океану» читається на одному диханні. І, пропри те, що наче знаєш, що буде далі, здогадуєшся, про що Одіссей говоритиме з Навсікаєю, що йому готує нова зустріч з Каліпсо чи Цірцеєю (у них обидвох не найлагідніший характер), що тепер, уже другий раз, він випитуватиме у царстві мертвих... Але все одно цікаво! Все одно інтрига минулого, що має стати теперішнім, не відпускає до останнього рядка. І навіть тоді не можеш заспокоїтись, бо розумієш, відчуваєш, чуєш як щось невиразне, а проте сильне, що йде з глибини тебе, каже, що і цю Одіссею треба переписати. Вона теж хоче іншого завершення, щоб насправді не бути завершеною ніколи. Така її хитрість, ще спритніша і мудріша за хитромудрість самого Одіссея, який говорив з богами.
Я прочитав "Ловця Океану" одразу після перечитування «Одіссеї» Гомера, і тому мав задоволення по свіжій пам’яті розглядати кожного з персонажів двох епосів та оцінити альтернативну історію Одіссея, від чого отримав невимовне задоволення, як і від стилю автора та багаторівневості тексту.
У «Ловці океану» кожен побачить, те, що захоче побачити, знайде те, що захоче знову пережити. Ця книга, як Сцилла нашіптує кожному, те, чого він найбільше хоче - чи то інтриги, чи то пригоди, богів з красивими тілами, таємниці, чи то витончений стиль та майже еротичний ритм, чи розбавлені, а проте доволі хмільні філософські роздуми. Обирай із цього супермаркету спокус та згуб що до вподоби твоїй душі і яка любов має її врешті погубити! Ця книга прочитає тебе і запропонує те, чого ти найбільше хочеш, за чим підеш, і що змусить тебе зістрибнути за борт корабля в сліпому бажанні. І єдиний, хто може врятувати тебе - це бог розсудливості й міри, якщо захоче, звісно, або якщо ти йому дозволиш.
Але книги для того й існують - щоб читати нас, продовжувати й переписувати. Уся їх краса - у видумці, у грі, яка намагається замінити або нагадати сон. Бо тільки там ми можемо літати, вільні як вітер. Як Маргарита після балу сатани. Одіссей-майстер? Хтозна, хтозна...
Щось є від Дон Жуана у цього Одіссея, щось від Дон Кіхота, хоча у обидвох у них усе-таки більше від самого Одіссея. Але ви про це забудете, бо ці образи й алюзії так швидко змінюються у книзі, тіні відходять на задній план, щоб, врешті, наш герой знайшов себе, віднайшов у собі людське, яке двадцять років з нього вимивали війни, німфи і моря. Ви забудете про Одіссея-воїна, Одіссея-вбивцю, Одіссея-Роскольнікова, Одіссея-Заратустру, Одіссея-сім'янина і Одіссея-месника, Одіссея-ще-будь-кого... Як забудете про усі пригоди: і ті, описані ще Гомером, і нововигадані. Усе це матиме значно менше значення, аніж рій питань і смислів у вашій голові, а також вдячність за кінець, який вам теж, підозрюю, захочеться переписати.
Після цієї книги, сповненої роздумів, накопиченого Одіссеєм-Єрмоленком досвіду, ви знову полюбите життя. Ви спершу вкотре й знову захочете стати богом і пити нектар та їсти амброзію, як небожителі. А згодом зрозумієте новопроголошену красу бути людиною, відкривати у собі цей дар і шанс ставати кращими, аніж тими, ким ви є. І тим самим ставати кращими за богів...
Ця книга, як і гомерівська «Одіссея», - безумовно один з кращих способів знову і вкотре ще трішки глибше пізнати власну людськість.
... і заховану між рядками людяність.
«Боги не плачуть. Люди плачуть за них. (...) ...але тільки смертні можуть створювати музику».