Тіні забутих предків. Новели

by Mykhailo Kotsiubynsky, Михайло Коцюбинський

Михайло Коцюбинський — самобутній письменник, що збагатив світову літературу проникливими творами. Він відкрив у вітчизняній літературі сторінку модерну та імпресіонізму. Ця книга, одна з найкращих в усій українській літературі, розповідає про кохання гуцульських Ромео та Джульєтти і приголомшує драматизмом подій та доль.

Genres: Fiction

352 pages, Hardcover

Published January 1, 2014

About the author

Mykhailo Mykhailovych Kotsiubynsky (Ukrainian: Михайло Михайлович Коцюбинський), (September 17, 1864 – April 25, 1913) was a Ukrainian author whose writings described typical Ukrainian life at the start of the 20th century. Kotsiubynsky's early stories were described as examples of ethnographic realism; in the years to come, with his style of writing becoming more and more sophisticated, he evolved into one of the most talented Ukrainian impressionist and modernist writers.
During the Soviet period, Kotsiubynsky was honoured as a realist and a revolutionary democrat. A literary-memorial museum was opened in Vinnytsia in 1927 in the house where he was born.

About twenty novels were published during Kotsiubynsky's life. Several of them have been translated to other European languages.

Reviews

[kadym · Rating 4 out of 5]

«Новели» Михайло Коцюбинський 8/10

Для мене найчастіша проблема таких збірок в тому, що автор не писав ці тексти для спільної публікації і не будував навколо них концепту, тому це доволі уривчасте читання. Загальний настрій всюди вдумливий та тривожний, але оскільки тексти не повʼязані, то аналізувати буду їх теж окремо.

«Дебют» 9/10
неймовірний стиль письма заколисує:

«Осінь танула, як воскова свічка, ставала все прозорішою й легшою. Жадна земля випила за літо все сонце, і воно стало бліде, анемічне. А земля мусила вмирати од голоду й спраги, бо чаша сонця стала порожня»

тут про молодика, який приїхав працювати репетитором при дитині і закохується в господарську дочку, і його кохання хворобливе, злісне, приставуче, одержиме, тож вона не спішить бігти в його обійми, а він зі злости сточує себе сам до останньої сторінки, переконуючи всіх нас, як жахливо вона ним крутить:

«Вона! Вона! Вона! Моя іржа - а я залізо. Вона мене всього сточила. Не лишила живого місця. Я її чую у всіх кліточках пальців. Вона обіймає мою істоту, наче туман»

цією психологічною напруженістю головного героя нагадало «Андрія Лаговського», бо психози тут теж мають місце, але цей текст мені чи не найбільше сподобався, бо тут не провисає ні стилістика, ні сюжет

«На острові» 7/10
про швидке мимовільне кохання на курорті і знову жінка тут втікаючий силует на тлі неба, а герой стражденний юнак, але цей текст мене не зачепив

«Цвіт яблуні» 10/10
WHAT WAS THAT?
ми одразу опиняємось посеред будинку в якому помирає від жару дитина і батьки не знаходять собі місця, дуже добре передає емоційну складову, мені мало віриться, що він це не з життя списав, бо це було настільки пронизливо боляче:

«Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.»

і тільки спробуйте мені сказати, що це не геніально. після прочитання лишається дуже сильний терпкий післясмак, хотілося б щоб це був довший текст.

«В дорозі» 7/10
тут мотив схожий на «Я.Романтика», але я просто не відчув цей текст і його наглухо вибило з моєї памʼяті, він дуже розпливчатий і тут знову про нерозділене кохання, він мені читався найбільш байдуже зі всього, але стиль все ще на висоті

[Sophie · Rating 4 out of 5]

щемко, неймовірно прекрасно написано
хочеться впиватися кожним словом
на жаль, просто не до кінця мій автор, але безумовно варто читати

[Serhii Povísenko · Rating 5 out of 5]

У праці «Від Мирного до Хвильового» (https://www.goodreads.com/book/show/4...), 1936 року Михайло Рудницький пише про Коцюбинського:

І

Скромний і тихий, наче професор-спеціяліст, що лякається почати розмову про те, чим він найбільше цікавиться; — можуть його не зрозуміти, іронічно всміхнутись, подумати, що він дивак, або претенсіональний. Те, що він знає, здобув собі по-вільною, невсипущою працею, і воно не дає йому ні самовпевнених поглядів, ні рухів, навіть серед людей, які не знають нічого. Працює Коцюбинський як якийсь ентомольоґ із маленькою скринькою та, сіткою на метеликів — краще, щоб його не бачили. Так працювали великі французькі реалісти, збираючи ті важливі petits faits caractéristiques, без яких не можна було у книжці ні змалювати якоїсь історичної доби, ні клаптика природи, ні одягу героя; треба було знати, як що називається, як воно виглядає насправді.

Чи приходило коли Коцюбинському на думку, що він має занадто скромну посаду як на своє «Велике» завдання письменника? Чи рахував він роки своєї першої друкованої новелі, щоб можна, було підготовлятись до ювілею? Якби хто був натякнув йому на такі речі, він був би розкрив широко свої очі — завсіди проникливі, завсіди несміливі, і був би всміхнувся тою усмішкою людини, яка знає свою ціну не на те, щоб ходити вулицею з капелюхом і збирати в нього мідяки за свій голос, придатний для оперової сцени.

Не знав Коцюбинський ні сильних слів, ні широких жестів; не бачив перед собою великих придорожніх стовпів, які вказували б усім дорогу, ані широчезних перспектив у своїй уяві, щоб поривати міліони.

Напричуд зрівноважений і свідомий меж свого таланту український письменник. Поволі, зусиллями робітника пера, що виборює собі щораз кращі засоби вислову, здіймається він на щораз вищий рівень мистецтва аж до свого останнього твору. Переходячи від оповідання до оповідання, бачимо, як вражливість Коцюбинського охоплює щораз більшу низку життєвих проявів, щораз краще вибирає із них тони, близькі його темпераментові та барви, доступні його зорові.

ІІ

Можемо не питати, читаючи Коцюбинського, яку він мав освіту, які скінчив школи, які впливи заважили на його таланті. У своїх оповіданнях він ніколи не заведе дискусії, яка може викликати запит: чи не самоук він? Не блисне він ніколи ерудицією, що нагадає павиний хвіст — причеплений до гордої голови, — не наважиться на сюжет, що тхне модою або чванливою псевдоориґінальністю.

Деякі його оповідання притадають нам може поодинокі моменти його життєпису: подорожі, що заводили його в нове середовище. Таксамо з образів: маляра довідуємося куди він їздив. Літературні впливи? Самі бачимо, як він починає від побутових образків, що майже не зривають з традицією рідної літератури. Та коли переходимо до перших його  «акварель» із чужим сюжетом і до перших психольогічних нарисів, не сумніваємося, що російська література, яку він мав на свому столі, і сучасні европейські письменники мали аж за багато зразків, за якими міг він іти. Коли слухаємо його особистих признань, ми трохи збентежені. Коцюбинський уважає за своїх найбільших учителів Мопасана, та Фуріє. Перший для нього — майстер форми, другий — найближчий ідеалами.

Та ні з одното, ні з другого не найдете в Коцюбинського того, що було характеристичною рисою їх індивідуальности. Еротика Мопасана така чужа для Коцюбинського, що можна нераз дивуватись, як узагалі могли таке мале місце займати в сучасного письменника справи, довкола яких кружляла, уява

найбільших письменників ХІХ. віку. Досить пригадати хоча б тільки тих улюблених авторів, яких він сам наводить | у своїх життєписних даних: Золя, Стріндберґ, Ґарборґ, Ґамсун, Від, Верґа, Шніцлєр. Від усіх них Коцюбинський відмежований зовсім іншим світом; подекуди можна, казати ще про світ наших письменників із ХІХ віку: про природу й суспільні контрасти. Та, барви, які він доглянув у людському житті загострили його вражливість так, що він глянув на дійсність іншим оком.

Коли читаємо в нарисах, студіях і підручниках, що Коцюбинський був спершу реалістом чи натуралістом, згодом імпресіоністом на вершинах своєї творчости знову завернув до рідного побуту, далі: що в усіх його творах переважав естетизм, субєктивізм чи аристократизм духа, то аж тоді всі ці схеми так нам остобісіли, що ми починаємо все спочатку.

Дехто уявляє собі, що реалізм це назва для одного із щаблів літературної драбини, по якій іде вперед світова література; коли після реалізму прийшов імпресіонізм, то, мовляв, ясно, що Коцюбинський, ідучи від одного щабля до другого, пнувся туди вверх у розвитку свого таланту. Різниця між цими двома щаблями мала б бути в тому, що раніше письменник звертав більш уваги на малюнок зверхнього світу, а згодом, дозріваючи як мистець, звертався до внутрішніх переживань. Виходило б, що сучасні наївні поети-дебютанти, плаваючи у сфері чистих зворушень, сліпі на ввесь зверхній світ, зайшли дальше, ніж великі, дозрілі творці, що дають наскрізь епічні картини, вільні від субєктивиих тонів...

Наша критика матиме ще довго клопіт із Коцюбинським, який нагадав їй деякі напрямки європейської літератури. У першій добі своєї творчости він був під сильним впливом рідної літератури, у другій — під впливом різних европейських письменників, не звязаних ніякими спільними рисами творчости. Боротьба за власні форми вислову починається в Коцюбинського одночасно із свідомістю, що ніяково продовжувати сентиментальну побуговщину Нечуя-Левицького, що треба шукати нових сюжетів. Коли-ж брати рідні сюжети, то треба — він почуває це — відокремити з них усе, що робить їх тенденційно-реалістичним малюнком.

Осередок боротьби для Коцюбинського пореноситься на вибір сюжету та його обріб. Ця боротьба не має ніяких рис його вийняткової, чисто індивідуальної трагедії. Її мусить вести кожний письменник що лякається намулу старих літературних рівчаків. Вона стає трагедією для Коцюбинського у звязку із загальним тодішнім станом нашої літератури: він живе як людина духовно на вищому рівні, ніж світ рідної літератури. Коцюбинський відчуває високій рівень чужинної творчости, він вражливий на вироблену гнучкість чужих літературних мов. Він хотів би, як письменних, найти перехід до них. Сюжету придумати не можна; його треба, найти, відкрити, доглянути. Коли він під рукою, у найближчім середовищі, тоді є небезпека, що водночас виринуть усі шабльонові примари рідної літератури. Коли він далекий, тоді — як достроїти та дібрати до нього мову, виплекану на описах неширокого, невибагливого рідного побуту?

Самотність, чи мовчазність Коцюбинського, що зросли в його критиків до епітетів «естетизму» та «духового аристократизму» є природним наслідком факту, що він не мав із ким поділитися працею у своїй письменській майстерні. Те, над чим він мучиться все життя з найбільшим завзяттям, і що в нього є основою всієї творчости: стиль, не існує у нашій літературі як домагання в його часі, навіть як зрозуміння звязку між уявою, світоглядом і формою твору. Все, що Коцюбинський напише — видруковане негайно, без змін, поправок, порад чи навіть критичної виміни гадок із видавцями. Інтеліґектна людина, незасліплена дешевим просвітянством, захоплена чужинною творчістю, замісць набрати віри у свій талант, находить у собі щораз більші сумніви щодо вартости написаного. Коли минають роки, Коцюбинський сам бачить власні недостачі, ніяковіє від них і боляче відчуває кігті самокритичної рефлексії.

ІІІ

Коцюбинський — поет у змаганні з прозою. Поняття поета та прози розуміймо якнайширше. Поет це робітник пера, що для вислову своїх почувань і думок приймає цілу низку складних, невідхильних законів гармонії. Такі засоби поезії, як ритм і рима зміняються у прозі у проблєму стилю. Коцюбинський поет іще й тим, що ідеольогічний підклад твору блідне в його уяві під напором емоціональних елєментів; у сюжеті не полонює його ідея, а сюжет родиться в нього підо впливом чисто зорових, наскрізь малярських вражінь. Ліричне дно психольогії Коцюбинського таке глибоке, що вся дисципліна його письменської праці не може опанувати мінливих, ледви примітних плес на, поверхні життя. Те, що грає в цих плесах і зачинене ним у рямці чарівного краєвиду чи барвистої історії — це тепле привязання до життя, яке треба тратити.

Мистецтво Коцюбинського в тому, що він пробує передати свою вражливість, свої наскрізь субєктивні зворушення зовсім далеким йому малюнком. Люди, що не можуть оцінити твору, заки не зведуть його до якоїсь «провідної думки», перекладеної на «літературний напрямок», «тенденцію» чи «cвітогляд», не можуть зрозуміти, чому Коцюбинський вибрав на свої оповідання також теми, де не зясовував виразної ідеї, і теми, з якими не звязував свого переживання.

А проте, поет як і маляр, може находити насолоду в передачі кольорів, їх нюансів і тисячних взаємин. Коцюбинський любив життя серцем людини, що вміє дивитися на предмети й живе радощами, що їх бачить і тому, що вони існують. Недуга, що підгризала його організм, зміцнювала наскрізь фізичне привязання до предметів, таких, якими вони є, родила разом із легкою уявою своєрідну втіху переживати хвилини розстання з ними. Люди, що погорджують життям, що не цінять його і думають про смерть з полегкістю, не завсіди мають стілько мелянхолійного усміху, що інші, закохані в його соковитости, а свідомі того, кілько гіркости є в кожночаснім прощанні з життєвими радощами.

Біоґрафи Коцюбинського можуть розпорпувати всі архіви і збирати різні причинки до його життєпису; вони не вийдуть поза признання, зро-блені ним самим за життя, що ввесь його життєпис міститься в кількох сухих рядках. Його мандрівки в чужі країни були тільки або звичайною потребою: недужого або нагодою відсвіжити палітру своєї уяви, присипану пилом хуторянства, канцелярщини та одноманітности. Якщо досі збереглись із його бібліотеки книжки улюблених його авторів, то цікаво було б простежити, котрий із них і в якій мірі заважив на його новелях. Ті, що про їх вплив він сам каже, могли б називатись інакше. Коцюбинський завдячує Їм лише пошир своєї вражливости, що не задовольнялась ні літературними ідеями, ні невибагливими літературними формами, які були в нас готові.

Чужинні впливи на Коцюбинського не були такі сильні, щоб він сам, перенятий їх оригінальністю, впливав, захоплений новими овидами, на інших. У його світогляді та вражливости є щось несміливе, мов непевність у людини, що хотіла б найти відповідь на питання: чи наші світ складається більше з реальних предметів, чи більше із субєктивних вражінь. Коли шукати, з ким він споріднений між північними письменниками, то найбільш може з Якобсеном, справжнім поетом у прозі. Коцюбинський мін захоплюватись Якобсоном, Коцюбинський міг його не знати. Та, те, що в Якобсені вабить тремкою вражливістю уяви, живе як і в Коцюбинського — у його мистецтві слова, зовсім недоступному для Кобилянської.

І Коцюбинський, як Якобсен, що жив із тою самою грудною недугою, мусів надто часто думати про свій недалекий кінець. Обидва, вони вміли зупинятись на предметах поглядом останнього прощання, що хоче на дорогу наситити очі соком барв і вуха — мельодією природи.

«Моґенс» має ті самі соковиті коліри та настроєний на ту саму мельодію, що «У дорозі» та «Інтермеццо», — «Зараза в Берґамо» зродилась із того самого почування, що «Хвала життю», коли жах перед смертю каже тим палкіше любити життя. А проте так узагалі байдуже, чи є між Якобсеном та Коцюбинським споріднені сюжети. Коли залишається із новель Коцюбинського якийсь загальний тон, що дозволяє нам краще розуміти людське серце й ті таємниці, з якими воно змагається, то тон той найближчий авторові «Нільса Ліне» та «Марії Ґруббе». Тут — пеан великим романтичним мріям, кращим, ніж усе те реальне, що можна назвати осягом, там —пеан на честь великого кохання, змішаного з буденщиною, що каже платити собі за жагу щораз більшими упадами.

Хто перед Коцюбинським відчував у нашій літературі потребу надавати реченням ритм, находити в ньому переливи гармонії, передавати ним нюанси думки? Мирний надто легко приймає готову мельодійність історичних дум. Франко не має ніколи часу прочитати написаної сторінки наголос. Стиль різниться від прози, згідної з правилами граматичної стилістики таксамо як звичайний хід від танцю; ми ходимо теж ритмічно, — вояки навіть вибивають такт, як віршомази. Коцюбинський має внутрішнє тепло, від якого пливе ритм поетового серця і воно варт більше ніж намагання письменника говорити про свої суспільні ідеали, які має — кожний. Коли при ньому пригадуємо собі Якобсена, то не можемо найти кращого образу, що веде нас у світ европейської літератури.

VI

Коли Коцюбинський належить до тих двохтрьох письменників із усієї нашої літератури, до яких можна, вертатись без розчарування, то цю привабливість завдячує він тільки свому змаганню за нове мистецьке знаряддя. На перехрестях літературних шляхів часто вибираємо за провідника не того, що самовпенено говорить про мету, куди хоче нас вести, а того, що відвертається від старих дороговказів і воліє сам блукати мовчки, в гущавині. Коцюбинський належав до таких напів заблуканих, що знали велику таємницю творчої сповіді: чар недосказаного, в остраху, щоб не досягти тої межі, де індивідуальне переживання зливається із загальнодоступною громадською та літературною схемою.

Хто цінить Коцюбинського як автора «Інтермеццо» у протилежности до «Фата морґана», той цінить його за ті нариси, що не нагадують нічим творів інших наших письменників. «Фата морґана», що є для марксистів архитвором тому, що з цього оповідання можна добути всякі докази про звязок сільського пролєтаріяту з революцією та її пророками, могла вийти і зпід пера якогось сучасного Панаса, Мирного. «Тіні забутих предків» теж архитвір для тих, що люблять змодернізовану побутовщину — не мають у собі нічого з тієї гри колірів, у яких купалась уява Коцюбинського, коли він утікав від предметів і людей, як поет, що хоче відкрити нам нові обрії. Можна подивляти мистецтво Коцюбинського у картинах революції чи гуцульського побуту, таксамо як подивляємо Федьковича, Стефаника або Черемшину, але він найменше подібний до всіх наших новелістів там, де він творить і сюжет і матеріял із власних пореживань.

Щодо першої доби: побутових cюжетів Коцюбинського, майже нема суперечки. Це не є «наш», «справжній» Коцюбинський. Він починається від несміливих акварель «У путах шайтана» і «На камені». Та може обидві вони могли вийти і зпід кисти Лесі Українки, закоханої в екзотиці, гарячій, мов пісок під ногами жагучої царівни. Винниченкові-новелістові мало бракує, щоб він міг бути автором «Дарунку на імянини» або «Сміху»; він мусів би дозволити скреслити собі з таких нарисів зайвих кілька міркувань, а може й... закінчення, якими напевно зіпсував би ввесь настрій, бажаючи його зміцнити «чимось сильним».

У збірці Франца «На лоні природи» найдете зразки, як можна написати фейлєтоновий образок «Як ми їздили до Криниці», або реалістичний малюнок «Дебют». Кілька поезій у прозі Коцюбинського та такі натяки на проблєму, як «У грішний світ» найдете у Васильченка, Кобилянської та Яцкова.

Та хто міг би в нас написати «Квіт яблуні», «Хвалу життя», «Невідомого», «Персона  грата», «У дорозі», «Сон», «Лист», «Над морем» або «Інтермеццо»? Ніодин із наших письменників. Не тому, що це неперевершені архитвори. Коцюбинський не вільний від боротьби з формою в широкім її розумінні. Він вагається між обєктивністю реаліста, як її розумів і здійснював Фльобер та Тургенєв, і між безпосереднім малюнком Мопасана з реальним поглядом на світ, що свідомо давав у літературі волю і своїм мріям і особистим вражінням.

Мопасан, якого цінив Коцюбинський як свого мистця, не розбудив у ньому зрозуміння для акції в реальних сюжетах. Тимто Коцюбинський немов би зупинився на півдорозі: відійшов від побутових картин, а не вмів їх заступити такими «цікавими історіями» як Тургенєв, що дали б йому багатий психольогічний матеріял. Це роздвоєння, яке він розумів і розяснюввав собі на свій лад, найшло відгук у «Квіті яблуні».

Коцюбинський не належить до письменників, які приваблюють нас своєю індивідуальністю або кажуть нам зовсім забувати за себе, даючи нам повне забуття самими своїми творами. Ні одне, ні друго. Зате він належить до тих, що твори їх кажуть нам думати про змагання людини, яка все жертвувала для мистецтва і що собою спонукають нас шукати несхопливих взаємин між мистецтвом і життям.