What do you think?
Rate this book
Lennujaam
See on romaan lahingutest Donetski lennujaamas. Tegevuse peajoon areneb minutite kaupa enam kui 240 päeva pikkuse piiramise viimase viie päeva jooksul.
Romaani kangelased on väljamõeldud, kuid enamik lahingustseene ja sõjasündmusi on võetud elust ning põhinevad isiklikel läbielamistel. Peale autori kogemuste on raamatu aluseks nelikümmend kolm tundi intervjuusid lahingutes osalenud sõdurite ja ohvitseridega, kes kaitsesid lennujaama viimase päevani.
Romaani kangelased on väljamõeldud, kuid enamik lahingustseene ja sõjasündmusi on võetud elust ning põhinevad isiklikel läbielamistel. Peale autori kogemuste on raamatu aluseks nelikümmend kolm tundi intervjuusid lahingutes osalenud sõdurite ja ohvitseridega, kes kaitsesid lennujaama viimase päevani.
360 pages, Paperback
First published September 3, 2015
22 people are currently reading
232 people want to read
About the author
Sergei Loiko
8 books8 followersSergei L. Loiko, a Los Angeles Times correspondent and photographer for 24 years, has covered wars, crises and daily life in Russia and the former Soviet states for the Los Angeles Times since 1991. He reported from northern Afghanistan in 2001 and from Iraq in 2003. In 2005, he contributed to then-Moscow Bureau Chief Kim Murphy’s Pulitzer Prize-winning reports. His book, “Shock and Awe, War in Iraq,” published in Russian in 2004, was a regional best-seller. Before joining the Times, he was a television producer, a sergeant in the Strategic Rocket Forces and an English language high school teacher. Loiko graduated from Moscow State Pedagogical University. In 2015 Loiko was awarded Overseas Press Club Bob Considine award and the Los Angeles Times Editorial award for his series of stories form the war-torn Donbass in eastern Ukraine.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 51 reviews
April 5, 2018
27 личных качеств Алексея.
Про сам Аэропорт в книге написано мало. Зато много написано об Алексее Молчанове, американском военном корреспонденте российского происхождения. Про Аэропорт дальше ни слова, пассаж сугубо про Алексея.
Представим, что я встретил у себя на районе в баре за кружкой пива седеющего чувака по имени Алексей. За барной стойкой у нас завязался разговор, и на вопрос «кто вы, Алексей?» я узнал бы вот что:
1. Хороший рыбак, ездит с женой раз в год в Финляндию «на щуку», где ловит щук по 12 кг
2. Играет на гитаре и поет: у него характерный мужской баритон с хрипотцой, хороший слух
3. С детства хорошая (как сказал Алексей – «фотографическая») память
4. Полиглот: с универа продвинутый английский + пятерка по фарси. Лёшу брали военным переводчиком в Афган
5. Воевал в Афгане. Сказал родным, что писарем в штабе, но на самом деле – в спецназе военной разведки
6. Высшее образование, закончил факультет института восточных языков при МГУ. Алексей начитан и, кажется, даже немножко поэт
7. У Алексея прекрасное чувство юмора, я чуть живот не сорвал с его шуточек
8. Спортивного крепкого телосложения
9. Привлекательная внешность, умные глаза
10. Алексей бесстрашен, никогда не паникует в бою – это его жизненное кредо
11. Выглядит на 10 лет моложе своего возраста, немного седой, но это ему к лицу. Одевается просто, но с вкусом. А когда раздевается – все тело его (и душа) изрезано шрамами
12. Даже мать Алексея, как и он, выглядела на 10 лет моложе, пока, к сожалению, не... Но не будем об этом.
13. Каждый день он начинает с пятикилометрового кросса, отжиманий, подтягиваний и прочих физических упражнений. Так он делает всю жизнь.
14. У него сексуальная красавица жена-гимнастка, всегда в прекрасной физической форме. Это настоящая любовь
15. Жена имеет дворянские корни и квартиру в центре Москвы (кстати говоря, вот уже 15 лет квартиру не сдают, чтобы не пускать чужих людей в дворянское гнездо). Семья живет в штатах и там тоже все упаковано: дом с бассейном, недавно дубовая роща, примыкающая к его владениям. И американский паспорт, конечно же.
- Алексей, прошу прощения, неловко вас перебивать, еще по водочке, берем бутылочку?
- Конечно, Андрюха, мне еще нужно многое рассказать о себе!
- Сереж, водочки нам еще принеси, пожалуйста. Да, Алексей, на чем мы?
16. У них сын – у сына все тоже хорошо: американское образование, жена красавица-американка, двое детей, счастливый брак. Сын сделал карьеру финансиста / бизнесмена, судя по всему зарабатывает очень прилично, я толком не понял, но похоже 5-6-значные цифры, красава!
17. Алексей либерал, безжалостно хYїїїїїсосит Путина и практически диссидент. Он так его полоскал, что я аж обернулся: вроде в Киеве сидим пьем, а мало ли что, может за ним агенты Кремля следят, время-то тревожное. По телеку говорят, их валом сейчас развелось, и официант Сережа вполне может продавать информацию за рубли.
18. У него личный враг - чеченский полевой командир Шамиль, которого он потом сам… В общем, почитаете – но там все в порядке будет.
19. Алексей бежал из чеченского плена, убив несколько человек. Там был курьезный случай, я так ржал, что, закусывая, подавился квашеной капустой в этот момент - Алексей весело хлопал меня по спине, капуста летела во все стороны. Так вот он задушил огромного чеченца цепочкой из часов с кукушкой!
20. Молодая девушка в Киеве (практически в соседнем от тебя районе, Андрюха!) в него влюбляется без памяти, не смотря на то, что он старше нее на каких-то 30 лет
21. В постели он бог (девушка Ника не могла поверить, что такое бывает, до него она не подозревала, что такое вообще мужики, хотя были у нее какие-то там, но то «такэ» )
22. Леха специалист по оружию, разбирается в стрелковом вооружении и на слух различает все, что только может стрелять.
23. И да, он прекрасно стреляет: от бедра, как ковбой, в одной сцене кладет двоих в голову с двух выстрелов ночью!
24. Специалист по рукопашному бою, он легко вырубает здорового украинского спецназовца и просто здоровых крымских бугаев в рукопашной с одного удара. На вопросы других персонажей романа, откуда все это знает, скромно улыбается и несет банальщину про бокс в детсаде
25. Вырос на окраине и знает, что такое воспитание улицей и в теме всех уличных тем, по-пацански всегда бил первым (рассказал, кстати, когда мы выходили на курилку)
26. Помимо прочего, Алексей еще и прекрасный военный фотограф, чьи фотки на первых полосах и разворотах мировых СМИ
27. В финале героическая смерть спасая товарища.
- Как тебе, Андрюха, мои +- 27 личных качеств?
- Леш, ничего, что я вас Леша называю? Нормально? Точно?
- Так вот, Леш, если честно, ну ты красава, побольше бы таких, как ты, светлых, прямых, красивых и сильных телом и душей людей. Смотришь на тебя, а ты, как раскрытая 328- страничная книга – вся душа твоя передо мной нараспашку на каждой страничечке! Золото, а не человек! Реально люблю тебя, мужик! Спасибо, что ты есть!
На том и разошлись.
Потом я иду из бара ночью домой, смотрю на звезды и задаюсь одним вопросом, почему такой великий человек как Лешка, не рассказал в своей книжке, какой у него большой и классный член? Там же по всему ведать так и есть, зачем молчать?! Просто постеснялся или приберег его на сиквел? Размышляя об этом, я взял бутылку пива и орешки в супермаркете, и побрел домой, предчувствуя, как завтра буду хвастать пацанам своим селфи с Алексеем Молчановым (не путать с нашим гонщиком).
Про сам Аэропорт в книге написано мало. Зато много написано об Алексее Молчанове, американском военном корреспонденте российского происхождения. Про Аэропорт дальше ни слова, пассаж сугубо про Алексея.
Представим, что я встретил у себя на районе в баре за кружкой пива седеющего чувака по имени Алексей. За барной стойкой у нас завязался разговор, и на вопрос «кто вы, Алексей?» я узнал бы вот что:
1. Хороший рыбак, ездит с женой раз в год в Финляндию «на щуку», где ловит щук по 12 кг
2. Играет на гитаре и поет: у него характерный мужской баритон с хрипотцой, хороший слух
3. С детства хорошая (как сказал Алексей – «фотографическая») память
4. Полиглот: с универа продвинутый английский + пятерка по фарси. Лёшу брали военным переводчиком в Афган
5. Воевал в Афгане. Сказал родным, что писарем в штабе, но на самом деле – в спецназе военной разведки
6. Высшее образование, закончил факультет института восточных языков при МГУ. Алексей начитан и, кажется, даже немножко поэт
7. У Алексея прекрасное чувство юмора, я чуть живот не сорвал с его шуточек
8. Спортивного крепкого телосложения
9. Привлекательная внешность, умные глаза
10. Алексей бесстрашен, никогда не паникует в бою – это его жизненное кредо
11. Выглядит на 10 лет моложе своего возраста, немного седой, но это ему к лицу. Одевается просто, но с вкусом. А когда раздевается – все тело его (и душа) изрезано шрамами
12. Даже мать Алексея, как и он, выглядела на 10 лет моложе, пока, к сожалению, не... Но не будем об этом.
13. Каждый день он начинает с пятикилометрового кросса, отжиманий, подтягиваний и прочих физических упражнений. Так он делает всю жизнь.
14. У него сексуальная красавица жена-гимнастка, всегда в прекрасной физической форме. Это настоящая любовь
15. Жена имеет дворянские корни и квартиру в центре Москвы (кстати говоря, вот уже 15 лет квартиру не сдают, чтобы не пускать чужих людей в дворянское гнездо). Семья живет в штатах и там тоже все упаковано: дом с бассейном, недавно дубовая роща, примыкающая к его владениям. И американский паспорт, конечно же.
- Алексей, прошу прощения, неловко вас перебивать, еще по водочке, берем бутылочку?
- Конечно, Андрюха, мне еще нужно многое рассказать о себе!
- Сереж, водочки нам еще принеси, пожалуйста. Да, Алексей, на чем мы?
16. У них сын – у сына все тоже хорошо: американское образование, жена красавица-американка, двое детей, счастливый брак. Сын сделал карьеру финансиста / бизнесмена, судя по всему зарабатывает очень прилично, я толком не понял, но похоже 5-6-значные цифры, красава!
17. Алексей либерал, безжалостно хYїїїїїсосит Путина и практически диссидент. Он так его полоскал, что я аж обернулся: вроде в Киеве сидим пьем, а мало ли что, может за ним агенты Кремля следят, время-то тревожное. По телеку говорят, их валом сейчас развелось, и официант Сережа вполне может продавать информацию за рубли.
18. У него личный враг - чеченский полевой командир Шамиль, которого он потом сам… В общем, почитаете – но там все в порядке будет.
19. Алексей бежал из чеченского плена, убив несколько человек. Там был курьезный случай, я так ржал, что, закусывая, подавился квашеной капустой в этот момент - Алексей весело хлопал меня по спине, капуста летела во все стороны. Так вот он задушил огромного чеченца цепочкой из часов с кукушкой!
20. Молодая девушка в Киеве (практически в соседнем от тебя районе, Андрюха!) в него влюбляется без памяти, не смотря на то, что он старше нее на каких-то 30 лет
21. В постели он бог (девушка Ника не могла поверить, что такое бывает, до него она не подозревала, что такое вообще мужики, хотя были у нее какие-то там, но то «такэ» )
22. Леха специалист по оружию, разбирается в стрелковом вооружении и на слух различает все, что только может стрелять.
23. И да, он прекрасно стреляет: от бедра, как ковбой, в одной сцене кладет двоих в голову с двух выстрелов ночью!
24. Специалист по рукопашному бою, он легко вырубает здорового украинского спецназовца и просто здоровых крымских бугаев в рукопашной с одного удара. На вопросы других персонажей романа, откуда все это знает, скромно улыбается и несет банальщину про бокс в детсаде
25. Вырос на окраине и знает, что такое воспитание улицей и в теме всех уличных тем, по-пацански всегда бил первым (рассказал, кстати, когда мы выходили на курилку)
26. Помимо прочего, Алексей еще и прекрасный военный фотограф, чьи фотки на первых полосах и разворотах мировых СМИ
27. В финале героическая смерть спасая товарища.
- Как тебе, Андрюха, мои +- 27 личных качеств?
- Леш, ничего, что я вас Леша называю? Нормально? Точно?
- Так вот, Леш, если честно, ну ты красава, побольше бы таких, как ты, светлых, прямых, красивых и сильных телом и душей людей. Смотришь на тебя, а ты, как раскрытая 328- страничная книга – вся душа твоя передо мной нараспашку на каждой страничечке! Золото, а не человек! Реально люблю тебя, мужик! Спасибо, что ты есть!
На том и разошлись.
Потом я иду из бара ночью домой, смотрю на звезды и задаюсь одним вопросом, почему такой великий человек как Лешка, не рассказал в своей книжке, какой у него большой и классный член? Там же по всему ведать так и есть, зачем молчать?! Просто постеснялся или приберег его на сиквел? Размышляя об этом, я взял бутылку пива и орешки в супермаркете, и побрел домой, предчувствуя, как завтра буду хвастать пацанам своим селфи с Алексеем Молчановым (не путать с нашим гонщиком).
September 10, 2015
Найбільша проблема цього роману - в тому, що він застряг між жанрами, як ліфт між поверхами: з одного боку, він наче позиціонований як худло з неминучим дисклеймером "будь-які збіги випадкові" (хоча, припускаю, на те є якась проста прагматична причина штибу "уникнути можливих судових позовів" абощо) - а з іншого, все цінне в ньому належить до репортажистики.
Себто, з одного боку, там є багато зворушливих етнографічних замальовок (багато з них вже знайомі читачам з новин - скажімо, як з ДАП-у вивозили стегно танкіста: хтось із ТСН точно описував), але вони статичні, а сюжет (доля журналіста-Рембо), покликаний поєднати їх в єдине полотно, відверто безпорадний. Врешті це полотно розлазиться на клапті, окремими репортажиками воно було б, нмд, життєздатніше.
Крім того, виданню не завадив би невблаганний редактор: і вичесати з перекладу русизми, і вичесати з оригіналу елементи фейсбук-стилю штибу тридцяти знаків оклику підряд.
Себто, з одного боку, там є багато зворушливих етнографічних замальовок (багато з них вже знайомі читачам з новин - скажімо, як з ДАП-у вивозили стегно танкіста: хтось із ТСН точно описував), але вони статичні, а сюжет (доля журналіста-Рембо), покликаний поєднати їх в єдине полотно, відверто безпорадний. Врешті це полотно розлазиться на клапті, окремими репортажиками воно було б, нмд, життєздатніше.
Крім того, виданню не завадив би невблаганний редактор: і вичесати з перекладу русизми, і вичесати з оригіналу елементи фейсбук-стилю штибу тридцяти знаків оклику підряд.
February 10, 2017
Книга з багатьма якісними нарисами й, можна сказати, репортажами. Але звʼязана у такий спосіб, що не раджу й читати.
Написав книгу відомий американський фотограф російського походження.
Головний герой книги - відомий американський фотограф російського походження. Цей книжний відомий американський фотограф: герой-військовик у минулому, видатний герой-коханець, видатний фотограф-сміливець, видатний боєць-лицар, видатний герой-рятувальник суперника та багато іншого.
Для драматизму використовуються наступне: смертельна хвороба коханої дружини, порятунок прекрасної дівчини, знову порятунок, потужний латиноамериканський секс з нею, рятування людей у боях за аеропорт із чоловіком цієї дівчини, рятування фотографа чоловіком цієї дівчини від смерті, рятування фотографом чоловіка цієї дівчини від смерті ціною власного життя, знайомство дружини з дівчиною-коханкою...
В книжці низка недолугих натяків чи змін імен - скажімо, замість Донецька там місто Красний Камінь, а путінська камарілья називається якимись комічними прізвищами.
В цілому, читати якось ніяково - так було б ніяково дивитись на публічну мастурбацію літнього чоловіка перед дзеркалом. Автор всю книгу збуджено малює якесь "відображення у дзеркалі" і кайфує від головного героя, за збігом, також американського фотографа російського походження.
Драматизм виглядає надто накрученим, навіть дешевим. "Тріпи" у власну історію виглядають затягнутими і надто сентиментальними.
Я б не радив читати цю книгу заради естетичного задоволення. Але описання військових подій і деяких інших видається цінним. Адже Лойко дійсно був у тому аеропорті, і фотографії його авторства не дають відкинути книгу, як непотріб диванного фантазера. Він там був, він дещо розуміє про це.
Тому цю книгу все ж є за що цінувати.
Написав книгу відомий американський фотограф російського походження.
Головний герой книги - відомий американський фотограф російського походження. Цей книжний відомий американський фотограф: герой-військовик у минулому, видатний герой-коханець, видатний фотограф-сміливець, видатний боєць-лицар, видатний герой-рятувальник суперника та багато іншого.
Для драматизму використовуються наступне: смертельна хвороба коханої дружини, порятунок прекрасної дівчини, знову порятунок, потужний латиноамериканський секс з нею, рятування людей у боях за аеропорт із чоловіком цієї дівчини, рятування фотографа чоловіком цієї дівчини від смерті, рятування фотографом чоловіка цієї дівчини від смерті ціною власного життя, знайомство дружини з дівчиною-коханкою...
В книжці низка недолугих натяків чи змін імен - скажімо, замість Донецька там місто Красний Камінь, а путінська камарілья називається якимись комічними прізвищами.
В цілому, читати якось ніяково - так було б ніяково дивитись на публічну мастурбацію літнього чоловіка перед дзеркалом. Автор всю книгу збуджено малює якесь "відображення у дзеркалі" і кайфує від головного героя, за збігом, також американського фотографа російського походження.
Драматизм виглядає надто накрученим, навіть дешевим. "Тріпи" у власну історію виглядають затягнутими і надто сентиментальними.
Я б не радив читати цю книгу заради естетичного задоволення. Але описання військових подій і деяких інших видається цінним. Адже Лойко дійсно був у тому аеропорті, і фотографії його авторства не дають відкинути книгу, як непотріб диванного фантазера. Він там був, він дещо розуміє про це.
Тому цю книгу все ж є за що цінувати.
December 21, 2019
Читая, не придиралась к стилистике, последовательности, чему там ещё раскритикованному в отзывах.. автор сам описал книгу, как поток мыслей и чувств, а не отредактированную надцать раз художественную книгу о войне. Зная, что это реальные истории, наблюдения, воспоминания о мире и любовь на контрасте с постоянной несвоевременной смертью - это глубоко проникло. Вообще, невозможно оценить как книгу, это ведь жизнь.
February 7, 2025
Не можна оцінювати такі книги. Цю книгу я почала читати рік тому, прочитала половину і залишила не дочитаною. Важко її сприймати в будь-який час. Але якби не було важко читати факти оборони нашої землі, нам точно не важче самих героїв. Ми повинні пам'ятати тих, хто першим пішов захищати країну. І якщо хоч кожен п'ятий житель країни ТОДІ зрозумів масштаби трагедії і почав хоч якось діяти, можливо, сьогодення було б іншим.
Книга дуже потужна, її потрібно читати кожному українцю. Одна з найважливіших для мене книг. Особливо боляче, коли потім кіборги намагались повернутись до цивільного життя (звісно, ті одиниці, які вціліли). І що? Як суспільство на них реагувало? "А хто тебе туди посилав?"
Книгу потрібно читати, щоб знати історію, щоб знати героїв. І хоча книга типу художня, але завдяки їй я гуглила багато імен, дізналась багато фактів, які раніше не знала.
Дякую автору за те, що був поряд з нашими героями в аду. Що на ваших фото хтось побачив останній вираз рідної людини. Після повномасштабної війни такі фото зараз роблять Костянтин і Влада Ліберови, але ви були одними з перших на початку війни.
Ми повинні пам'ятати про героїв Донецького аеропорту не тільки 20 січня. На жаль список полеглиг героїв тільки поповнюється і живі ПОВИННІ пам'ятати та шанувати їх пам'ять.
*** «Аеропорт» — це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки й не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.
*** Головна книга про війну, якої не повинно було бути, і про героїв, які хотіли жити, але помирали.
*** Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати також хотіли жити. І помирали.
Книга дуже потужна, її потрібно читати кожному українцю. Одна з найважливіших для мене книг. Особливо боляче, коли потім кіборги намагались повернутись до цивільного життя (звісно, ті одиниці, які вціліли). І що? Як суспільство на них реагувало? "А хто тебе туди посилав?"
Книгу потрібно читати, щоб знати історію, щоб знати героїв. І хоча книга типу художня, але завдяки їй я гуглила багато імен, дізналась багато фактів, які раніше не знала.
Дякую автору за те, що був поряд з нашими героями в аду. Що на ваших фото хтось побачив останній вираз рідної людини. Після повномасштабної війни такі фото зараз роблять Костянтин і Влада Ліберови, але ви були одними з перших на початку війни.
Ми повинні пам'ятати про героїв Донецького аеропорту не тільки 20 січня. На жаль список полеглиг героїв тільки поповнюється і живі ПОВИННІ пам'ятати та шанувати їх пам'ять.
*** «Аеропорт» — це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки й не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.
*** Головна книга про війну, якої не повинно було бути, і про героїв, які хотіли жити, але помирали.
*** Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати також хотіли жити. І помирали.
October 6, 2015
Найкраща книга про події останніх 1,5 років, які відбулись в Україні. Автору вдалось в художній стиль роману перенести майже всі важливі події, факти та дійових осіб, які в купі подають максимально реалістичну картину україно-російської війни, що почалася у 2014 році.
Війна триває. Якщо ви хочете розповісти своїм знайомим, друзям, іноземцям (незабаром англійська версія вийде) чи близьким про неї - подаруйте/порадьте книгу "Аеропорт". І який ж парадокс - написав її росіянин, хоч і з американським паспортом.
Війна триває. Якщо ви хочете розповісти своїм знайомим, друзям, іноземцям (незабаром англійська версія вийде) чи близьким про неї - подаруйте/порадьте книгу "Аеропорт". І який ж парадокс - написав її росіянин, хоч і з американським паспортом.
March 28, 2017
Ця книжка мала бути написаною. Саме так і саме зараз. Поки рана ще відкрита і не загноїлась. Читати її треба як ліки. Гірко, але для одужання нації - необхідно. Щоб не забувати, яку ціну платять наші хлопці. Ця книга про героїзм та патріотизм, про життя та смерть, війну та надію. Хоча книга написана етнічним росіянином - він не шукає виправдовувань для них.
Я була на презентації у Львові. Лойко читав гарно поставленим голосом уривок про мати російського солдата. Мені було шкода персонажа. А ще гірко. Гірко, що ось так тепер росіяни в моему житті - вороги, і, навіть, поспівчувати можу через призму "його сюди не кликали" і "скільки він наших вбив". В залі спитали, чи не соромно йому, авторові, тут, у Львові, у центрі національної ідеї, читати саме цей уривок, чи зможе автор подивитись у очі кіборгам, присутнім у залі. І Лойко відповів дуже спокійно, що в нас має залишатися співчуття, бо цю війну хотіла і нав'язала тільки одна людина.
Звичайно, книга не бездоганна. Для мене був перебір з любовною лінією, з рефлексіями ГГ, з тим, що у одному місці Путіна називають Путіним, а в іншому - Маленьким Великим Чоловічком, Слов'янськ називають Славним, Донецьк - Краснокам'янськом. Навіщо ці вигадані назви і імена? Автор судів боявся? Після аеропорту боявся бюрократів? Всі все зрозуміли і так, але книга занадто реальна для вигаданих назв.
Ще не сподобалось, що так багато померло героїв у книзі. Мартін просто нервово курить. Але правда рідко подобається. Особливо, якщо ще згадаєш, що це не просто книга - і на очі набігають сльози. Але моє останнє "не сподобалось" - це і "сподобалось" найбільш. Я бачу цей аеропорт, коли заплющую очі. Сподобалась ця "репортажність" книги, за яку так багато критикують Лойко.
"Шлях самурая - це смерть. В ситуації "або-або" без вагань обирай смерть. Це нескладно".
А ще дякую кіборгам - живим і мертвим. Вони надихають. Дають сили боротися. Будують націю героїв. У кінці книги ГГ думає про те, що ця війна забирає у Росії найбільшу шваль, а в Україні - найкращих людей, еліту нації. І це не рівноцінний обмін, навіть, один до десяти. Я згодна. Наші кіборги, наші хлопці... Жоден не мав померти. Жоден. Навіть, якщо йде війна. Хай всі залишаться живими і повернуться додому!
А ще ми не забудемо. "Аеропорт" Лойко не дасть забути.
"Кіборги вистояли, не вистояв бетон"
Я була на презентації у Львові. Лойко читав гарно поставленим голосом уривок про мати російського солдата. Мені було шкода персонажа. А ще гірко. Гірко, що ось так тепер росіяни в моему житті - вороги, і, навіть, поспівчувати можу через призму "його сюди не кликали" і "скільки він наших вбив". В залі спитали, чи не соромно йому, авторові, тут, у Львові, у центрі національної ідеї, читати саме цей уривок, чи зможе автор подивитись у очі кіборгам, присутнім у залі. І Лойко відповів дуже спокійно, що в нас має залишатися співчуття, бо цю війну хотіла і нав'язала тільки одна людина.
Звичайно, книга не бездоганна. Для мене був перебір з любовною лінією, з рефлексіями ГГ, з тим, що у одному місці Путіна називають Путіним, а в іншому - Маленьким Великим Чоловічком, Слов'янськ називають Славним, Донецьк - Краснокам'янськом. Навіщо ці вигадані назви і імена? Автор судів боявся? Після аеропорту боявся бюрократів? Всі все зрозуміли і так, але книга занадто реальна для вигаданих назв.
Ще не сподобалось, що так багато померло героїв у книзі. Мартін просто нервово курить. Але правда рідко подобається. Особливо, якщо ще згадаєш, що це не просто книга - і на очі набігають сльози. Але моє останнє "не сподобалось" - це і "сподобалось" найбільш. Я бачу цей аеропорт, коли заплющую очі. Сподобалась ця "репортажність" книги, за яку так багато критикують Лойко.
"Шлях самурая - це смерть. В ситуації "або-або" без вагань обирай смерть. Це нескладно".
А ще дякую кіборгам - живим і мертвим. Вони надихають. Дають сили боротися. Будують націю героїв. У кінці книги ГГ думає про те, що ця війна забирає у Росії найбільшу шваль, а в Україні - найкращих людей, еліту нації. І це не рівноцінний обмін, навіть, один до десяти. Я згодна. Наші кіборги, наші хлопці... Жоден не мав померти. Жоден. Навіть, якщо йде війна. Хай всі залишаться живими і повернуться додому!
А ще ми не забудемо. "Аеропорт" Лойко не дасть забути.
"Кіборги вистояли, не вистояв бетон"
February 23, 2017
Varbūt Aleksejs nebija tas labākais cilvēks, taču...aaah, kā sit pa jūtām. Plus, fotogrāfijas. Lūdzu vēl.
April 26, 2016
I read the book in Russian. The book describes events in the Russian war in the Eastern Ukraine quite authentically and is therefore an important reading on this subject. I deducted a star for making a kind of superhero and womanizer out of his main character. That was too thick to be something as real as the tragic events of the defence of the Donetsk airport.
April 17, 2017
До читання цієї книги готувалася морально. І довго. Бо тоді, коли всі її читали, відчувала, що сил, аби знову пережити ті жахи, не вистачить. А потім прочитала "Сектор V" Діани Макарової, й "Аеропорт" знову довелося відкласти, щоб не зробити собі надто боляче (хто ж таке свідомо допускатиме?).
Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.
Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже, не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапаркт і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).
Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...
Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.
Проте боляче все одно було. Аж двічі. По-перше, від війни, яку вперто називають АТО, від смерті, яка досі, вже третій рік поспіль, посередництвом куль, мін та снярядів, випущених зі зброї ворога, косить найкращих, від того, що нічого — нічогісінько! — за ці три роки не змінилося й кінця-краю війні не видно. А по-друге, боляче було від того, що насправді книга — не про кіборгів, а про самого автора, який не зовсім вдало замаскувався під виглядом головного героя роману, американського фотографа російського походження Олексія Молчанова.
Винен у цьому, звісно, не автор. Винна я як читачка, котра, схоже, не спромоглася роздивитися того, що мала б побачити. Точніше, героїзм, патріотизм і прагнення до справедливості я теж завважила, не сумнівайтеся. Але помітила і брехню, яку чомусь мала сприйняти за благородство (коли Молчанов бреше в очі пораненому Степанові, що не спав із його дружиною; коли бреше своїй дружині), і самозамилування героя (коли він у стилі голлівудських бойовиків утікає з чеченського полону, перебивши при цьому всіх зустрічних; коли кидає фотоапаркт і бере до рук автомат; коли одним із небагатьох лишається живим), і якийсь примітивний страх не сказати Б, сказавши А (війна російсько-українська, Київ, Майдан — все нормально, і тут раптом з’являється Краснокам’янський аеропорт замість Донецького, Солегорськ замість Слов’янська, АЄД замість РФ і щось зовсім невимовне й плутано-замасковане замість Путіна та Ко).
Не могла я однаково емоційно сприйняти, скажімо, смерть чергового захисника аеропорту і розповідь про шалений секс американського фотографа з ледь знайомою українською дівчиною. Ще одну смерть — й розповідь про риболовлю у Фінляндії. Ще одну загибель кіборга — й спогади про героїчну молодість красеня-фотографа, його шалені перемоги над алкоголем та жінками тощо. Ні-ні, я не ханжа, я знаю, що десь — війна, а десь — любов і навіть танці-шманці, проте якщо я читаю про Аеропорт, то, дідько, що мені за діло до того любовного трикутника (ба навіть чотирикутника) у стилі дамських романів, де всі всіх люблять, розуміють і прощають? Таке враження, що задля того, аби охопити якомога ширшу аудиторію, автор постарався об’єднати воєнно-історичний роман із любовним. Могло б вийти, звісно, добре. Але вийшло сопливо, а тому кепсько...
Втім, роман прочитався легко. Бо не документальний, хоч і на основі реальних подій. Проте які з описаних речей реальні, а які — вигадані, зрозуміти важко. Окрім, хіба, того, про що розказують авторські фото. Тут камера не бреше — не вміє.
February 5, 2021
Очікування від книги були значно вищі. Мабуть все таки романи - це не той стиль який припадає до душі. Колись придбав цю книгу бо думав що там описуються лише достовірні факти та історії реальних людей.
Більша частина книги - це розповідь про журналіста, який наче наділений спецможливостями - герой-коханець, професійний вбивця, влучний снайпер, всесильний та всезнаючий. Герой твору викликає позитивні враження лише з точки зору патріотизму, але негативні - з точки зору характеру, цінностей, тощо.
Декілька збігів подій все таки знайшлося, крім того було цікаво читати деякі сцени з тих подій. Щодо роздумів головного герою та спогадів, іноді гортав сторінки - ну не цікаво і противно було читати деякі сцени.
Тому за опис подій, за патріотизм, за Передання атмосфери тих подій - плюс.
У той же час за образ головного героя як морального виродка та за половину сторінок які не пов’язані з аеропортом - мінус.
Ймовірно автору варто було видати дві книги - одну на основі оборони аеропорту, а іншу суто роман про Олексія Молчанова. Тоді б першу я би прочитав і поставив би 5 (навіть якби події чи особи не збігались би з реальними), а іншу би читали любителі романів і, ймовірно, теж би 5 зірочок би поставили.
Більша частина книги - це розповідь про журналіста, який наче наділений спецможливостями - герой-коханець, професійний вбивця, влучний снайпер, всесильний та всезнаючий. Герой твору викликає позитивні враження лише з точки зору патріотизму, але негативні - з точки зору характеру, цінностей, тощо.
Декілька збігів подій все таки знайшлося, крім того було цікаво читати деякі сцени з тих подій. Щодо роздумів головного герою та спогадів, іноді гортав сторінки - ну не цікаво і противно було читати деякі сцени.
Тому за опис подій, за патріотизм, за Передання атмосфери тих подій - плюс.
У той же час за образ головного героя як морального виродка та за половину сторінок які не пов’язані з аеропортом - мінус.
Ймовірно автору варто було видати дві книги - одну на основі оборони аеропорту, а іншу суто роман про Олексія Молчанова. Тоді б першу я би прочитав і поставив би 5 (навіть якби події чи особи не збігались би з реальними), а іншу би читали любителі романів і, ймовірно, теж би 5 зірочок би поставили.
February 2, 2016
Книжки про Майдан і війну прогнозовано заповнюють книгарні і викликають суперечки про те, чи на часі вони. "Справжні твори про війну народяться пізніше", - вважають одні. "Тільки написане "по гарячих слідах" має шанс не втратити справжності і безпосередності", - кажуть інші. Існує думка, що важливіше наразі збирати і фіксувати всі дані, звертатися до документальних жанрів, щоб уже на їхній основі з часом переосмислити все в художній формі. в романі "Аеропорт" Сергій Лойко убив усіх зайців: він докладно оповів про пережите в Донецькому аеропорту, однак не відмовив собі в спробі реалізувати письменницькі амбіції.Порівняно з іншими книжками про війну "Аеропорт" отримав найпотужнішу підтримку мас-медіа. Цьому, звісно, сприяла сама особистість автора - росіянин з походження, який реалізувався як журналіст і фотограф "Los Angeles Times", підтримав українців у війні на Сході і кілька днів провів разом з кіборгами в Донецькому аеропорті. Його світлини Майдану, а надто вражаючі портрети кіборгів, облетіли весь світ. Але Сергієві Лойку було що додати - і він взявся за роман.
Серед очевидних переваг "Аеропорту" - динамічність оповіді, насиченість тексту подіями, відсутність "води". Роман написано майстром слова, який має унікальний життєвий досвід і вміє про нього оповісти, тримає увагу читача, вражає його. Калейдоскоп розказаних історій не лишає байдужим, надто якщо усвідомити, що ці історії можуть бути й невигаданими.
Найцікавіші персонажі (розуміємо, що серед них - реальні українці, які тримали Донецький аеропорт) - це кіборги. Як на мене, розповіді про їхні долі (вигадані чи справжні) - найцінніше в книжці. Заради цього я й читала "Аеропорт" - щоб дізнатися, про що кіборги могли говорити, думати в умовах абсурдного протистояння за аеропорт.
У тих частинах, де йшлося не про кіборгів, смак трохи зрадив автора, як на мене. Наприклад, у розділі про Маленького Великого Чоловіка (Путіна) автор трохи відхилився від загальної художньо-документальної оповіді і вдався до гротеску. Нічого не маю проти такого прийому, але в цій книжці саме ця частина трохи заважала, складалося враження, що автор старався писати як письменник, а не як журналіст, і зрештою, зрадив собі.
Не повірила я й у любовну лінію. Трохи притягнутим за вуха видався мені трикутник Олексій-Ніка-Степан, окремі ходи взагалі дуже "мильні": мордобій між Олексієм і Степаном через Ніку після того, як вони врятувались від обстрілу, поведінка Ніки після того, як дружина Олексія дізналася про зраду... До речі, образ дружини Олексія Ксюші навпаки дуже переконливо виписаний. Є тут щось особисте...
Ще трохи здешевлює текст те, що автор свідомо обрав для роману відомі усім вражаючі епізоди Майдану й АТО: смерть Устима Голоднюка, те, як кіборги шукали стегно загиблого побратима, аби бодай щось від нього мало шанс бути похованим удома й багато інших... Автор брав ці епізоди і щось домислював, але оскільки вони й так не можуть лишити байдужими, склалося враження, що це якась художня підстраховка і приманка одночасно. Такий собі конспект ярчайших подій.
Ну й явне екшнство окремих епізодів - коли Степан, як Бог з машини, рятує Олексія, коли Олексій рятує Ніку від кулі снайпера, останньої миті закриваючи її собою. Може, тут річ у моєму сприйнятті: я все ж таки більше оцінила ту частину роману, яка написана пером журналіста і фотографа, а не ту, де він намагався показати себе режисером бойовика.
Взагалі, книжка тяжка, хоч і читається швидко. Мені поки нема з чим порівняти "Аеропорт" Сергія Лойка, оскільки про війну я більше читала документальних книжок і віршів. Але "Аеропорт" викликав у мене бажання продовжувати цікавитися цією темою в сучасній літературі.
Серед очевидних переваг "Аеропорту" - динамічність оповіді, насиченість тексту подіями, відсутність "води". Роман написано майстром слова, який має унікальний життєвий досвід і вміє про нього оповісти, тримає увагу читача, вражає його. Калейдоскоп розказаних історій не лишає байдужим, надто якщо усвідомити, що ці історії можуть бути й невигаданими.
Найцікавіші персонажі (розуміємо, що серед них - реальні українці, які тримали Донецький аеропорт) - це кіборги. Як на мене, розповіді про їхні долі (вигадані чи справжні) - найцінніше в книжці. Заради цього я й читала "Аеропорт" - щоб дізнатися, про що кіборги могли говорити, думати в умовах абсурдного протистояння за аеропорт.
У тих частинах, де йшлося не про кіборгів, смак трохи зрадив автора, як на мене. Наприклад, у розділі про Маленького Великого Чоловіка (Путіна) автор трохи відхилився від загальної художньо-документальної оповіді і вдався до гротеску. Нічого не маю проти такого прийому, але в цій книжці саме ця частина трохи заважала, складалося враження, що автор старався писати як письменник, а не як журналіст, і зрештою, зрадив собі.
Не повірила я й у любовну лінію. Трохи притягнутим за вуха видався мені трикутник Олексій-Ніка-Степан, окремі ходи взагалі дуже "мильні": мордобій між Олексієм і Степаном через Ніку після того, як вони врятувались від обстрілу, поведінка Ніки після того, як дружина Олексія дізналася про зраду... До речі, образ дружини Олексія Ксюші навпаки дуже переконливо виписаний. Є тут щось особисте...
Ще трохи здешевлює текст те, що автор свідомо обрав для роману відомі усім вражаючі епізоди Майдану й АТО: смерть Устима Голоднюка, те, як кіборги шукали стегно загиблого побратима, аби бодай щось від нього мало шанс бути похованим удома й багато інших... Автор брав ці епізоди і щось домислював, але оскільки вони й так не можуть лишити байдужими, склалося враження, що це якась художня підстраховка і приманка одночасно. Такий собі конспект ярчайших подій.
Ну й явне екшнство окремих епізодів - коли Степан, як Бог з машини, рятує Олексія, коли Олексій рятує Ніку від кулі снайпера, останньої миті закриваючи її собою. Може, тут річ у моєму сприйнятті: я все ж таки більше оцінила ту частину роману, яка написана пером журналіста і фотографа, а не ту, де він намагався показати себе режисером бойовика.
Взагалі, книжка тяжка, хоч і читається швидко. Мені поки нема з чим порівняти "Аеропорт" Сергія Лойка, оскільки про війну я більше читала документальних книжок і віршів. Але "Аеропорт" викликав у мене бажання продовжувати цікавитися цією темою в сучасній літературі.
This entire review has been hidden because of spoilers.
April 17, 2017
С большим нетерпением я ждала, когда наконец то смогу прочесть эту книгу. И как же сильно я разочаровалась. Сюжет крайне бедный и натянутый, напоминает дешевые женские романы только с большим числом зарисовок про крутых настоящих мужиков, которые часто употребляют мат.
Наверное, если бы автор сконцентрировался на истории самих бойцов и связанных именно с ними сюжетах, схожего впечатления бы не осталось. Например, рассказ о российской матери, которая приезжает в Украину, чтобы найти место смерти своего сына, - это то, что заставляет быстрее дышать. Правда, и этот сюжет заканчивается несколько нелепо и натянуто описанием проводницы, которая забывает подстаканник за чтением книги, оставленной в вагоне матерью. Или история водителя, который отправляется на фронт и помогает вывозить раненных. Это то, что автору на самом деле удалось передать.
А вот история главного героя - фотографа - вышла крайне неправдоподобной. Его подруга Ника - замечательная героиня, и, кажется, бывают моменты, когда даже удается увидеть ее лицо. Но то, как фотограф умирает, как это описывается, как бедно переданы его личные переживания и что им движет и приводит в конечном итоге в аэропорт... - это не роман и даже не публицистика. Так поступать с героями нельзя. Не надо так больше.
Наверное, если бы автор сконцентрировался на истории самих бойцов и связанных именно с ними сюжетах, схожего впечатления бы не осталось. Например, рассказ о российской матери, которая приезжает в Украину, чтобы найти место смерти своего сына, - это то, что заставляет быстрее дышать. Правда, и этот сюжет заканчивается несколько нелепо и натянуто описанием проводницы, которая забывает подстаканник за чтением книги, оставленной в вагоне матерью. Или история водителя, который отправляется на фронт и помогает вывозить раненных. Это то, что автору на самом деле удалось передать.
А вот история главного героя - фотографа - вышла крайне неправдоподобной. Его подруга Ника - замечательная героиня, и, кажется, бывают моменты, когда даже удается увидеть ее лицо. Но то, как фотограф умирает, как это описывается, как бедно переданы его личные переживания и что им движет и приводит в конечном итоге в аэропорт... - это не роман и даже не публицистика. Так поступать с героями нельзя. Не надо так больше.
December 21, 2015
ЖАХЛИВА ЖАХЛИВА ЖАХЛИВА книжка!!!!
Я маю шалено негативні емоції лише через те, що автор використав назву «Аеропорт» лише для того, щоб збільшити популярність цієї книги. Про події в аеропорті розповідається лише в деяких розділах. Все решта це - журналістська автобіографія автора про події, які з ним траплялися в Афганістані, Чечні чи в інших воєнних регіонах. Основною історією стає роман Олексія (персонажа який уособлює автора) з 22-літньою студенткою, яка навчається в Києві за часів Євромайдану. Жінка Олескія померає в 2015 році від пухлини, незадовго до смерті дізнавшись про зраду її чоловіка. Сама історія є дуже зворушливою і мені навіть важко уявити, як Олексій переносить таку велику помилку свого життя. Але що це має спільного з подіями в Донецькому аеропорті?
Якби назва книги була «Моя автобіографія» або «Історія воєнного журналіста», то я би сказав, що книга дуже навіть хороша але у випадку назви «Аеропорт» я почуваюся лише обманутим.
Автор пробув 4 з більше ніж 200 днів захисту аеропорту, і все що він зміг описати, це пару видуманих історій про хлопців які там втратили життя. Вважаю така гучна назва книги заслуговує на більшу повагу до наших хлопців!!!
Я маю шалено негативні емоції лише через те, що автор використав назву «Аеропорт» лише для того, щоб збільшити популярність цієї книги. Про події в аеропорті розповідається лише в деяких розділах. Все решта це - журналістська автобіографія автора про події, які з ним траплялися в Афганістані, Чечні чи в інших воєнних регіонах. Основною історією стає роман Олексія (персонажа який уособлює автора) з 22-літньою студенткою, яка навчається в Києві за часів Євромайдану. Жінка Олескія померає в 2015 році від пухлини, незадовго до смерті дізнавшись про зраду її чоловіка. Сама історія є дуже зворушливою і мені навіть важко уявити, як Олексій переносить таку велику помилку свого життя. Але що це має спільного з подіями в Донецькому аеропорті?
Якби назва книги була «Моя автобіографія» або «Історія воєнного журналіста», то я би сказав, що книга дуже навіть хороша але у випадку назви «Аеропорт» я почуваюся лише обманутим.
Автор пробув 4 з більше ніж 200 днів захисту аеропорту, і все що він зміг описати, це пару видуманих історій про хлопців які там втратили життя. Вважаю така гучна назва книги заслуговує на більшу повагу до наших хлопців!!!
March 13, 2017
Сразу оговорюсь, что у меня были некоторые завышенные ожидания касательно "Аэропорта". Героический эпос нечеловеческих усилий по его обороне, яркие персонажи и их жизненные истории, пусть и разбавленные лирикой должны были лечь в основу этой повести. Однако вместо этого нам подсовывают слащавую канву любовного треугольника самого автора, занимающую львиную долю произведения. Очень часто чувствуешь неловкость и быстрее пролистываешь очередную сцену неразделенной любви, лишь за тем, чтобы снова натолкнуться на скудные, но с претензией на эпичность, сцены обороны в стиле 300 спартанцев.
Жаль, но фото Сергея говорят гораздо ярче, чем "Аэропорт".
Жаль, но фото Сергея говорят гораздо ярче, чем "Аэропорт".
September 13, 2015
Якісний живий роман про сучасні події в аеропорту. Герой вирушає у коротке відрядження до Києва, яке перетворюється у поїздку тривалістю понад рік. Журналіст потрапляє у вир подій, які розгортаються на Майдані, Криму, та на сході України.
December 10, 2015
Книга погано написана. Є проблеми із літературними жанрами. На мою думку вартіснішим було би написати нон-фікшн про ці події, а не роман.
September 30, 2016
Про эту войну напишут намного лучше. А так много личного и мало военного. Хороший PR не снимает роздражения от тупых переименований, по типу Донецкий аэропорт на Краснокаменский
August 4, 2024
Книга про бравого російсько-американського журналіста - вояку Льошеньку. Ідеальний мужчина: статурний фотограф від Бога, кров зупиняє, рани накладає, плече підставляє і “найкращий секс в житті”. Рятувати життя - “улюблена справа” Льошеньки. Розумний і впевнений, він знає, що робити в будь-якій ситуації. Одним мізинцем поклав цілу роту, а коли йому звʼязали руки в полоні він зубами розвʼязав пупок і задушив противника пуповиною. Слова перекручені, суть збережена. А кіборги? Дрібні вкраплення де-не-де щоб показати який Льошенька молодець.
Без пропаганди звісно ж нікуди. Постійні цитати вєлікіх і магучіх і народ не винний - це все одна божевільна людина в Кремлі. Треба перевіряти автора заздалегідь.
Без пропаганди звісно ж нікуди. Постійні цитати вєлікіх і магучіх і народ не винний - це все одна божевільна людина в Кремлі. Треба перевіряти автора заздалегідь.
August 27, 2017
Очень проникновенная, трогательная книга о войне в самых страшных ее проявлениях. Характер повествования позволяет читателю прикоснуться ко всему ужасу, которым насыщена война и как бы окунуться с головой во всю гущу событий. Тяжелая, но необходимая к прочтению книга.
February 25, 2017
I read a book in three sittings. Easy to read, but time to time you have to stop and just google some facts about some events. You get involved in the plot, and after the book you just can not see this occupation in other light.
June 19, 2018
nebuvo taip baisiai įdomu, kadangi skaičiau „Kiborgų žemę”, viskas juk tas pats. nepatiko klimaksinė senio meilės istorija su mergina, jaunesne už jo sūnų. patiko emocinis „priėjimas” prie karo, kas buvo ir „Kiborgų žemėje”, bet šičia stipriau ir detaliau. vertimas vietomis prastas, pagalvojau, kad ne lietuvis vertė, pobaisiai linksniai panaudoti, pasitaikė korektūros klaidų. ach taip, yra nuotraukų, net su lavonais ir dar net sudegusiais.
o šiaip, niekad nesuprasiu, kodėl vyrai, turintys žmonas ir vaikus eina į karą. labai protingas sprendimas didinti našlaičių ir našlių gretas!
o šiaip, niekad nesuprasiu, kodėl vyrai, turintys žmonas ir vaikus eina į karą. labai protingas sprendimas didinti našlaičių ir našlių gretas!
November 1, 2015
Оповідь не сподобалася через незрозуміле відречення автора від істинності подій і страх називати речі своїми іменами. Не враховуючи любовного спін-офу, важко розібратися, де правда, а де вимисел, навіть наперід знаючи основну канву і історію донецького аеропорту. Надто боляче українцям дається ця війна, щоб можна було про неї так лекго писати і ховати факти та долі її учасників за пафосною ширмою фікції!
March 25, 2019
Read the English-language version of this on Kindle. Interestingly told story reportedly based on real events and interviews with a lot of folks who took part in said events. The battle scenes feel real, and it gives one a bit of a feel about how a war that's not prominent in North American headlines is being fought from both sides. Only down side was poor proof reading that led to a fair number of spelling mistakes. Still not enough to take away from the story.
January 2, 2016
Початок та кінець книги справді сильні. А от вся середина розчарувала трохи - зробили роман для домогосподарок. На мою думку, в книжці з таким заголовком, обкладинкою та амбіціями таким речам не місце.
December 1, 2015
Іноді читається доволі важко. Деякі глави мені не сподобались. Але варто для знайомлення, тому що треба знати своїх героїв.
September 10, 2016
Двоякі відчуття від прочитаного. Громадянин усередині хоче, аби цю книжку читали всі, а читач не наважується порадити, бо хоче, аби подібна література, як і література загалом, була більш відточеною
July 11, 2017
Story about Putin's aggression to Ukraine.
August 23, 2025
«— Це бетон не витримав…»
«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, — подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. — Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».»
«Журналісти західні, особливо американські, у цьому разі мало відрізняються від своїх політиків. Ключове слово в них при цьому НІБИТО. Нібито росіяни, нібито вторглися. Задовбала вже ця нібито політкоректність. Ну уявіть собі на секунду всіх цих репортажників у червні 1941 року, якби німці клеїли дурня, як Путін, і не визнавали вторгнення. От що б вони тоді писали і як? »
«Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж — війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу.
Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК.
Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують.
У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста рок��в (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів.
Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо.
Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам.
Треба припинити експорт у[…]»
«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, — подумав Олексій, встаючи й повертаючись спиною до Степана на броні. — Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».»
«Журналісти західні, особливо американські, у цьому разі мало відрізняються від своїх політиків. Ключове слово в них при цьому НІБИТО. Нібито росіяни, нібито вторглися. Задовбала вже ця нібито політкоректність. Ну уявіть собі на секунду всіх цих репортажників у червні 1941 року, якби німці клеїли дурня, як Путін, і не визнавали вторгнення. От що б вони тоді писали і як? »
«Путін не може запропонувати своєму народу нічого позитивного, тому, аби утриматися при владі, він весь час уже п ’ятнадцять років пропонує одне й те ж — війну. Спершу з бандитами й терористами, яких сам же творить і пестить, а тепер і з рештою світу.
Цього ніколи б не сталося, якби народ сказав НІ на виборах так, що підтасовувати марно. Але російський народ весь час говорить путінський владі ТАК.
Саме тому головним винуватцем і творцем беззаконня й злочинів у своїй країні та за її межами є насамперед не Путін, а народ, ті самі 86 %, які його підтримують.
У Адольфа Гітлера підтримка в народі була меншою, але все одно німецький народ був винен у злочинах нацизму. Так і російський народ, створений шляхом негативної генетичної селекції протягом майже ста рок��в (83роки того століття й 14 цього), винен у путінських злочинах проти самого себе, проти інших країн і народів.
Тому санкції проти Росії не повинні бути точковими й націленими проти вузької групи осіб, а мають спрямовуватися проти всього російського народу як головного винуватця злочинів, про які ми говоримо.
Росіянам треба заборонити в їзд в Америку та країни Євросоюзу. Крім того, слід уводити санкції проти кожної країни, яка дозволить в’їзд росіянам.
Треба припинити експорт у[…]»
This entire review has been hidden because of spoilers.
June 8, 2018
Книга ужасна. Сам аэропорт описан чуть менее чем в половине текста, остальное — чьи-то сопли. Можно упрекнуть меня в том, что я неправильно настроил себя перед прочтением, но видя эту обложку, это название, эти иллюстрации, на презентации пожав руки киборгам — в романе я тоже ожидал увидеть войну, а никак не подростковую драму с великовозрастным дядькой в главной роли. Я понимаю автора, но отказываюсь понимать, зачем он ни к месту увековечил жену, в самом банальном его виде вплёл любовный треугольник, и время от времени, языком Донцовой напоминал, что журналист не простой, а покрытый пылью Рэмбо, ждущий момента для показа пороха в пороховнице. И художественная, и литературная составляющие этой книги близки к нулю. Серия простых статей о пребывании в аэропорту подошли бы собранному материалу больше, чем неуклюжая драма.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 30 of 51 reviews