What do you think?
Rate this book
Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі
Книжку відомого канадського літературознавця, професора Торонтського університету присвячено класику української реалістичної прози ХІХ століття Івану Нечую-Левицькому. Грунтовна розвідка переосмислює стереотипи і відкриває "шкільного" автора з невідомої сторони. Легкий виклад, глибока думка, широкий контекст і спостережливість Максима Тарнавського дають стереоскопічну картину літературного життя тодішньої України.
289 pages, Paperback
First published April 29, 2015
3 people are currently reading
77 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
Read
April 20, 2016Кажуть, монографія Тарнавського вже є у дикій природі! :)
Скопіюю з фейсбучику свої перекладацькі враження й соплі з цього приводу:
Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.
Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.
Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!
Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.
Скопіюю з фейсбучику свої перекладацькі враження й соплі з цього приводу:
Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.
Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.
Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!
Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.
July 27, 2018
Те незручне відчуття, коли книга про письменника здається тобі цікавішою за твори самого письменника, про якого вона написана.
Тарнавський позбавляє Нечуя образу ретрограда та фріка, створеного йому вдячними сучасниками та нащадками, зміщуючи акценти на більш суттєві речі.
З цікавого особисто мені: концепція української нації в Нечуя і його полеміка з цього приводу з Драгомановим та історичні романи, про існування яких я не здогадувався. Окремі розділи присвячені образам України та жінкам в творах Нечуя, а також повторам як його творчому методу. Останній, вочевидь, ілюструє обкладинка українського видання.
Тарнавський позбавляє Нечуя образу ретрограда та фріка, створеного йому вдячними сучасниками та нащадками, зміщуючи акценти на більш суттєві речі.
З цікавого особисто мені: концепція української нації в Нечуя і його полеміка з цього приводу з Драгомановим та історичні романи, про існування яких я не здогадувався. Окремі розділи присвячені образам України та жінкам в творах Нечуя, а також повторам як його творчому методу. Останній, вочевидь, ілюструє обкладинка українського видання.
August 12, 2024
Ставлю оцінку цій книзі з відстороненою повагою, бо оцінити якість і ерудицію можу, але літературознавчі студії - то не моє улюблене читання. Тобто бачу, що гарно і ґрунтовно, але не моє, хіба в дуже стислому форматі. Але Нечуя все одно люблю, з усіма його опініями.
September 17, 2016
Приклад того, як треба писати наукові монографії, щоб їх хотілося читати. І не тільки літературознавцям.
Канадський дослідник українського походження бере найзаяложенішого класика епохи реалізму (який, до того ж, найбільше асоціюється зі стражданнями на уроках укрліт у школі) й пише про нього так, що це справді цікаво читати; більше того, виникає бажання перечитати окремі тексти самого Нечуя (якого не тримала в руках класу з 8-9-го). Звісно, найцікавіше читати перший розділ, який стосується не творчості, а життя письменника. Крім самої біографії, тут багато гумору, різних бувальщин і чуток, які про письменника розпускали недоброзичливці (головний серед яких Сергій Єфремов). Тарнавський на пальцях пояснює, як так сталося, що автор, котрий був доволі прогресивним і навіть новаторським для свого часу, зрештою почав асоціюватися з усім найвідсталішим і найбільш махрово-консерваторським, що тільки може запропонувати історія української літератури. І чому ставлення модерністів початку ХХ століття майже без змін ретранслюється в наукових дослідженнях нашого часу (не враховуючи, звісно, особливої категорії учительок укрліт, які й нині обожнюють усі його верби, груші й брови шнурочком).
Це літературознавча монографія західного зразка, тобто тут нема мільйона зайвих посилань на кожній сторінці, які радше відволікають, ніж прояснюють; нема розписаних на 10 сторінок "мети" й "методів" роботи і нечитабельних багатоповерхових конструкцій аля "як уже відзначалося на сторінці такій-то. відповідно до сказаного нами раніше, можемо припустити, що доречно зробити такий-то висновок". Максим Тарнавський доступно й логічно викладає свої думки (і тут треба добрим словом згадати перекладача з редактором); його книжка має прозору й, знову ж, логічну структуру; він знає, що хоче сказати й загалом, і в деталях; його посилання завжди виправдані, як і порівняння з іншими письменниками чи введення ширшого контексту. Коротше, це просто хороша книжка. І якщо позабирати з неї суто літературознавчі шматки, то я впевнена, що це цілком потягнуло б на жзл-івський формат (або й щось краще за нього), який зацікавив би не тільки читачів із гуманітарною освітою.
Рецензія: ro_fiesta
Канадський дослідник українського походження бере найзаяложенішого класика епохи реалізму (який, до того ж, найбільше асоціюється зі стражданнями на уроках укрліт у школі) й пише про нього так, що це справді цікаво читати; більше того, виникає бажання перечитати окремі тексти самого Нечуя (якого не тримала в руках класу з 8-9-го). Звісно, найцікавіше читати перший розділ, який стосується не творчості, а життя письменника. Крім самої біографії, тут багато гумору, різних бувальщин і чуток, які про письменника розпускали недоброзичливці (головний серед яких Сергій Єфремов). Тарнавський на пальцях пояснює, як так сталося, що автор, котрий був доволі прогресивним і навіть новаторським для свого часу, зрештою почав асоціюватися з усім найвідсталішим і найбільш махрово-консерваторським, що тільки може запропонувати історія української літератури. І чому ставлення модерністів початку ХХ століття майже без змін ретранслюється в наукових дослідженнях нашого часу (не враховуючи, звісно, особливої категорії учительок укрліт, які й нині обожнюють усі його верби, груші й брови шнурочком).
Це літературознавча монографія західного зразка, тобто тут нема мільйона зайвих посилань на кожній сторінці, які радше відволікають, ніж прояснюють; нема розписаних на 10 сторінок "мети" й "методів" роботи і нечитабельних багатоповерхових конструкцій аля "як уже відзначалося на сторінці такій-то. відповідно до сказаного нами раніше, можемо припустити, що доречно зробити такий-то висновок". Максим Тарнавський доступно й логічно викладає свої думки (і тут треба добрим словом згадати перекладача з редактором); його книжка має прозору й, знову ж, логічну структуру; він знає, що хоче сказати й загалом, і в деталях; його посилання завжди виправдані, як і порівняння з іншими письменниками чи введення ширшого контексту. Коротше, це просто хороша книжка. І якщо позабирати з неї суто літературознавчі шматки, то я впевнена, що це цілком потягнуло б на жзл-івський формат (або й щось краще за нього), який зацікавив би не тільки читачів із гуманітарною освітою.
Рецензія: ro_fiesta
Displaying 1 - 4 of 4 reviews