What do you think?
Rate this book


208 pages, Kindle Edition
First published January 1, 2015
Потенційно цікава книжка. За формою - змішання факту та фікції, авторських роздумувань чи коментарів, інтерв'ю з тими, хто пережив війну та німецько-радянські окупації, та домислів про тих, хто не вижив. Оці домисли могли би бути описами "структур почуття" епохи (structures of feeling, за Реймондом Вільямсом), тобто описами того, як теперішність 30-40х відчувалася і проживалася саме тоді.
Проте фікційні, художні частини роману якраз найслабші. Невиписані персонажі, дуже невідредагований текст, який скаче геть чи не в одному й тому ж реченні між зовнішніми й внутрішніми перспективами, авторські коментарі в дужках у найневідповідніших місцях (наприклад, тільки для того, щоб задекларувати свої вегетаріанські погляди, чи розжувати для читача паралель з сучасною російською агресією). Фікційні частини роману обриваються переважно рі��ко, а переходи до фактів та інтерв'ю переважно читаються як чужорідні вставки. Не раз і не два я не могла зрозуміти, переходячи від одного абзацу до іншого, що сталося між тим, чому персонаж знаходиться де-ін-де, хто зараз говорить чи думає. Цих всіх огріхів, як на мене, можна було уникнути - хороший редактор і набагато більше праці над романом зробили б з цієї потенційно цікавої книжки справді цікаву.
Це щодо форми. Щодо змісту, обидва головні персонажі, Корнелія Опришко й Петро Караманський, ідеалізовані й романтизовані настільки, що симпатизувати тяжко. Архаїчні погляди на стать та романтичний підхід до поезії часто-густо виливаються у відвертий сексизм. Корнелія, наприклад, з її “силою невинности”, тільки те й робить, що притягує погляди чоловіків й складає їх в свою "скарбоньку", повстанським рухом тут займаються самі чоловіки (“Але вони – хлопці, чоловіки, вони інакше не можуть. А тобі туди не треба.”), поетові для натхнення треба красивих жінок, – бо звідки ж тим віршам братися, якщо не від жагучої любові до молодших років на тридцять жінок (“Жінка постаріла, а розбудити його пригасле серце могла хіба що юна врода. Любов і краса нероздільні, це, властиво, одне і теж”, муза має бути юною, "а дружина… а що дружина?”). Не віриться, що таке можна читати від Надії Мориквас.
Ну і наостанок варто сказати, що під кінець роману, зі сторінки, скажімо, 159-ї, письмо таки вирівнюється, майже зникають згадані формальні протиріччя. Тут авторка, здається, цілковито переходить до фактичного способу оповіді й текст нарешті починає читатися без спотикань. Таким чином, факт або фікція. Поєднання цих двох способів авторці не до кінця вдалося.