What do you think?
Rate this book
Червоні на чорному сліди
Книжка Ірини Цілик – прозаїка, поетки, кінорежисерки, авторки пісні “Повертайся живим” – уже друкується, щоб зустрітися із вами на Книжковому Арсеналі. У фокусі уваги авторки, завжди й незмінно, – історії “маленьких людей” у великих містах, і саме з таких оповідань, написаних у різні роки, складається книжка “Червоні на чорному сліди”.
Старий, дитина, інвалід, прибиральниця, вулична торговка, патронажна сестра… Улюблені герої Ірини Цілик – непримітні кияни, що мовчки двигають на собі тягар життя, і чиї обличчя зазвичай не потрапляють у поле зору телекамер…
Старий, дитина, інвалід, прибиральниця, вулична торговка, патронажна сестра… Улюблені герої Ірини Цілик – непримітні кияни, що мовчки двигають на собі тягар життя, і чиї обличчя зазвичай не потрапляють у поле зору телекамер…
- GenresUkrainian Literature
152 pages, Unknown Binding
First published January 1, 2015
1 person is currently reading
114 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 19 of 19 reviews
March 6, 2023
настільки зворушлива збірка, з якої вмить вилазить стільки побічних ліній, що їх містить Київ, стільки життів
February 29, 2020
Дівчинка-сирота, що змушена жити з бабусею і торгувати на ринку насінням; жінка, що навіть після розлучення з чоловіком змушена жити з ним в одній квартирі; дівчина, що їде продавати хату померлого діда в село і дорогою згадує свої літні канікули з ним; хлопець, чиї життєві плани розбиває неочікувана хвороба, тож тепер він дивиться на світ через лінзу фотоапарата, не наважуючись вийти з дому…
Друзі, сторінками цією книги блукає самотність. Вона визирає зі сторінок книги, вона визирає з нашого життя, вона в нас. Героїв цієї збірки ми бачимо кожен день, можливо, іноді вони і є ми.
Останнє автобіографічне оповідання – це прогулянки з сином Андрієм і спогади про Майдан (“туди, де свічечки”). Ох, і щемкі історії, сильні, кінематографічні, написані з такою любов’ю до людей. Проблема в тому, що їх мало.
Тепер ще сильніше очікую на її переможний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин». Коли ж вже?)
Друзі, сторінками цією книги блукає самотність. Вона визирає зі сторінок книги, вона визирає з нашого життя, вона в нас. Героїв цієї збірки ми бачимо кожен день, можливо, іноді вони і є ми.
Останнє автобіографічне оповідання – це прогулянки з сином Андрієм і спогади про Майдан (“туди, де свічечки”). Ох, і щемкі історії, сильні, кінематографічні, написані з такою любов’ю до людей. Проблема в тому, що їх мало.
Тепер ще сильніше очікую на її переможний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин». Коли ж вже?)
December 24, 2023
Надзвичайно сильні, десь болючі, і водночас світлі історії, в тому сенсі – що авторка завжди залишає нас із промінчиком надії на краще. Всі написані з такою щирою любов'ю до людей, такими співчуттям і розумінням. Написані так гарно, як пишуть саме поети, з такими влучними метафорами й яскравими деталями...
Очікувала, що проза Ірини, як і її поезія та кіно, мені сподобається. Але не чекала, що ця збірка стане найкращою прочитаною книжкою за рік. Всім дуже її раджу, а сама сподіваюся на вихід нових книжок Ірини Цілик.
Очікувала, що проза Ірини, як і її поезія та кіно, мені сподобається. Але не чекала, що ця збірка стане найкращою прочитаною книжкою за рік. Всім дуже її раджу, а сама сподіваюся на вихід нових книжок Ірини Цілик.
August 16, 2020
• література вмиротворює
• неважливо, про що пише Ірина Цілик – дитинство в селі чи Майдан – виводить на спокій
• калейдоскоп історій киян із великими драмами в малих кімнатах
• неважливо, про що пише Ірина Цілик – дитинство в селі чи Майдан – виводить на спокій
• калейдоскоп історій киян із великими драмами в малих кімнатах
February 2, 2016
Ці оповідання мені сподобалися ще коли вони вийшли під назвою «Родимки» у видавництві «Електрокнига» кілька років тому. Не пригадую, щоб тоді про них говорили так активно, як сьогодні: вочевидь, свою роль відіграв факт перевидання оповідань Ірини Цілик у видавництві «Комора» й схвальна оцінка Оксани Забужко, яка порівняла ці тексти «доторком дівочих пальців до хворого тіла».
Некрасива дівчинка-підліток, вимушена торгувати солодощами в переході, доглядальниця за самотнім юнаком-інвалідом, дідусь, спогади про якого змінюють життя онуки, розлучена жінка і її хворий колишній чоловік – такі персонажі населяють збірку. Їхній життєвий вирок – самотність, а проте кожен з них здатен на співчуття, любов і прощення.
У похмурих квартирах київських багатоповерхівок розгортаються гіркі сюжети, і авторка говорить про них без прикрас. Розлучена, але вимушена жити з колишнім чоловіком у одній квартирі Ніна живе очікуванням чергового дня народження сина, який проводить свято в колонії. Вона дбайливо збирає торби, планує, що йому приготувати, думає тільки про прийдешню мандрівку до колонії, і майже механічними видаються її щоденні справи: тяжка робота, сварки з колишнім, догляд за старою матір’ю. Вона – як те мишеня, що, потопаючи, борсається і намагається збити молоко в сметану: везе до колонії торт, не забуває про святкові ковпачки і вітає сина словами: «З днем народження, паразита ти кусок». Раптом Ніна помічає, що колишній чоловік тане на очах, що його точить хвороба, і їй, попри загублене через нього життя, не лишається нічого іншого, як боротися ще й за чоловіка. На таку самопожертву її сподвигає не любов, ні: обов’язок, який виявляється вищим над сварками, бідністю і безпросвітністю.
Свідомими свого людського обов’язку допомоги ближньому є й персонажі інших оповідань, приміром, «Інший ракурс». Доглядальниця Надія Степанівна в пошуках роботи потрапила до самотнього світу візочника Кості, юнака, чиє перспективне і щасливе майбутнє обірвала невиліковна хвороба. Він не виходить з дому, і єдине, що позв’язує його із зовнішнім світом – об’єктив фотоапарата, який з року в рік байдуже знімає світ з єдиного ракурсу – вікна Костиної кімнати. Двох різних за віком і світоглядом людей поєднує несподівана дружба, яка обривається на півслові, але все ж встигає врятувати одного з них, показати, що на життя можна подивитися і з іншого ракурсу.
Особливо щемкими вдалися Ірині Цілик оповідання про дітей. Приміром, «Гайтавер» – про дівчину-сироту, яка вимушена торгувати в переходах, потерпати від рідної баби, подруги, сусідки, однокласників. Дорогами її поневірянь крокує й читач і співчуває невдатній, а проте добрій і порядній Сашці-Гайтаверу, єдиним світлом у житті якої лишилися спомини про матір.
Твори Ірини Цілик пробирають не тільки завдяки точній, лаконічній, але від того не менш емоційній і правдивій художній мові. Сильна сторона оповідань – їхня кінематографічність, що й не дивно, зважаючи на режисерський фах авторки. Динамічність, ощадність у слові, але пильна увага до художніх деталей створюють враження, що це не оповідання – а довершені короткометражки. Одному з творів судилося стати основою для фільму і навіть здобути нагороду Міжнародного фестивалю «Молодість». Ідеться про оповідання «Помин».
Молода режисерка Євгенія з бойфрендом приїздять завершити останні приготування у справі продажу хати покійного Жениного діда Валі. Несподівано дівчину охоплюють спогади про своє дитинство, і вона з жахом усвідомлює, як насправді мало цікавилася дідом, коли виросла. Бродячи закапелками старої хати, натикаючись на кожному кроці на спомини, знайшовши старі яблука, на яких дід відомим тільки йому способом виводив імена найдорожчих людей, Євгенія розуміє, як їй бракує дідового ласкавого слова й мудрої поради.
Автобіографічним оповіданням «Червоні на чорному сліди» Ірина Цілик завершує збірку. Вона говорить про Майдан у своєму житті, в житті свого сина. Вона пише про свої безпосередні враження від пережитого: про Небесну сотню, волонтерство, дим і вибухи, сльози і радість від єднання з такими, як сама. І тому не зупиняє дитину, коли та, гуляючи з мамою Києвом, хоче піти «туди, де свічечки».
Сьогодні Ірину Цілик знають, зокрема, і як авторку слів до пісні «Повертайся живим», яку виконують «Сестри Тельнюк» і Kozak System. Слухачів зачаровує простота і точність, з якою авторка говорить про найголовніше. У своїх оповіданнях Ірина Цілик ще переконливіше й майстерніше висловлюється про великі вчинки людей, чиї імена не стануть відомими. Головне – любити своїх персонажів, і спостерігати за ними очима майже дитячої безпосередності.
Некрасива дівчинка-підліток, вимушена торгувати солодощами в переході, доглядальниця за самотнім юнаком-інвалідом, дідусь, спогади про якого змінюють життя онуки, розлучена жінка і її хворий колишній чоловік – такі персонажі населяють збірку. Їхній життєвий вирок – самотність, а проте кожен з них здатен на співчуття, любов і прощення.
У похмурих квартирах київських багатоповерхівок розгортаються гіркі сюжети, і авторка говорить про них без прикрас. Розлучена, але вимушена жити з колишнім чоловіком у одній квартирі Ніна живе очікуванням чергового дня народження сина, який проводить свято в колонії. Вона дбайливо збирає торби, планує, що йому приготувати, думає тільки про прийдешню мандрівку до колонії, і майже механічними видаються її щоденні справи: тяжка робота, сварки з колишнім, догляд за старою матір’ю. Вона – як те мишеня, що, потопаючи, борсається і намагається збити молоко в сметану: везе до колонії торт, не забуває про святкові ковпачки і вітає сина словами: «З днем народження, паразита ти кусок». Раптом Ніна помічає, що колишній чоловік тане на очах, що його точить хвороба, і їй, попри загублене через нього життя, не лишається нічого іншого, як боротися ще й за чоловіка. На таку самопожертву її сподвигає не любов, ні: обов’язок, який виявляється вищим над сварками, бідністю і безпросвітністю.
Свідомими свого людського обов’язку допомоги ближньому є й персонажі інших оповідань, приміром, «Інший ракурс». Доглядальниця Надія Степанівна в пошуках роботи потрапила до самотнього світу візочника Кості, юнака, чиє перспективне і щасливе майбутнє обірвала невиліковна хвороба. Він не виходить з дому, і єдине, що позв’язує його із зовнішнім світом – об’єктив фотоапарата, який з року в рік байдуже знімає світ з єдиного ракурсу – вікна Костиної кімнати. Двох різних за віком і світоглядом людей поєднує несподівана дружба, яка обривається на півслові, але все ж встигає врятувати одного з них, показати, що на життя можна подивитися і з іншого ракурсу.
Особливо щемкими вдалися Ірині Цілик оповідання про дітей. Приміром, «Гайтавер» – про дівчину-сироту, яка вимушена торгувати в переходах, потерпати від рідної баби, подруги, сусідки, однокласників. Дорогами її поневірянь крокує й читач і співчуває невдатній, а проте добрій і порядній Сашці-Гайтаверу, єдиним світлом у житті якої лишилися спомини про матір.
Твори Ірини Цілик пробирають не тільки завдяки точній, лаконічній, але від того не менш емоційній і правдивій художній мові. Сильна сторона оповідань – їхня кінематографічність, що й не дивно, зважаючи на режисерський фах авторки. Динамічність, ощадність у слові, але пильна увага до художніх деталей створюють враження, що це не оповідання – а довершені короткометражки. Одному з творів судилося стати основою для фільму і навіть здобути нагороду Міжнародного фестивалю «Молодість». Ідеться про оповідання «Помин».
Молода режисерка Євгенія з бойфрендом приїздять завершити останні приготування у справі продажу хати покійного Жениного діда Валі. Несподівано дівчину охоплюють спогади про своє дитинство, і вона з жахом усвідомлює, як насправді мало цікавилася дідом, коли виросла. Бродячи закапелками старої хати, натикаючись на кожному кроці на спомини, знайшовши старі яблука, на яких дід відомим тільки йому способом виводив імена найдорожчих людей, Євгенія розуміє, як їй бракує дідового ласкавого слова й мудрої поради.
Автобіографічним оповіданням «Червоні на чорному сліди» Ірина Цілик завершує збірку. Вона говорить про Майдан у своєму житті, в житті свого сина. Вона пише про свої безпосередні враження від пережитого: про Небесну сотню, волонтерство, дим і вибухи, сльози і радість від єднання з такими, як сама. І тому не зупиняє дитину, коли та, гуляючи з мамою Києвом, хоче піти «туди, де свічечки».
Сьогодні Ірину Цілик знають, зокрема, і як авторку слів до пісні «Повертайся живим», яку виконують «Сестри Тельнюк» і Kozak System. Слухачів зачаровує простота і точність, з якою авторка говорить про найголовніше. У своїх оповіданнях Ірина Цілик ще переконливіше й майстерніше висловлюється про великі вчинки людей, чиї імена не стануть відомими. Головне – любити своїх персонажів, і спостерігати за ними очима майже дитячої безпосередності.
December 15, 2024
Wydawnictwo KEW potrafi wydać pod koniec roku książkę, która zostaje potem w człowieku na lata. Nie inaczej jest ze zbiorem trudnych, aczkolwiek czułych, opowiadań ukraińskiej pisarki Iryny Ciłyk. Czuć w jej pisaniu, że jest również twórczynią filmów, ponieważ jej pisanie ma w sobie cudowne skupienie na szczegółach niczym dobrze wyszczególniony kadr filmowy.
Zbiór otwiera krótka przedmowa samej autorki, która podkreśla, że książka ta powstała na 10 lat przed pełnoskalową agresją Rosji na Ukrainę, Ciłyk odkrywa rąbka tajemnic co do swoich inspiracji i daje znać co stało się z niektórymi bohaterami jej opowiadań i którzy z nich byli inspirowani prawdziwymi postaciami. Podkreśla, że pisała w czasach, kiedy luksusem było nie musieć jeszcze pisać o wojnie, która rozprzestrzeniła się już teraz we wszystkich.
„Czerwone ślady na czarnym” są zbiorem, w którym widzę niesłychanie silną ludzką potrzebę bycia blisko drugiego człowieka. Bohaterów opowiadań dotykają małe i wielkie tragedie, nie obca jest im samotność, ale wciąż gdzieś czyha człowiek, która pragnie się nimi zaopiekować lub oni chcą zaopiekować się kimś innym.
Ciłyk z czułym wejrzeniem przygląda się życiom zwykłych-niezwykłych ludzi, których losy zaskarbiają czytelniczą sympatię. Choć najgorsza wojna była dopiero przed nimi, to los nie oszczędzał już wcześniej bohaterów tych opowiadań. Saszka walczy z hejtem, Kostia z własnym zdrowiem, Nina z pędem życia samotnej matki, a tytułowe opowiadanie przybliża nam bystrość oka małego chłopca, który dorasta będąc świadkiem Euromajdanu i nigdy nie poczuje co to do końca pokój. Nie da się nie pojąć, że tym chłopcem jest syn samej autorki…
„Czerwone ślady na czarnym” to jednak niejedyne mistrzowskie opowiadanie w tym zbiorze. Każdy z bohaterów zapadł mi w pamięć czytelniczego serca. Język rozkruszy Waszą wyobraźnię. Cała ta książka jest ukłonem wobec niezłomności oraz zręcznym narzędziem do „ocalenia kruchych, łatwo utracalnych światów.”
Proszę Was, niech Wam ta książka nie umknie.
„Teraz sprawy się pokomplikowały. Czarno-białe historie z minionego życia znów nabrały kolorów, wypełniły się czasownikami w czasie teraźniejszym, świeżymi konfliktami, przygniecionymi przez traumę albo aroganckimi uchodźcami, sierotami o suchych oczach, bólem, nagimi liczbami, codziennymi stratami, zbombardowanymi współczesnymi budynkami, moimi martwymi za życia rówieśnikami z zespołem stresu pourazowego. Teraz wiem, co to kelvar, czym porządne wojskowe buty różnią się od tych, których używają nasi żołnierze, jaki jest zasięg ognia artyleryjskiego, ile kosztuje pocisk do grada lub smiercza, jak wygląda mapa kijowskich schronów i co oznacza to dziwne słowo - kikut…”
Zbiór otwiera krótka przedmowa samej autorki, która podkreśla, że książka ta powstała na 10 lat przed pełnoskalową agresją Rosji na Ukrainę, Ciłyk odkrywa rąbka tajemnic co do swoich inspiracji i daje znać co stało się z niektórymi bohaterami jej opowiadań i którzy z nich byli inspirowani prawdziwymi postaciami. Podkreśla, że pisała w czasach, kiedy luksusem było nie musieć jeszcze pisać o wojnie, która rozprzestrzeniła się już teraz we wszystkich.
„Czerwone ślady na czarnym” są zbiorem, w którym widzę niesłychanie silną ludzką potrzebę bycia blisko drugiego człowieka. Bohaterów opowiadań dotykają małe i wielkie tragedie, nie obca jest im samotność, ale wciąż gdzieś czyha człowiek, która pragnie się nimi zaopiekować lub oni chcą zaopiekować się kimś innym.
Ciłyk z czułym wejrzeniem przygląda się życiom zwykłych-niezwykłych ludzi, których losy zaskarbiają czytelniczą sympatię. Choć najgorsza wojna była dopiero przed nimi, to los nie oszczędzał już wcześniej bohaterów tych opowiadań. Saszka walczy z hejtem, Kostia z własnym zdrowiem, Nina z pędem życia samotnej matki, a tytułowe opowiadanie przybliża nam bystrość oka małego chłopca, który dorasta będąc świadkiem Euromajdanu i nigdy nie poczuje co to do końca pokój. Nie da się nie pojąć, że tym chłopcem jest syn samej autorki…
„Czerwone ślady na czarnym” to jednak niejedyne mistrzowskie opowiadanie w tym zbiorze. Każdy z bohaterów zapadł mi w pamięć czytelniczego serca. Język rozkruszy Waszą wyobraźnię. Cała ta książka jest ukłonem wobec niezłomności oraz zręcznym narzędziem do „ocalenia kruchych, łatwo utracalnych światów.”
Proszę Was, niech Wam ta książka nie umknie.
„Teraz sprawy się pokomplikowały. Czarno-białe historie z minionego życia znów nabrały kolorów, wypełniły się czasownikami w czasie teraźniejszym, świeżymi konfliktami, przygniecionymi przez traumę albo aroganckimi uchodźcami, sierotami o suchych oczach, bólem, nagimi liczbami, codziennymi stratami, zbombardowanymi współczesnymi budynkami, moimi martwymi za życia rówieśnikami z zespołem stresu pourazowego. Teraz wiem, co to kelvar, czym porządne wojskowe buty różnią się od tych, których używają nasi żołnierze, jaki jest zasięg ognia artyleryjskiego, ile kosztuje pocisk do grada lub smiercza, jak wygląda mapa kijowskich schronów i co oznacza to dziwne słowo - kikut…”
October 15, 2017
Нещодавно слухала виступ Ольги Герасим`юк в УКУ перед журналістами, де основною темою була любов і повага до свого героя, вміння почути, розговорити, а також вчасно зупинитись і ...не нашкодити. Не знаю, чи почули п.Олю майбутні журналісти, але бувають на світі люди, які це вміють "від природи", без майстер-класів і спеціальних студій, і, на мою думку, авторка цієї збірки, Ірина Цілик, - одна з них.
Таких Саш, Нін, Зюбиків, а також Гась, Апрєлюшек і дідусів "на своїй хвилі" щодня бачиш в маршрутках, на наших базарах, в усіх державних і недодержавних установах, часто - це наші сусіди, а от почути їх, вислухати, і описати з повагою і ніжністю може не кожен. Ми взагалі дуже нетеплячі, і нам потрібні "глянцеві" герої, "rрасиві" фотографії і "ідеальні" фасади, а заглянути всередину нам страшно і соромно. А всередині - найцікавіше і найсправжніше!
"Червоні на чорному сліди" - це збірка живих, справжніх історій людей моєї неглянцевої країни, з їх думками, почуттями, проблемами, щастями, нещастями, домами і дорогами. Такі історії звичайні і незвичайні водночас, і це монологи героїв і героїнь, яких розговорили з любов`ю!
Рекомендую для читання тим, хто в книгах (і по життю :) ) шукає справжності, втомився від "штучних прикрас", не боїться людей і їх емоцій, а також любить малу прозу!
Живуть серед нас такі особистості, яких Бозя поцілував у тімячко, і наділив даром питати, вислухати, і обійняти словом! І такі люди (часом це письменники, або журналісти, чи наші друзі) для мене - на вагу золота! Ірина Цілик і Ольга Герасим`юк - точно з їх числа, тому дякую, що вони в нас є! Слухайте, думайте, і читайте!
Приємних вражень!
Таких Саш, Нін, Зюбиків, а також Гась, Апрєлюшек і дідусів "на своїй хвилі" щодня бачиш в маршрутках, на наших базарах, в усіх державних і недодержавних установах, часто - це наші сусіди, а от почути їх, вислухати, і описати з повагою і ніжністю може не кожен. Ми взагалі дуже нетеплячі, і нам потрібні "глянцеві" герої, "rрасиві" фотографії і "ідеальні" фасади, а заглянути всередину нам страшно і соромно. А всередині - найцікавіше і найсправжніше!
"Червоні на чорному сліди" - це збірка живих, справжніх історій людей моєї неглянцевої країни, з їх думками, почуттями, проблемами, щастями, нещастями, домами і дорогами. Такі історії звичайні і незвичайні водночас, і це монологи героїв і героїнь, яких розговорили з любов`ю!
Рекомендую для читання тим, хто в книгах (і по життю :) ) шукає справжності, втомився від "штучних прикрас", не боїться людей і їх емоцій, а також любить малу прозу!
Живуть серед нас такі особистості, яких Бозя поцілував у тімячко, і наділив даром питати, вислухати, і обійняти словом! І такі люди (часом це письменники, або журналісти, чи наші друзі) для мене - на вагу золота! Ірина Цілик і Ольга Герасим`юк - точно з їх числа, тому дякую, що вони в нас є! Слухайте, думайте, і читайте!
Приємних вражень!
December 28, 2023
Я відчуваю дивний трепет, коли читаю щось написане Іриною Цілик. Це стосується навіть дописів у фейсбуці. Я справді мрію про те, щоб вона написала великий роман. Тоді б я могла довго насолоджуватись читанням, а не жадібно ковтати оповідання.
Я не буду розповідати про кожне оповідання чи про одне, що найбільше мене вразило (окей, таки скажу, що це був «Помин»), але намагатимусь окреслити якесь загальне враження.
Мабуть, найбільше нас вражає і захоплює в письменниках їх здатність помічати і описувати деталі: дрібні та інколи зовсім невагомі. Але якщо придивитись, то з них виплітаються найосновніші, базові, спогади. Тоді, коли можеш відчути знайомий запах, хоч ти за сотні, або й тисячі кілометрів від місця чи людини. Чи коли дрібний порух чиєїсь руки або одне слово збурять у пам’яті цілий ворох, припалих пилом спогадів. Я була кожним героєм та героїною кожного оповідання. На той момент я ставала в їхні чоботи і йшла їхній шлях. До останньої крапки оповідання. Мені першило в горлі від сигарет, боліло серце від розірваного шлюбу, натирались пролежні від довгого лежання та пекло від сорому за невдалі рішення. Я відчувала весь спектр емоцій та відчувала життя. Це найпрекрасніше, що я могла взяти з собою.
Я не буду розповідати про кожне оповідання чи про одне, що найбільше мене вразило (окей, таки скажу, що це був «Помин»), але намагатимусь окреслити якесь загальне враження.
Мабуть, найбільше нас вражає і захоплює в письменниках їх здатність помічати і описувати деталі: дрібні та інколи зовсім невагомі. Але якщо придивитись, то з них виплітаються найосновніші, базові, спогади. Тоді, коли можеш відчути знайомий запах, хоч ти за сотні, або й тисячі кілометрів від місця чи людини. Чи коли дрібний порух чиєїсь руки або одне слово збурять у пам’яті цілий ворох, припалих пилом спогадів. Я була кожним героєм та героїною кожного оповідання. На той момент я ставала в їхні чоботи і йшла їхній шлях. До останньої крапки оповідання. Мені першило в горлі від сигарет, боліло серце від розірваного шлюбу, натирались пролежні від довгого лежання та пекло від сорому за невдалі рішення. Я відчувала весь спектр емоцій та відчувала життя. Це найпрекрасніше, що я могла взяти з собою.
June 29, 2017
Книжка з категорії - на перший погляд, маленької і непримітної збірки оповідань - але насправді виявляється проникливішою за товсті романи. І байдуже, чи розділяєш ти погляди усіх її героїв, але не заглибитись у передумови та обставини життя, що є в цих героїв зараз, просто не можеш.
Насправді, у цих оповіданнях нема недоречного пафосу і хеппі-ендів, все закінчується так,як і закінчується у буденному, не книжковому житті. Бо ж герої – звичайні кияни, яких бачиш щодня сотнями, але не звертаєш увагу на кожного окремо - тут і життя юної вуличної торговки, і взаємини інваліда-соціопата та його доглядальниці, і розмови матері з дитиною про смерть та війну...
Мені ж найближчим стало оповідання «Помин», в якому підіймається тема втрати і прощання з рідним. Головна героїня Женя, приїхавши на хутір після смерті діда, згадує втрачений зв'язок з ним, поринає у щирі дитячі спогади, ставить собі несподівані питання і знаходить такі ж відповіді.
Насправді, у цих оповіданнях нема недоречного пафосу і хеппі-ендів, все закінчується так,як і закінчується у буденному, не книжковому житті. Бо ж герої – звичайні кияни, яких бачиш щодня сотнями, але не звертаєш увагу на кожного окремо - тут і життя юної вуличної торговки, і взаємини інваліда-соціопата та його доглядальниці, і розмови матері з дитиною про смерть та війну...
Мені ж найближчим стало оповідання «Помин», в якому підіймається тема втрати і прощання з рідним. Головна героїня Женя, приїхавши на хутір після смерті діда, згадує втрачений зв'язок з ним, поринає у щирі дитячі спогади, ставить собі несподівані питання і знаходить такі ж відповіді.
March 20, 2017
Вона йшла мені у довісок до Іздрика. Чомусь пам'ятаю синю сукенку, може, в квіточку, може, й ні, але приємного глибокого синього кольору. На відміну від "глибоко різких" віршів, у самій її поставі ледве було цю різкість знайти. Тонкі зап'ястки, ледь зібране волосся, що пушилось природною "схильністю" до кучерів. Фігура на сцені напівтемного бару підсвічувалась недоречно яскравим прожектором. Моя бабуся говорила про таких дівчат "безтілесні". А потім вона почала читати вірші. Я подумала, що рідко споглядала за такою гармонією - якась незвична "тоншість"(важко підібрати інакше слово) зовнішнього вигляду і внутрішньо виплеканих слів.
Тоді її збірку я ковтнула буквально цього ж дня, а деякі Іздрикові книги так і лежать стосом на підвіконні, нечитані. Тепер прочитала її прозу і знову бачу ту ж простоту і "безтілесність", яка легко форматується в легкість оповідання, те ж багатство деталей, але ладно припасованих, не обтяжуючих. Мені неважко порівнювати, адже вірші в неї такі самі сюжетні.
Сюжети оповідань нагадують кінематографічні, причому настільки концентровані і закінчені, наскільки може бути таким короткий метр. Авторка закінчувала університет Карпенка-Карого і не відмовляється від свого фаху: нещодавно вийшла її нова короткометражка.
В перший раз не можу виділити найсильнішого чи найслабшого твору: всі, на мій погляд, є досить закінченими і мають той нерв, що чіпляє за живе. З 7 оповідань з особистих причин найбільше мені сподобався "Костюм" - бо найбільше відгукнувся.
Дочитайте до останнього оповідання, адже в ньому Ірина Цілик пише про себе, сина і нещодавні події, до яких безпосередній стосунок має її родина. І після цього вам неодмінно здаватиметься, що найбільший недолік книги - її розмір.
Тоді її збірку я ковтнула буквально цього ж дня, а деякі Іздрикові книги так і лежать стосом на підвіконні, нечитані. Тепер прочитала її прозу і знову бачу ту ж простоту і "безтілесність", яка легко форматується в легкість оповідання, те ж багатство деталей, але ладно припасованих, не обтяжуючих. Мені неважко порівнювати, адже вірші в неї такі самі сюжетні.
Сюжети оповідань нагадують кінематографічні, причому настільки концентровані і закінчені, наскільки може бути таким короткий метр. Авторка закінчувала університет Карпенка-Карого і не відмовляється від свого фаху: нещодавно вийшла її нова короткометражка.
В перший раз не можу виділити найсильнішого чи найслабшого твору: всі, на мій погляд, є досить закінченими і мають той нерв, що чіпляє за живе. З 7 оповідань з особистих причин найбільше мені сподобався "Костюм" - бо найбільше відгукнувся.
Дочитайте до останнього оповідання, адже в ньому Ірина Цілик пише про себе, сина і нещодавні події, до яких безпосередній стосунок має її родина. І після цього вам неодмінно здаватиметься, що найбільший недолік книги - її розмір.
November 21, 2017
Вперше тексти Іри Цілик зачепили у фейсбуці. Потім мільйон разів прочитала "Таке цікаве життя". Півроку то був безсумнівний дитячий фаворит. А потім випадково наскочила на короткометражку "Помин" і вирішила прочитати першоджерело. Іра - кінорежисерка і письменниця. Всі тексти проникливі і чіпкі, часто з легкою меланхолією і увагою до непопулярних героїв і їхніх внутрішніх конфліктів. Але скільки б не згадувала сюжети, найяскравіше врізалась у пам'ять історія про новорічні яблука з кіно: "В пожухлій вогкій траві де-не-де прозирають замурзані яблука, що нестривожено долежали у своєму сховку до зими. Присідаю, викочую собі якесь, починаю його обтрушувати і знаходжу на репаному червонястому бочку слово "Мирося". Кілька секунд я лише тупо роздивляюсь бліді, але доволі читабельні літери - вони не намальовані, ні, вони явно вкарбовані в яблучну шкіру від самого народження, і це мене бентежить. <...> "О, то твій дід на Новий год іногда робив. Ну, яблука зимні. Якщо на них на початку сезона, поки ще зелені, щось наліпити, це місце не покрасніє. Дід вирізав букви з газети, клеїв вишневим клеєм на яблука, а потім уже осєнью знімав. І на Новий год усім їх дарив..."
June 14, 2025
Давно шукала цю книгу з часів показу фільму Я і Фенікс - бо там авторка згадала одне з оповідань. І ось нарешті знайшла у бібліотеці (якщо ви з Франика - то біжіть).
Класна збірка оповідань, які дуже влучно і коротко передають безліч емоцій і запускають думки далі. Авторка осмислює багато тем: втрати, стосунки, і пошук самих себе. Останнє оповідання хочеться перечитувати знову і знову - бо так передати ��ідчуття з 2014 до сьогодні треба ще вміти.
Вона тоненька 100+ сторінок, але вартує вашої уваги.
Класна збірка оповідань, які дуже влучно і коротко передають безліч емоцій і запускають думки далі. Авторка осмислює багато тем: втрати, стосунки, і пошук самих себе. Останнє оповідання хочеться перечитувати знову і знову - бо так передати ��ідчуття з 2014 до сьогодні треба ще вміти.
Вона тоненька 100+ сторінок, але вартує вашої уваги.
June 28, 2025
Nie ukrywam, że nie wszystkie podobały mi się w równym stopniu - niektóre wydały mi się trochę zbyt krągłe od opisów. Ale inne, przede wszystkim "Kwietniuszka", no i oczywiście "Czerwone ślady na czarnym" okazały się tym, czego szukam. Bardzo sprawnie plotą różne plany czasowe. To banał, ale gęstość i poziom przemyślenia obrazów (scenografii?) ujawnia filmowy warsztat autorki.
October 26, 2019
Бездоганно. От просто бездоганно - й по всьому. Must-read.
Давно не отримувала такого задоволення від книги.
Для мене - проза, якою вона має бути.
Давно не отримувала такого задоволення від книги.
Для мене - проза, якою вона має бути.
December 21, 2024
Книги Цілик — це повернутись додому, знаходячись вдома. Неймовірно щемкі, теплі й рідні, болючі, трепетені й реальні. Неймовірне відкриття цього року.
February 12, 2025
Деякі оповідання сподобались більше, деякі менше. Але, загалом, сподобалось.
June 17, 2025
Wielkie opowiadania. Umiejętność oddania przez autorkę detalu, naszkicowania realiów, które kupujemy na 100%, oddania uczciwie głosu swoim bohaterom na poziomie właściwie bezbłędnym. Coś wspaniałego.
June 24, 2024
Збірка починається із жестякових оповідань. Але є і життєствердні. Найбільше мене торкнуло оповідання "Сніжка". Воно ніби легалізовує той факт, що мама - це така ж людина, як і всі. Мені здається, що моя мама - це просто доросла людина. А в цієї мами є слабкості, нотки ліричності, якісь близькі всім людям емоції.
Ця збірка – про дуже різних людей і дуже різні долі. Але кожне оповідання – об’ємне і повнокровне.
Ця збірка – про дуже різних людей і дуже різні долі. Але кожне оповідання – об’ємне і повнокровне.
November 17, 2016
Моє найбільше відкриття цього форуму. Оповідання про геть простих людей. Ніколи б не подумала, що полюблю таку прозу, але як ж вона пише! Браво автору. Єдина книга поки в моєму житті, від якої я плакала і реготала на всю маршрутку. Таке от)
Displaying 1 - 19 of 19 reviews