Пропоноване видання становить першу частину клаптикового роману «Фрагменти із сувою мойр». Валерію Шевчуку взагалі подобається мистецтво словесної гри, комбінування можливостей різних жанрів. «Кросворд» можна читати і як любовний роман, і як детектив. Герой-оповідач тут — літній учений, книжник і самітник, який пише «скрипт» про свою юнацьку історію кохання (а це початок 1960-х), намагаючись водночас, наче слідчий, розгадати таємницю стосунків свого батька і матері своєї коханої, — у них теж, виявляться, колись був роман... Розплутування складних психологічних вузлів оповідачем справді нагадує заповнення клітинок кросворда, причому цього разу в Шевчука цікаві акценти зроблено на тому, що в психоаналізі називається комплексами.
Валерій Олександрович Шевчук — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного барокко.
М'яко кажучи, не люблю цей текст за те, наскільки глибоко він просочений не просто нелюбов'ю, а буквально ненавистю до жінок. Жіноча логіка, жіночі інстинкти, жіночі хитрощі -- усе перелічене (і навіть більше) отримало прописку в романі Шевчука, виданому у 2015му. Можливо, у 80-х таке зійшло б з рук, а так, а так просто пройшло повз як доволі непомітний і посередній текст.
Намагаюся осмислити, чи можемо класикам пробачити мізоґінію чи жарти про зґвалтування? Як можна це винести за дужки, якщо це і є одна з основних рис конкретного тексту. Певно, що вже не зможемо, але викидати з канону за це все ж не зможемо. Хіба казати: "Ну дещо патріархальний".
Цікаво, що наратор "Кросворду" -- це своєрідне переродження Серафікуса, і це не просто вдала паралель, а й пряма вказівка самого оповідача, який є репрезентацією усіх професорів філології, що розкидаються цитатами Павла Русина з Кросна, Станіслава Оріховського, Себатіяна Кльоновича, Сковороди, звичайно (хороший роман для курсових про інтертекст: "як запхнути у текст якомога більше алюзій і прямих барокових цитат, навіть якщо можна якось і без них?"). Дмитро Іванович Жук (хто б сумнівався, що навіть прізвище у нього буде комашиним?) мислить своє життя як штуку, що її повсякчас можна пояснити через аналіз та інтерпретацію.
На кожного Комаху своя Вер. Тут і Комаха і Вер заслабкі, пізньорадянські копії. Вер в обробці Шевчука -- Іра, яка з'являється, щоб помститися. На цьому можна закінчити рев'ю, але нашому героєві, який в ту пору готувався до аспірантури, конче треба було закохатися в дівчину з електрички. Романтично, точніше, неоромнтично, як намагається підкреслити старий наратор, який пише цей "скрипт", наче романізовану літературознавчу автобіографію. Іра знає про нашого молодого вчителя все, він натомість бачить її вперше. Так і зав'язується історія сталкінгу і навіть ґостингу. Перше, що дивує Дмитра, так це те, що його майбутня дівчина -- вже не незаймана (а він, взагалі-то, так, це його не бентежить), як вона охайно знімає і складає колготи і подібні спостереження, які свідчать про великий досвід у мистецтві кохання. Але кумедія стається наприкінці, коли Іра зникає, а її вже колишній хлопець дізнається, що у неї була і є дитина. Цей факт його не жахає від слова взагалі.
Не вірте нараторам, бо вони брешуть. Наратор бреше нам про кохання, хоча більше це схоже на взаємне вивідування деталей, що може кольнути сильніше. Дмитро інтерпретує листи, інтепретує Іру, а вона просто бере і обкручує його навколо пальця. Обдурити настільки розумну людину виявляється доволі просто. І як же болить йому ця історія! Жук іде в науку і загрузає в ній. Усі світлини в альбомі -- з конференцій, друзі-науковці, забита книжками однокімнатна квартира, 74 гривні пенсії, підробляє укладачем кросвордів, читає баркових авторів і намагається проковтнути цей біль і образу. Аскети ніколи не бувають в парах, очевидно. Аскети навіть любити не можуть, бо жінка -- це ж від лукавого. Згортається в бутті, прописує Іру як персонажку, і його нарешті попускає. Можливо, бо все минає. В бароко про це багато писали.
Передмістя Києва, електрички, ліс, кохання, тяглість традиції від жінок, що таємно зберігають твори В'ячеслава Липинського і чоловіків, яких репресували за це. Любовна лінія, що розгортається на фоні побутових речей шістдесятих, а також вплетена в українську історію.
Читаючи цю книжку, я хотіла кричати, ридати, сміятися і ще раз кричати. Береги пописані репліками штибу "ахахах", "ти дебіл", "дурня", "криндж" тощо, а цитата про "латинське слово Ерот", яке "співзвучне зі словом error" і далі за текстом, золотими церковнослов'янськими літерами закарбувалася в серцях: — моєму; — моїх батьків; — моїх друзів зі школи; — моїх друзів із Могилянки; — благословенних учасників літературної тусівки.
перечитувати цю книжку не буду: одного разу вистачить на все життя
Прекрасна історія. Закручена, підозрілива, неясна. Протягом усієї книги залишалося чітке враження, що це спогади реального Шевчука, його прихована сповідь про те, що сталося в далекій молодості. Але глянувши біографію письменника, зрозуміла, що все-таки вигадка, класна майстерна вигадка. Хоча може це ще одна з незаповнених клітинок того ж кросворда, що його й далі ускладнює для нас Шевчук?
Єдине, що мені здалося трохи штучним, - це занадто вишукані діалоги. Так само закручені, але аж занадто, від чого здаються штучними. Не віриш, що в житті які-небудь люди так би розмовляли, якими б начитаними філологами вони не були. Та це лише маленький ґандж, як на мене, який загального дуже позитивного враження від книги не псує.
Любовне розслідування з філософствуванням та історією української літератури (першого багато, а другого трошки). Молодий вчитель квартирує у старенької колеги, чиїм найбільшим скарбом є заборонені українські книжки, що залишились від покійного чоловіка. Якось в електричці герой зустрічає дівчину, чиє обличчя видається знайомим. Вона ніби вчилась з ним на одному факультеті, але схоже, що дівчина знає про нього забагато, а про себе каже мало. Між ними розпочинається роман, але чи витримають новонароджені почуття тиск таємниць минулого? 🟩Дуже цікаво! Всі ці сімейні таємниці, натяки, плітки роблять сюжет жвавим навіть у повільних місцях 🟩Чудова мова! 🟩Знайомі місця, бо дія частково відбувається в Києві, а ще в Житомирі 🟥Де-не-де я пропускала сторінку, бо переключатися з захопливого сюжету на роздуми не завжди просто. Мені сподобався цей роман без рожевих сопель, захопливий і з легеньким гумором людини, яка пише про свою юність
Обожнюю творчість Валерія Шевчука. Свого часу "Дім на горі" вразив мене і став величезним натхненням. Але "Кросворд" надзвичайно розчарував. Головний герой - типовий інфантильний нитік, якому не цікаво побудувати стосунки, натомість цікаво гратися в якісь псевдоромантичні ігрища. Про його ставлення до жінок і всього "жіночого" промовчу. Те, що мало показувати колорит і якісь певні явища (як от реальний типаж жіночок-власниць квартир, у яких часом доводиться жити), відбуваються якісь такі жахливі узагальнення, що на голову не налазить. Загалом, повністю текст не осилила, можливо далі автор викрутив би на щось більш моральне (наприклад, покарав би головного героя), але витрачати час на дочитування до того моменту мені не хочеться.
Цей твір приклад того, що й у геніїв не завжди виходять вдалі тексти. Ну і те, що на кожен твір є свій читач.
Перший роман трилогії «Фрагменти із сувою мойр». Сам автор називає свій роман клаптиковим. Досить таки доскіпливий і часом навіть нуднуватий романтичний твір з елементами детективу, де герой роману намагається розібратися у своїх дивних любовних стосунках із дівчиною, за часів молодості, яка знає про нього все, а він про неї нічого. Герой пробує ґрунтовно докопатися до істини у цій історії. Чому назва «Кросворд»? Тому що герой всі свої думки, розмисли і спогади розставляє у клітинки кросворду, щоб в кінці побачити цілісну картину. У творі присутні прискіпливий розбір стосунків, складні розмисли, внутрішні монологи, докладне тлумачення кожної події, а події ж ті можна на пальцях порахувати. Вся сутність роману не у подіях, а у глибоких роздумах. Взагалі, мені було занудно. Коментаторська манера письма, відсутність вибуху почуттів і емоцій, діалоги такі високомовні і патетичні, і я сумніваюся, що люди можуть так спілкуватися м��ж собою. А ще й часте згадування і цитування письменників і мислителів барокової літератури мені більше нагадувало нудну і нецікаву наукову працю.