What do you think?
Rate this book
Транзитна культура і постколоніальна травма
Романи Сергія Жадана, Оксани Забужко та Ліни Костенко стали знаковими творами української літератури початку 2000-х. У цій книжці Тамара Гундорова аналізує їх та низку інших символічних текстів і явищ культури між двома Майданами через призму трьох основних тем: постколоніальної травми, посттоталітарної свідомості та постпам’яті.
Хто такий «лузер» в українській літературі? Як українські автори окреслюють «свою» Європу? Чому сімейні епопеї 2000-х стають музеями пам’яті? Про що розповідає Чорнобиль? І, зрештою, як Вєрка Сердючка стала емблемою транзитної культури?
Авторка аналізує пострадянський культурний транзит, ресентимент і міжгенераційну пам’ять, розглядає «останнє радянське покоління», яке відвойовує право на національну історію, та аналізує покоління Незалежності як культурний архетип.
Хто такий «лузер» в українській літературі? Як українські автори окреслюють «свою» Європу? Чому сімейні епопеї 2000-х стають музеями пам’яті? Про що розповідає Чорнобиль? І, зрештою, як Вєрка Сердючка стала емблемою транзитної культури?
Авторка аналізує пострадянський культурний транзит, ресентимент і міжгенераційну пам’ять, розглядає «останнє радянське покоління», яке відвойовує право на національну історію, та аналізує покоління Незалежності як культурний архетип.
272 pages, Paperback
First published May 1, 2013
19 people are currently reading
211 people want to read
About the author
Тамара Гундорова
13 books14 followersTamara Hundorova is a literary scholar and a corresponding member of the Academy of Sciences of Ukraine, head of the Department of Literary Theory at the Taras Shevchenko Institute of LIteratyre, Academy of Sciences of Ukraine.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
August 18, 2025
Добра оглядова книжка про культурний перехід від радянської України до пострадянської. Місцями більше сподобались теоретичні огляди (перформативні студії, постколоніальні студії та ресентимент та студії памʼяті), ніж сам аналіз культурних феноменів чи літературних творів. Мені він видався доволі застарілим та не надто оновленим з часів першого видання книги. Деякі розділи (зокрема про Революцію Гідності та Сердючку) були найбільш вдалими завдяки аналітичності. Занадто багато психоаналізу.
Також тривожить присутність посилання авторки на західні теоретичні праці перекладені на російську мову, які є в вільному доступі англійською мовою (що часто і є мовою оригіналу). Проте, вважаю це радше недоглядом з боку видавництва та наукової редактури зокрема.
Також тривожить присутність посилання авторки на західні теоретичні праці перекладені на російську мову, які є в вільному доступі англійською мовою (що часто і є мовою оригіналу). Проте, вважаю це радше недоглядом з боку видавництва та наукової редактури зокрема.
December 17, 2024
на жаль, поки що на ґудрідзі немає "Транзитної культури" 2024 року виходу, тож довелось відмітити як прочитане це видання
суб'єктивно Тамара Гундорова — це взірець української літературознавиці
суб'єктивно Тамара Гундорова — це взірець української літературознавиці
March 10, 2019
Гундорова розуміє транзитність як ознаку постколоніальної української культури, яка знаходиться в процесі переходу від колоніальної до якоїсь нової, але пропонує розглядати її «не лише як перехід та зміну, а і як присвоєння наявного буття в ситуації транзитності». Справді, цей стан став перманентним, і ледь стримуєшся від іронічного коментаря, що це перехід нізвідки в нікуди, як сказав би популярний російський письменник кінця минулого століття. З цієї перспективи авторка пише про сучасну літературу, поп-культуру, кіч та Чорнобиль, тобто про свої постійні теми. Гундоровій трохи заважає літературоцентричність, вона помітно губиться, коли пише про масову культуру, де література давно не є основним жанром.
March 22, 2025
важливо: це - книга академічна, і зовсім не розрахована на широку публіку. я цього не очікувала, але в цілому в темі була підкована, того читалось нормально.
мої найбільші проблеми:
1) погана редактура, хоча це вже друге видання. одруки, недодруки, неправильні дати - дуже різало око.
2) чисто моє снобістське, можливо, трохи анти-інтелектуальне: я не розумію, чому так багато речей в книзі були написані максимально стереотипно по-академічному, хоча ідеї за хащами тих слів були прості, і не втратили б у сенсі при перефразуванні.
в цілому цікаво. я не зі всім була згодна, книжка в мене ця пописана олівчиком доволі щедро, але це і класно - мати змогу ось так вести діалог з книгою. в інші моменти я навпаки додавала "ТАК" або дописувала інші приклади чи думки. було класно, що, хоча й я читала не всі згадані твори, це не заважало зрозуміти суті. власне, багато чого собі додала в want to read.
мої найбільші проблеми:
1) погана редактура, хоча це вже друге видання. одруки, недодруки, неправильні дати - дуже різало око.
2) чисто моє снобістське, можливо, трохи анти-інтелектуальне: я не розумію, чому так багато речей в книзі були написані максимально стереотипно по-академічному, хоча ідеї за хащами тих слів були прості, і не втратили б у сенсі при перефразуванні.
в цілому цікаво. я не зі всім була згодна, книжка в мене ця пописана олівчиком доволі щедро, але це і класно - мати змогу ось так вести діалог з книгою. в інші моменти я навпаки додавала "ТАК" або дописувала інші приклади чи думки. було класно, що, хоча й я читала не всі згадані твори, це не заважало зрозуміти суті. власне, багато чого собі додала в want to read.
September 4, 2019
ця книжка - ніби Могилянка, якої в мене не було. найцікавіше читати аналіз образів Тимошенко, Сердючки, Поплавського і Леді Гаги. добре було б почитати щось актуальніше: наприклад, які стереотипи експлуатує Олег Винник та завдяки чому він завоював любов мільйонів сердець.
Read
November 19, 2025Тамара Гундорова – видатна українська громадська діячка, літературознавця і культурологиня, завідувачка кафедри теорії літератури у Інституті Літератури імені Т. Г. Шевченка. Авторка великої кількості наукових статей, що присвячені здебільшого психоаналізу. Основна проблематика книг Тамари Гундорової— опрацювання нової свідомості початку 20-го століття, кітчу та популярної культури, і, відповідно, впливу всього цього на людське світосприйняття. Саме ці теми науковиця і зачіпає у книзі «Транзитна культура», що опрацьована у цій рецензії.
Робота вийшла друком не так давно, у 2013-му році, але вже зробила вагомий внесок у літературу. Ця книга сповнена філософських роздумів від авторки та аналізу конкретних творів українських письменників на предметі постколоніалізму.
То що ж таке постколоніалізм? Постколоніалізм — одна із течій філософії, яка опрацьовує наслідки колоніального правління, протиставляє життєві цінності колоній та метрополій, а також у пошуках істини звертається до мистецтва— до літератури, образотворчої діяльності та кіноіндустрії. Своєю чергою йому протиставляється антиколоніалізм — рух опору, що бореться проти імперських наративів, виступає за незалежність та свободу. Сама науковиця на сторінках книги пише, що постколоніалізм — не абсолютна істина в останній інстанції, а всього лиш один із напрямів психології, який дає змогу подивитися на світ під певним кутом. У роботі вона наводить як в принципі прояви постколоніалізму у різних ситуаціях, так і цитує твори різних письменників, які, на її думку, майстерно описали це явище.
Перш за все, за словами Гундорової, постколоніалім — це явище травми. У людей, що пережили Другу Світову війну, Голодомор, несправедливу політику СРСР та бідність радянського періоду — викривлене сприйняття реальності та травмованість тяжкими життєвими обставинами. Отож такі люди мріють про ідеалізований, дещо нереалістичний світ, у якому всі їхні бажання неодмінно здійсняться, що також є похідною постколоніалізму — прагнення до високих життєвих цінностей.
Опирається Гундорова також у доведенні своїх тез на певні приклади. Зокрема, явище протистояння росії та України— один із чи не найяскравіших проявів постколоніалізму, адже з давніх-давен відомо, що росія поширює імперські наративи, тоді як Україна — демонстрація свободи думки та незалежності, яку ми так запекло прагнемо зберегти. Ще багато років тому росія намагається запровадити ідеологію про те, що нібито усе російське — величне, високоякісне і варте наслідування, тоді як українське — селюцьке та приземлене. До прикладу, цікаві деталі відзначає науковиця на, здавалося б, давно усім відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: на зображенні козаки протиставляються більш елітній нації, от лишень в цьому випадку — туркам, до яких, власне, і звертаються; запорожці зображені неграмотними, селюцькими «дітьми природи», що ще раз підтверджує поширену багатьма тезу про те, що нібито українці — доволі примітивний народ із сільськими традиціями. Тож довго ще українцям доведеться доводити свою значимість на світовій арені і відстоювати свою культуру, та втім, значний прорив ми вже здійснили.
Відзначає Гундорова й письменників, які доволі барвисто описують явище колоніалізму — це Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан. Так, наприклад, у книзі Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» яскраво описується тип так званої «фригідної» жінки, яка через травму попередніх поколінь неспроможна прийняти свою сексуальність і протягом усієї історії намагається знайти себе як особистість. У романах Юрія Андруховича «Рекреації» та «Московіада» фігурують елементи бурлескно-травестійного жанру — приміром, персонажі «Рекреацій» вирушають до маленького селища на фестиваль у пошуках Святого Духу, що відокремить їх від реальності, а от «Московіада» уже з самого початку має підзаголовок «роман жахів» та сповнений гротескними деталями. Таким чином, романи Андруховича вибудовують своєрідну фантасмагорійну реальність — так званий «ідеальний світ», який затято прагнуть створити послідовники постколоніалізму.
А от у книзі Сергія Жадана «Ворошиловград» яскраво описується постать типового героя, представленого психологією постколоніалізму — такого собі «безперспективного лузера». Чимало людей травмовані тяжкими історичними подіями — Світовими війнами, Голодомором, вибухом над Хіросімою, багато хто зневірився і відмовився «жити далі».
«Безперспективний лузер» живе доволі одноманітним життям, занурившись в роботу, не маючи високих мрій, прагнень, ідеалів і просто мляво існуючи — такий тип персонажа, на думку Гундорової, постає у головному персонажеві «Ворошиловграду» Германі. Підсумовуючи, можна сказати, що науковиці доволі точно вдалося розписати, які травми минулого тиснуть на сучасне покоління, та якими стають люди внаслідок цих травм.
Робота вийшла друком не так давно, у 2013-му році, але вже зробила вагомий внесок у літературу. Ця книга сповнена філософських роздумів від авторки та аналізу конкретних творів українських письменників на предметі постколоніалізму.
То що ж таке постколоніалізм? Постколоніалізм — одна із течій філософії, яка опрацьовує наслідки колоніального правління, протиставляє життєві цінності колоній та метрополій, а також у пошуках істини звертається до мистецтва— до літератури, образотворчої діяльності та кіноіндустрії. Своєю чергою йому протиставляється антиколоніалізм — рух опору, що бореться проти імперських наративів, виступає за незалежність та свободу. Сама науковиця на сторінках книги пише, що постколоніалізм — не абсолютна істина в останній інстанції, а всього лиш один із напрямів психології, який дає змогу подивитися на світ під певним кутом. У роботі вона наводить як в принципі прояви постколоніалізму у різних ситуаціях, так і цитує твори різних письменників, які, на її думку, майстерно описали це явище.
Перш за все, за словами Гундорової, постколоніалім — це явище травми. У людей, що пережили Другу Світову війну, Голодомор, несправедливу політику СРСР та бідність радянського періоду — викривлене сприйняття реальності та травмованість тяжкими життєвими обставинами. Отож такі люди мріють про ідеалізований, дещо нереалістичний світ, у якому всі їхні бажання неодмінно здійсняться, що також є похідною постколоніалізму — прагнення до високих життєвих цінностей.
Опирається Гундорова також у доведенні своїх тез на певні приклади. Зокрема, явище протистояння росії та України— один із чи не найяскравіших проявів постколоніалізму, адже з давніх-давен відомо, що росія поширює імперські наративи, тоді як Україна — демонстрація свободи думки та незалежності, яку ми так запекло прагнемо зберегти. Ще багато років тому росія намагається запровадити ідеологію про те, що нібито усе російське — величне, високоякісне і варте наслідування, тоді як українське — селюцьке та приземлене. До прикладу, цікаві деталі відзначає науковиця на, здавалося б, давно усім відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: на зображенні козаки протиставляються більш елітній нації, от лишень в цьому випадку — туркам, до яких, власне, і звертаються; запорожці зображені неграмотними, селюцькими «дітьми природи», що ще раз підтверджує поширену багатьма тезу про те, що нібито українці — доволі примітивний народ із сільськими традиціями. Тож довго ще українцям доведеться доводити свою значимість на світовій арені і відстоювати свою культуру, та втім, значний прорив ми вже здійснили.
Відзначає Гундорова й письменників, які доволі барвисто описують явище колоніалізму — це Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан. Так, наприклад, у книзі Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» яскраво описується тип так званої «фригідної» жінки, яка через травму попередніх поколінь неспроможна прийняти свою сексуальність і протягом усієї історії намагається знайти себе як особистість. У романах Юрія Андруховича «Рекреації» та «Московіада» фігурують елементи бурлескно-травестійного жанру — приміром, персонажі «Рекреацій» вирушають до маленького селища на фестиваль у пошуках Святого Духу, що відокремить їх від реальності, а от «Московіада» уже з самого початку має підзаголовок «роман жахів» та сповнений гротескними деталями. Таким чином, романи Андруховича вибудовують своєрідну фантасмагорійну реальність — так званий «ідеальний світ», який затято прагнуть створити послідовники постколоніалізму.
А от у книзі Сергія Жадана «Ворошиловград» яскраво описується постать типового героя, представленого психологією постколоніалізму — такого собі «безперспективного лузера». Чимало людей травмовані тяжкими історичними подіями — Світовими війнами, Голодомором, вибухом над Хіросімою, багато хто зневірився і відмовився «жити далі».
«Безперспективний лузер» живе доволі одноманітним життям, занурившись в роботу, не маючи високих мрій, прагнень, ідеалів і просто мляво існуючи — такий тип персонажа, на думку Гундорової, постає у головному персонажеві «Ворошиловграду» Германі. Підсумовуючи, можна сказати, що науковиці доволі точно вдалося розписати, які травми минулого тиснуть на сучасне покоління, та якими стають люди внаслідок цих травм.
December 29, 2024
(Відгук на перевидання 2024 року від видавництва Віхола)
Почати, мабуть, варто з того, що на цю книжку я чекала ще з кінця 2023 року, коли наприкінці грудня побачила її назву серед анонсів від видавництва на рік. Вже на той час бажання прочитати цю працю маячило на задвірках моєї свідомості, оскільки про неї я не раз чула на різних лекціях пов'язаних з постколоніальним дискурсом і сучукрлітом.
Та моєю помилкою було думати, що вся ця книжка присвячена аналізу постколоніальних проявів у сучасній українській літературі. Гуглити зміст чи читати більше про наповнення ніхто, звісно, не вважав потрібним. Проте навіть з таким розкладом книжка виявилася досить цікавою.
Дослідниця розглядає культуру в період між двома майданами, що називає транзитною і, як пише сама авторка "ця книжка - про проговорювання травми".
✒️"Особливого звучання набуває тема «останнього радянського покоління», яке відвойовує право на історію і біографію та вростає у «свою територію». Я також говорю про посттоталітарний феномен «хворого тіла» і про «лузера» як архетип покоління 2000-х, що маніфестує важливі нонконформістські ідеї та стає емблемою постколоніальної бездомності."
Найцікавішими для мене були розділи "Майдан: революція і перформанс" (розгляд Революції Гідності як інтелектуального виклику, карнавалу й перфомансу, а також чотирьох соціокультурних кодів Майжану), "Постпам'ять і трансгенераційна травма" і "Пострадянський транзит" (на прикладі аналізу роману Жадана "Ворошиловград").
Але також не можу не згадати останні розділи присвячені Чорнобилю та його впливу на культуру, а також феномену Верки Сердючки. Впевнена, знайдуться ті, для кого це стане особливим приводом звернути увагу на цю працю.
Також варто зазначити, що особисто для мене, ця книжка - нонфікшн трохи складнішого щабля, ніж я читаю зазвичай. Читачі в ідеалі вже повинні мати певний багаж знань в галузях культурології, філософії, соціології, психології тощо. Нічого особливо страшного, але я відчувала, що моїх знань місцями недостатньо, тож доводилося або звертатися за роз'ясненнями до гугла, або читати по косій. (Тим не менш, приємно було читати розбір творів сучукрліту, які вже є в моєму списку прочитаного.) Це абсолютно точно не мінус книжки, просто примітка для тих, хто також захоче її прочитати.
Як вже відомо, це перевидання, що було переписане й відредаговане вже під час повномасштабного вторгнення (перша редакція 2013 року). Як зауваження, можу виокремити той факт, що кілька разів в тексті повторюються речення, а то й цілі абзаци буквально з різницею в десяток-два сторінок. Не впевнена чи це помилка, чи так і має бути, але залишу це спостереження тут.
Загалом, ця книжка була пізнавальним, хоч і трохи виснажливим досвідом, але я все одно рада, що мала змогу її прочитати.
(Inst з відгуками @_daria_barnes)
Почати, мабуть, варто з того, що на цю книжку я чекала ще з кінця 2023 року, коли наприкінці грудня побачила її назву серед анонсів від видавництва на рік. Вже на той час бажання прочитати цю працю маячило на задвірках моєї свідомості, оскільки про неї я не раз чула на різних лекціях пов'язаних з постколоніальним дискурсом і сучукрлітом.
Та моєю помилкою було думати, що вся ця книжка присвячена аналізу постколоніальних проявів у сучасній українській літературі. Гуглити зміст чи читати більше про наповнення ніхто, звісно, не вважав потрібним. Проте навіть з таким розкладом книжка виявилася досить цікавою.
Дослідниця розглядає культуру в період між двома майданами, що називає транзитною і, як пише сама авторка "ця книжка - про проговорювання травми".
✒️"Особливого звучання набуває тема «останнього радянського покоління», яке відвойовує право на історію і біографію та вростає у «свою територію». Я також говорю про посттоталітарний феномен «хворого тіла» і про «лузера» як архетип покоління 2000-х, що маніфестує важливі нонконформістські ідеї та стає емблемою постколоніальної бездомності."
Найцікавішими для мене були розділи "Майдан: революція і перформанс" (розгляд Революції Гідності як інтелектуального виклику, карнавалу й перфомансу, а також чотирьох соціокультурних кодів Майжану), "Постпам'ять і трансгенераційна травма" і "Пострадянський транзит" (на прикладі аналізу роману Жадана "Ворошиловград").
Але також не можу не згадати останні розділи присвячені Чорнобилю та його впливу на культуру, а також феномену Верки Сердючки. Впевнена, знайдуться ті, для кого це стане особливим приводом звернути увагу на цю працю.
Також варто зазначити, що особисто для мене, ця книжка - нонфікшн трохи складнішого щабля, ніж я читаю зазвичай. Читачі в ідеалі вже повинні мати певний багаж знань в галузях культурології, філософії, соціології, психології тощо. Нічого особливо страшного, але я відчувала, що моїх знань місцями недостатньо, тож доводилося або звертатися за роз'ясненнями до гугла, або читати по косій. (Тим не менш, приємно було читати розбір творів сучукрліту, які вже є в моєму списку прочитаного.) Це абсолютно точно не мінус книжки, просто примітка для тих, хто також захоче її прочитати.
Як вже відомо, це перевидання, що було переписане й відредаговане вже під час повномасштабного вторгнення (перша редакція 2013 року). Як зауваження, можу виокремити той факт, що кілька разів в тексті повторюються речення, а то й цілі абзаци буквально з різницею в десяток-два сторінок. Не впевнена чи це помилка, чи так і має бути, але залишу це спостереження тут.
Загалом, ця книжка була пізнавальним, хоч і трохи виснажливим досвідом, але я все одно рада, що мала змогу її прочитати.
(Inst з відгуками @_daria_barnes)
October 14, 2025
Суцільний філологічний кайф
October 26, 2025
Вже довго пишу цей відгук — ніяк не могла викласти свої думки, бо книга справді залишає по собі багато роздумів.
Мені було страшенно цікаво поринути в світ української літератури. Я очікувала, що акцент буде на історичні події, що відбувались в Україні після здобуття незалежності, але авторка розглядає ці явища в культурному контексті. Як і в попередній праці «Післячорнобильська бібліотека» Тамара Гундорова приділила значну увагу образу Чорнобиля в поп-культурі. Окрім того, знову були досить обʼємні розділи про творчість Андруховича. З інших сучасних письменників в книзі згадувались Жадан, Забужко та Іздрик (це з тих, що пригадала одразу).
Що нового?
Звісно це розділи про Майдан, але як сучасниці цих подій, мені було дивно дивитись на них як на карнавал, що чимось перегукується з творами Андруховича. Особисто мені було важко абстрагуватись, але можливо ще через 10 років це буде сприйматись краще. Цікавою була також інтерпретація феномену Вєрки Сердючки — як постаті, що уособлює транзитну культуру 2000-х.
Загалом книга дає відповіді на багато запитань, які виникають, коли тільки починаєш читати українську прозу:
чому герої такі травмовані? чому чоловіки слабкі і шукають опору в жінках? чому жінки беруть на себе не свої ролі? чому дітей спіткає така важка доля?
І на такі подібні «чому» можна відшукати відповідь на сторінках цієї книги.
З іншого боку, ця праця також дозволяє оцінити наскільки великий крок ми здійснили в усвідомленні себе та травм.
Мені було страшенно цікаво поринути в світ української літератури. Я очікувала, що акцент буде на історичні події, що відбувались в Україні після здобуття незалежності, але авторка розглядає ці явища в культурному контексті. Як і в попередній праці «Післячорнобильська бібліотека» Тамара Гундорова приділила значну увагу образу Чорнобиля в поп-культурі. Окрім того, знову були досить обʼємні розділи про творчість Андруховича. З інших сучасних письменників в книзі згадувались Жадан, Забужко та Іздрик (це з тих, що пригадала одразу).
Що нового?
Звісно це розділи про Майдан, але як сучасниці цих подій, мені було дивно дивитись на них як на карнавал, що чимось перегукується з творами Андруховича. Особисто мені було важко абстрагуватись, але можливо ще через 10 років це буде сприйматись краще. Цікавою була також інтерпретація феномену Вєрки Сердючки — як постаті, що уособлює транзитну культуру 2000-х.
Загалом книга дає відповіді на багато запитань, які виникають, коли тільки починаєш читати українську прозу:
чому герої такі травмовані? чому чоловіки слабкі і шукають опору в жінках? чому жінки беруть на себе не свої ролі? чому дітей спіткає така важка доля?
І на такі подібні «чому» можна відшукати відповідь на сторінках цієї книги.
З іншого боку, ця праця також дозволяє оцінити наскільки великий крок ми здійснили в усвідомленні себе та травм.
May 18, 2025
Щиро кажучи, інші тексти Гундорової мені читалися легше ніж ця збірка. Це есе про культуру, яка віддзеркалює те, як Україна проходила пострадянський період. Найбільше мені сподобався текст про Вєрку Сердючку і те, як вона втілює в себе ці різні процеси, але при цьому є переосмисленням, а не відтворенням колоніальних стереотипів.
Щодо інших текстів – забагато Андруховича, забагато інтелектуальних роздумів про фалічне материнство і тому подібні, як на мене, відірвані від нашого контексту концепції. Можливо також книжка просто не відчувається актуальною після 2022 року, коли відбувається багато чого іншого і заглядання в пуп Андруховича уже не видаються найцікавішим, що може статися з нашою культурою
Щодо інших текстів – забагато Андруховича, забагато інтелектуальних роздумів про фалічне материнство і тому подібні, як на мене, відірвані від нашого контексту концепції. Можливо також книжка просто не відчувається актуальною після 2022 року, коли відбувається багато чого іншого і заглядання в пуп Андруховича уже не видаються найцікавішим, що може статися з нашою культурою
September 1, 2013
цікаве продовження попередньої книги (хоч тут вже "кітч" називається "кічем"). Однак найцікавіше все ж таки - нелітературознавчий останній есей про Леді Ю (з косою та за ґратами) та Леді Кіч (без коси, але з зіркою).
Displaying 1 - 11 of 11 reviews