What do you think?
Rate this book
Threads of Time: Recollections
The great theater and opera director traces his career, from directing Shakespeare's dramas in the Bard's birthplace to London's West End, to his work with Laurence Olivier, Salvador Dali+a7, and other giants, to his own aesthetic and spiritual development. IP.
- GenresTheatreNonfiction
212 pages, Hardcover
First published December 12, 1971
About the author
Peter Brook
103 books135 followersPeter Brook is a world-renowned theater director, staging innovative productions of the works of famous playwrights. A native of London, he has been based in France since the 1970s.
Peter Brook's parents were immigrant scientists from Russia. A precocious child with a distaste for formal education but a love of learning, Brook performed his own four-hour version of Shakespeare's Hamlet at the age of seven. After spending two years in Switzerland recovering from a glandular infection, Brook became one of the youngest undergraduates at Oxford University. At the same time he directed his first play in London, a production of Marlowe's Dr. Faustus. Brook made his directing debut at the Stratford Theatre at the age of 21, with a production of Love's Labours Lost.
Over the next several years, Brook directed both theater and opera, as well as designing the sets and costumes for his productions. He eventually grew disillusioned with opera, calling it "deadly theater." He directed prominent actors, including Laurence Olivier in Titus Andronicus and Paul Schofeld in a filmed King Lear. He also directed a film adaptation of Lord of the Flies. In 1962, he was named a director of the Royal Shakespeare Company.
Despite his popular successes, Brook sought out alternative ways to create vibrant, meaningful theater. He directed a season of experimental theater with the Royal Shakespeare Company, inspired by Antonin Artaud's "Theatre of Cruelty." He sought to turn away from stars and to create an ensemble of actors who improvised during a long rehearsal period in a search of the meaning of "holy theater."
Out of this search came Brook's finest work. In 1964 he directed Genet's The Screens and Peter Weiss' Marat/Sade, for which he received seven major awards and introduced Glenda Jackson to the theater. Influenced by Brecht and Artaud, Marat/Sade shocked the audience with its insane asylum environment. In 1966 he developed US, a play about the Vietnam experience and the horrors of war. Jerzy Grotowski, one of the most important theater directors of this century and a man who profoundly influenced Brook, came to work with the company during this production. Brook also did an adaptation of Seneca's Oedipus by poet Ted Hughes, a who continued to collaborate with him for many years. The culmination of this phase of Brook's work was his production of A Midsummer Night's Dream (1970). Using trapezes, juggling, and circus effects, Brook and his actors created a sense of magic, joy, and celebration in this interpretation of Shakespeare's play.
After this, Brook moved to Paris and founded the International Center of Theatre Research. He wanted to find a new form of theater that could speak to people worldwide--theater which was truly universal. He also wanted to work in an environment of unlimited rehearsal time in order to allow for a deep search-of-self for all involved. The first production that came out of this phase was Orghast (1971), which employed a new language developed by Ted Hughes. This production, performed at the ruins of Persepolis in Persia, used actors from many different countries.
Peter Brook's parents were immigrant scientists from Russia. A precocious child with a distaste for formal education but a love of learning, Brook performed his own four-hour version of Shakespeare's Hamlet at the age of seven. After spending two years in Switzerland recovering from a glandular infection, Brook became one of the youngest undergraduates at Oxford University. At the same time he directed his first play in London, a production of Marlowe's Dr. Faustus. Brook made his directing debut at the Stratford Theatre at the age of 21, with a production of Love's Labours Lost.
Over the next several years, Brook directed both theater and opera, as well as designing the sets and costumes for his productions. He eventually grew disillusioned with opera, calling it "deadly theater." He directed prominent actors, including Laurence Olivier in Titus Andronicus and Paul Schofeld in a filmed King Lear. He also directed a film adaptation of Lord of the Flies. In 1962, he was named a director of the Royal Shakespeare Company.
Despite his popular successes, Brook sought out alternative ways to create vibrant, meaningful theater. He directed a season of experimental theater with the Royal Shakespeare Company, inspired by Antonin Artaud's "Theatre of Cruelty." He sought to turn away from stars and to create an ensemble of actors who improvised during a long rehearsal period in a search of the meaning of "holy theater."
Out of this search came Brook's finest work. In 1964 he directed Genet's The Screens and Peter Weiss' Marat/Sade, for which he received seven major awards and introduced Glenda Jackson to the theater. Influenced by Brecht and Artaud, Marat/Sade shocked the audience with its insane asylum environment. In 1966 he developed US, a play about the Vietnam experience and the horrors of war. Jerzy Grotowski, one of the most important theater directors of this century and a man who profoundly influenced Brook, came to work with the company during this production. Brook also did an adaptation of Seneca's Oedipus by poet Ted Hughes, a who continued to collaborate with him for many years. The culmination of this phase of Brook's work was his production of A Midsummer Night's Dream (1970). Using trapezes, juggling, and circus effects, Brook and his actors created a sense of magic, joy, and celebration in this interpretation of Shakespeare's play.
After this, Brook moved to Paris and founded the International Center of Theatre Research. He wanted to find a new form of theater that could speak to people worldwide--theater which was truly universal. He also wanted to work in an environment of unlimited rehearsal time in order to allow for a deep search-of-self for all involved. The first production that came out of this phase was Orghast (1971), which employed a new language developed by Ted Hughes. This production, performed at the ruins of Persepolis in Persia, used actors from many different countries.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
August 29, 2026
Видавництво Arthuss закриває лагуни важливих текстів про мистецтво, зокрема, театр. Пітер Брук — один з таких голосів. «Нитки часу» — це спогади. Тут немає хронології від автора, але так само немає контекстів у розлогих примітках від перекладача, тобто ми маємо лише уривки — цілісні спогади чи фрагменти спогадів, міркування і спостереження про дитинство і юність, театральні відкриття, одкровення про оперу і знову дитинство, про кінематограф і людей, які його творили. Назва цього твору точна, бо численні початі (і часом незавершені історії) — це нитки, які тягнуться, плутаються, обриваються, але ніщо не заважає оповіді, яка просто ллється, бо її час настав.
Брук пише про свій перший театральний досвід. Це завжди надзвичайно цікаво — пригадати, перше враження, перший досвід, що у ньому було такого, що тобі захотілося потім повернутися в те переживання. Що було магічного у тій постановці, побаченій у школі? Що тоді зачарувало? (Мимоволі пригадую й аналізую власні досвіди, власне до цього провокує текст — витягувати власні нитки спогадів). У дитинстві все сприймається по-особливому гостро, бо тоді кордони між реальністю й вигадкою хиткі, далі правила стають чіткішими. Він розповідає про людей, які впливали на нього і які його оточували: Брехт, Жене, Далі (Брук дуже смішно описує те, як його дивувало, що спостерігаючи за великим сюрреалістом, він не бачив жодної ексцентричності в його поведінці).
Одна з ключових мудростей, яку Брук проніс крізь життя, запозичена у вчителя Святого Письма: «У житті настає момент, коли ти без сумніву розумієш: «Час настав»… Якщо його проґавити, він більше ніколи не повернеться, — пастор знову протер обличчя, ніби це була кришталева куля, де можна вичитати правду». Від вчителя музики він забрав знання, що спільним фактором для всіх видів мистецтва є ритм.
Він підтверджує, що багато речей закладаються у дитинстві. Його тато казав, що для щастя потрібні аркуш папері та олівець, щоби придумувати чи розвивати ідеї, бо поліпшувати можна завжди. Тато був винахідливим — і син постійно повертався до перевідкриття мистецтва (у тексті є ідея про те, що лише коли ти занурюєшся у справу глибоко, проходиш всі етапи, все досконало розумієш й відточуєш — ти готовий для переходу на наступний рівень і перевідкриття). Психологи кажуть, що дуже важливо давати можливість дитині нудитися, бо саме тоді починає працювати її фантазія й зʼявляється жага до пізнання. Тож принагідно ще одна думка — «Нудьга завжди здавалася мені одним із найконструктивніших станів душі».
Шлях людини, яка змінила театр також був тернистим: «… ніхто з нас не має в цьому світі якизось особливих прав від народження і ми не маємо підстав занепадати духом через будь-які відмови». У своїх спогадах режисер чіпляється за події, стани, твори, винесені уроки. Дати, історичне тло, світ навколо, поза його оптикою — не мають значення. Тобто ми розуміємо, що він працював під час Другої світової, що бюджети скорочувалися, були запити на мистецтво воєнного часу тощо. І водночас є відчуття, що ми зараз там же, тобто що сучасний режисер цілком може впізнавати у словах класика себе. Одна із зауваг, яка мені відгукується і нагадує, що попри унікальний досвід, ми не перші, хто живе у війні — «На той час моє головне відкриття полягало у тому, що, хай би якою була небезпека, щойно вона минає, звичайне життя продовжується — воно просто не має іншого вибору».
Брук підтверджує, що важить загальна ерудиція. Так, його цікавили точні науки, бо там він знаходив відповіді на свої запитання. Бо теорія відносності демонструє, що два плюс два може не бути чотири й тоді наука перетворюється на поезію. Тож мені спала на думку ідея — виписати всі ті твори, над постановкою яких працював Брук, щоб скласти перелік класики, яку варто було би прочитати/перечитати. Отакий принцип добору літератури чи пошуків (так, я подумала прочитати «Саломею» Вайлда, наприклад). До речі, скільки б не читала драматургію, ніколи не думала про те, що у пʼєсах кожна наступна фраза має містити тригер, який запустить наступний рядок — так Брук пояснює безсмертність Шекспіра.
Він не фіксує, але ділиться спостереженнями про те, як змінювалися його погляди на те, чим є театр, якими мають бути стосунки між актором і глядачем. Як змінювалася техніка, як змінювалося кіно й що з кіно можна було забрати в театр. Одна з ключових умов успішних пошуків будь-чого — тиша, «яка не вимагає дії та не відкидає її».
Словом, дуже цінний текст для тих, хто потребує голосу з ХХ століття, голосу з досвідом, пошуком, самоаналізом.
Брук пише про свій перший театральний досвід. Це завжди надзвичайно цікаво — пригадати, перше враження, перший досвід, що у ньому було такого, що тобі захотілося потім повернутися в те переживання. Що було магічного у тій постановці, побаченій у школі? Що тоді зачарувало? (Мимоволі пригадую й аналізую власні досвіди, власне до цього провокує текст — витягувати власні нитки спогадів). У дитинстві все сприймається по-особливому гостро, бо тоді кордони між реальністю й вигадкою хиткі, далі правила стають чіткішими. Він розповідає про людей, які впливали на нього і які його оточували: Брехт, Жене, Далі (Брук дуже смішно описує те, як його дивувало, що спостерігаючи за великим сюрреалістом, він не бачив жодної ексцентричності в його поведінці).
Одна з ключових мудростей, яку Брук проніс крізь життя, запозичена у вчителя Святого Письма: «У житті настає момент, коли ти без сумніву розумієш: «Час настав»… Якщо його проґавити, він більше ніколи не повернеться, — пастор знову протер обличчя, ніби це була кришталева куля, де можна вичитати правду». Від вчителя музики він забрав знання, що спільним фактором для всіх видів мистецтва є ритм.
Він підтверджує, що багато речей закладаються у дитинстві. Його тато казав, що для щастя потрібні аркуш папері та олівець, щоби придумувати чи розвивати ідеї, бо поліпшувати можна завжди. Тато був винахідливим — і син постійно повертався до перевідкриття мистецтва (у тексті є ідея про те, що лише коли ти занурюєшся у справу глибоко, проходиш всі етапи, все досконало розумієш й відточуєш — ти готовий для переходу на наступний рівень і перевідкриття). Психологи кажуть, що дуже важливо давати можливість дитині нудитися, бо саме тоді починає працювати її фантазія й зʼявляється жага до пізнання. Тож принагідно ще одна думка — «Нудьга завжди здавалася мені одним із найконструктивніших станів душі».
Шлях людини, яка змінила театр також був тернистим: «… ніхто з нас не має в цьому світі якизось особливих прав від народження і ми не маємо підстав занепадати духом через будь-які відмови». У своїх спогадах режисер чіпляється за події, стани, твори, винесені уроки. Дати, історичне тло, світ навколо, поза його оптикою — не мають значення. Тобто ми розуміємо, що він працював під час Другої світової, що бюджети скорочувалися, були запити на мистецтво воєнного часу тощо. І водночас є відчуття, що ми зараз там же, тобто що сучасний режисер цілком може впізнавати у словах класика себе. Одна із зауваг, яка мені відгукується і нагадує, що попри унікальний досвід, ми не перші, хто живе у війні — «На той час моє головне відкриття полягало у тому, що, хай би якою була небезпека, щойно вона минає, звичайне життя продовжується — воно просто не має іншого вибору».
Брук підтверджує, що важить загальна ерудиція. Так, його цікавили точні науки, бо там він знаходив відповіді на свої запитання. Бо теорія відносності демонструє, що два плюс два може не бути чотири й тоді наука перетворюється на поезію. Тож мені спала на думку ідея — виписати всі ті твори, над постановкою яких працював Брук, щоб скласти перелік класики, яку варто було би прочитати/перечитати. Отакий принцип добору літератури чи пошуків (так, я подумала прочитати «Саломею» Вайлда, наприклад). До речі, скільки б не читала драматургію, ніколи не думала про те, що у пʼєсах кожна наступна фраза має містити тригер, який запустить наступний рядок — так Брук пояснює безсмертність Шекспіра.
Він не фіксує, але ділиться спостереженнями про те, як змінювалися його погляди на те, чим є театр, якими мають бути стосунки між актором і глядачем. Як змінювалася техніка, як змінювалося кіно й що з кіно можна було забрати в театр. Одна з ключових умов успішних пошуків будь-чого — тиша, «яка не вимагає дії та не відкидає її».
Словом, дуже цінний текст для тих, хто потребує голосу з ХХ століття, голосу з досвідом, пошуком, самоаналізом.
July 20, 2026
В основі книги — життя та зростання Пітера Брукса як митця. Це детальна, глибока та розсудлива історія про те, як формується театральний геній, з чого складається його внутрішній світ, пошуки та помилки. Текст насичений роздумами, тому вимагає вмикатися на всі 100% і не терпить поспіху.
Якщо ви шукаєте динамічного читання — можливо, це не зовсім той варіант. Але якщо вам цікаво простежити, як будується шлях видатного режисера зсередини, «Нитки часу» варті цієї уваги та повільного темпу.
Якщо ви шукаєте динамічного читання — можливо, це не зовсім той варіант. Але якщо вам цікаво простежити, як будується шлях видатного режисера зсередини, «Нитки часу» варті цієї уваги та повільного темпу.
July 20, 2025
Ο πολυταξιδεμένος μέσα και έξω Πήτερ Μπρουκ μας παίρνει μια βόλτα στη ζωή του και στις αναζητήσεις του. Τον αγαπώ πολύ οπότε μεροληπτώ σίγουρα αλλά νομίζω ότι είναι από τα βιβλία που μπορεί να σε βάλουν να σκεφτείς διαφορετικά... ή να στο θυμήσουν πάλι.
Μοναδικό και υπέροχο.
Μοναδικό και υπέροχο.
December 4, 2018
Un viaje por el teatro, la vida y el espíritu.
June 25, 2013
Gorgeous. And pretty much essential for any theatre person. A long time ago in a galaxy far, far away, I saw his historic staging of A Midsummer Night's Dream, and it literally changed the way I looked at theatre, Shakespeare in particular. I re-read this through last night --- it's like The Great Gatsby, in that I tend to pull it down once a year. Try this: "As one grows up, one either learns to distrust the imagination or else one comes to dislike the everyday and seek refuge in the unreal. I was to discover that the imaginary is both positive and negative --- it opens on to a treacherous field, where truths are often hard to distinguish from illusions, and where both throw shadows. I had to learn that what we call living is an attempt to read the shadows, betrayed at every turn by what we so easily assume to be real." It was no accident that I picked this up right after The Fountainhead. It is a wonderful rebuke to Ms. Rand's dull materialism.
May 14, 2013
I enjoy everything I've read by Peter Brook and this did not let me down. A good pseudo auto-biography as it is more recollections than actual biographical narrative. Still provides interesting views and thought about theatre and the power of acting.
April 22, 2013
Fascinating story of Peter Brook's thinking and learning through the phases of his life.
Displaying 1 - 7 of 7 reviews