Люборацькі

by Анатолій Свидницький

Анатолій Патрикійович Свидницький (Петриченко) — український письменник, громадський діяч і фольклорист. У студентські роки почав писати вірші, до яких сам писав музику.
Головний твір Свидницького — роман «Люборацькі». Цей роман є хронікою (в значній мірі автобіографічною) занепаду священичого роду Люборацьких в трьох поколіннях на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі, утисків з боку царського режиму і ворожого українству офіційного православ’я. Широке тематичне полотно твору дало підставу Івану Франку назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

Genres: Ukrainian Literature, Classics

324 pages, Hardcover

First published January 1, 1862

About the author

Анатолій Патрикійович Свидницький також Анатоль Свидицький, мав прізвисько "Наталка", український письменник, фольклорист, громадський діяч, один з перших передових педагогів-демократів. Відкривач демократичних шкіл в Києві. У педагогічній діяльності просував прогресивні методи вивчення грамоти. Був одним з перших популяризаторів творів Шевченка.

Reviews

[Ярослава · Rating 5 out of 5]

за словами Франка, «перший реалістичний роман на побутовому тлі». Написаний він у жанрі, за який тільки ледачий не критикував сучасну українську літературу (тож можна сказати, що автори не лінуються, а підтримують традицію!): це - не надто замаскована автобіографія хлопчика з маленького містечка, який приїжджає вчитися у трохи більше містечко, багато бухає, влипає у різні характерні студентські проблеми, отримує трохи соціальної мобільності вгору, одружившись, якщо перекладати на сучасні реалії, з донькою, умовно, ректора із квартирою на Подолі, а потім дауншифтерствує, спивається й картається. (Random factoid of the day: у ХІХ столітті "Крути" відміняли не за іменниковою парадигмою, а за прикметниковою: не "герої Крут", а "герої Крутих", якось так.)
Ну, насправді текст, звісно, про розпад історичних традицій на прикладі вимирання одного роду. Причому головна ударна доза меланхолії зосереджена навіть не в сюжеті (для того там ще й замало психологічної достовірності), а в структурі роману. "Люборацькі" - безмежно дигресивний текст, що вихиляється, як кривенька качечка, і варто читачці зосередитися на, строго кажучи, фабулі, як їй на голову валиться черговий детальний опис планування тогочасних містечок, чи переказ жартів бурсаків (які, скажімо, підводу називають subaqua - буквальний переклад латиною), чи опис побуту маєтків дрібної шляхти (штибу "двірських слуг звуть козаками і зодягають наче по-козацьки, аби нагадувати про поразку козаків"), чи опис страв, чи опис способу мандрів. Так не пишуть про те, що й без роману знайоме сучасникові. Так болісно вдивляються лише у те, чого вже немає, намагаючись, faute de mieux, вихопити в історії хоч слова. Цей проект має - а чого ви чекали від укрліт ХІХ ст.? - й вимір творення уявної спільноти. Свидницький, який народився далеко на Правобережжі, а жив і писав на Лівобережжі, конструює єдність, заповнюючи, де треба, інформаційні прогалини: "Лівобіцька і Правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької".
Коротко сюжет: священик Гервасій Люборацький з Уманщини - із "тої давньої гонористої шляхти, що "nie pozwalam" в сенаті гукала" (зауважмо, що втрата історичної пам'яті й тут пов'язана із занепадом представницької демократії з отим "nie pozwalam"). Люборацький "почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні". Здобуття ж освіти, взагалі, вихід поза родинне середовище передбачає асиміляцію в іншу національну спільноту. Донька Люборацького Мася починає ідентифікуватися як полька, син Антось переходить на російську (опис побуту бурси: "На килимі колодка з-на п'ядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи - хто "мужичить". Її доти треба носить, доки не спіймаєш другого в такій же провині"). Очевидно, у тих спільнотах вони лишаються представниками другого сорту, маргіналізованими попри дотримання конвенцій - що обох (на різні способи) й губить, адже на рівних користатися привілеями тої спільноти вони не можуть. Інша ж донька Гервасія виходить заміж за присланого десь з Росії священика, який, випивши, її забиває на смерть. Все, фінал:) Ну, коротше, цей текст теж ледь не увійшов у блок "Усі померли".
Із несподіваного - знову феміністичний месідж! Скажімо, отака деконструкція сексистських уявлень, імпліцитно закладених в ідіоматику: "Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка чи молодиця, то кажуть "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними" [...] Як жінка, то вже не "люди", а жінка та й годі".
Random factoid of the day-2: пам'ятаєте базове семіотичне визначення події у тексті? Подія - те, що дивує (ну, те, що перетинає межу семантичного поля, blah blah, same difference): так, наприклад, у літописі смерть не є подією. Так от, у "Люборацьких" (і у "Хмарах") не є подією народження дитини. Себто раптом згадують про якихось дітей, і ти така - стоп, які діти, звідки діти? А вони десь за кадром позаводилися, про це не вважають за потрібне згадувати окремо. Припускаю, бо все одно більшість повимирає, ну, як там на початку "Тіней забутих предків? "То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці." Але то вже інша історія.

[Іван Синєпалов · Rating 4 out of 5]

Давньогрецька трагедія серед української пасторалі. Воно, звісно, і не чекаєш якоїсь великої радости в такій оповіді, тому й не дивуєшся, що поступово становище Люборацьких гіршає і гіршає, особливо у старої попаді, бо діти - ті ще по первах сяк-так тримаються на плаву з матеріяльної точки зору, а от їй спостерігати, як діти перетворюються на ляхів і кацапів, справді нестерпно. Але все одно такий різкий розв'язок на останніх десяти сторінках підкошує. І він же робить книжку трошки сильнішою.

Та сама тема самоідентифікації та національної єдності українців, яку пізніше підійматиме Самчук, тут має трохи сумніше вирішення. Та й то не дивно: між ними вісімдесят років, за які, як не крути, а ситуація трохи поліпшилась. Тим часом між "Волинню" і нами теж уже вісімдесят років, і наше становище вже незрівнянно краще, ніж у героїв Самчука. Мабуть, ще через вісімдесят років ми таки матимемо українську Україну. Побачити б.

[Liudmyla · Rating 4 out of 5]

Ця книга трохи схожа мені на "Буденброків" Томаса Манна, але з героями Нечуя-Левицького, і описується в ній родина священнослужителя з Поділля.

Про книгу і автора я дізналася випадково, в стрічці тут, на гудрідзі, трапився відгук, і мені захотілося прочитати цю книгу. Частково - тому що дія відбувається дуже близько до моєї малої батьківщини, і в тексті навіть згадується містечко, в якому я народилася. Тож в говірці героїв мені часто вчувалася мова моєї бабусі). Трапився мені вираз у тексті - "ставати дубалА", і згадалося мені моє дитинство, бо саме так: "Припиніть ставати дубалА!!!" - примовляли моя мама або бабуся, коли ми, діти, балувалися, казилися і шаленіли, тобто вели себе неналежним чином)).

Отже, дія відбувається у родині православного священика на Поділлі, у селі поблизу Гайсина/Умані/Балти десь у 40х роках 19 ст., тобто за майже 50 років після другого поділу Польщі, внаслідок якого частина Правобережної України перейшла під владу російської імперії.

Бачимо широку картину життя та побуту священницької родини, яка виховує трьох дітей - сина і двох доньок.
Сина Антося відправляють на навчання до богословської школи у село Круті. А старшу доньку Масю за порадою тамтешнього шляхтича відправляють до пансіону "пані" Печержинської (дуже колоритна історія, як ця "пані" стала керувати пансіоном).
Вже повним ходом йде засилля російської мови в навчальних закладах, але ще де-не-де залишаються польські пансіони, українських шкіл нема. В усіх школах насміхаються над тими, хто говорить українською, і не тільки насміхаються. В Крутянській школі, наприклад, ведуть облік порушень учнями, серед яких досить серйозним порушенням вважається "мужичити", тобто говорити українською. Загалом в учбових закладах панували жорстокі правила для учнів, включаючи тілесні покарання та різні приниження. Описано все дуже реалістично, позаяк сам автор навчався, як і його герой Антось Люборацький, спочатку в крутянській школі, а згодом у духовній семінарії в Кам'янці-Подільському, так що всі ці події він пережив на власній шкірі. Мася в цей час піддається "тортурам" в пансіоні, де її з "хамки" і "мужички" роблять панянкою. Вона, до речі, досить швидко ламається. Тому коли приїздить додому на канікули та й після навчання розмовляє виключно польською мовою. А Антось - російською. Зрештою Мася виходить заміж за поляка. Третя донька Орися в школі не навчалася, а за збігом обставин змушена була одружитися з кацапським попом Тимохою, що потім вилилося в трагедію.

Та, зрештою, всіх членів родини чекав трагічний фінал.

Трішки цитат наведу:
***
- Я? Приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?
- А що ж?
- Дівчина, чи панянка!
- А се не людина?
- Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то на них кажуть: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: "ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба".
- Та хіба ж ми не люди? - озвалась Галя.
- Хіба я кажу що? А люди своє знають... Мабуть, що не люди; а люди - тільки чоловіча стать.
***
Розмова дітей з кацапом (майбутнім попом Тимохою) на вулиці:

- Гей руський! А ми знаєм, на що в вас червоні ластки в сорочках!
- А на що? - гукнув другий.
- Щоб мав у що ножаку витерти, як заріже когось. - І зареготались усі; кацап почав грудками шпурляти.
...
- А гдє ваш поп жівьот? - поспитав він.
- Он! Он! - показала дітвора на коршму. - Там той піп, що кацапам треба.
***
- Фі! В каком же ви свінінце жівьотє!
- Через зятенька, синку, - відказала стара.
- Так вам і нада! Било нє мєшатся не в своє діло.
- А куди ж то я так мішалась, не в своє діло?
- Та уж нє даром вас викідалі з хати!
- Ні, синку, таки даремнісінько!
- Уж нє говорітє мнє! Я всьо знаю! Нє даром я сємінаріст! Вот і падєлом, на другий раз наука! Пусть знают і другіє, кого в зяті вибірать, кого в прийми прінімать... Тєпєрь плачьтє; відєлі очі, што пакупалі!
***

Дуже добре написаний, колоритний роман з широкою проблематикою, який варто прочитати.

[Ігор Антонюк · Rating 4 out of 5]

Анатоль Свидницький «Люборацькі»
Історична родинна драма (2025)
«То вже не наші діти, то вже інші люди…»
Боляче, глибоко та драматично…

Є книжки, після яких довго мовчиш. Бо не можна одразу говорити – лише слухати, як у тобі звучить цей текст.
«Люборацькі» – не просто роман. Це – дзвін родової пам’яті, яку ми втрачаємо щодня: через мову, звички, адаптації, компроміси.

Це історія родини, але не лише родини – народу. Це хроніка зникнення, розчинення, втрати себе через чужі школи, чужу мову, чужу владу. Батько-священник, діти, розкидані по світах, кожен по-своєму зламаний. Кожен – свідчення того, як повільно зникає своє.

Цей роман – не про катастрофу. А про будні, в яких поступово немає місця для «по-наськи» (читати - українське). Про тиху окупацію свідомості. Про «ноти» за мову. Про жінок, яким не дозволено бути «людьми». Про країну, яка розпадається не від війни, а від щоденного забуття.

📚 Історія тут – лише тінь, хоча надзвичайно важлива та пропрацьована. Справжнє – у деталях: бурсацькому жаргоні, сільському побуті, гострих репліках, що ріжуть ліпше ножа по живому. У тій мозаїці болю, з якої складається портрет народу.

Цей текст не просить уваги – він вимагає пам’яті.
Бо мовчання теж минає. Бо життя минає. А в слові – можна втримати.

💔 Читайте «Люборацьких».
Не для сюжету. Для себе. Для памʼяті…

[Oleksandr Zholud · Rating 3 out of 5]

This is a debut novel and sadly the only big work of Анатоль Свидницький, who as wrote one of the critics in the 1920s “In the ranks of Ukrainian literature, which is not at all short of all kinds of losers, Anatol Svydnytsky is the biggest and most typical loser. No one-not even the hobo poet Manzhura himself-impresses us with such a sharp discrepancy between great natural talent and unfortunate literary fate…We do not even know where the grave of this talented but unlucky writer is.” He dies just 36 years old (possibly related to alcoholism) and his only novel was discovered and published more than a decade after his death.

I’ve re-read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #7 in the list.

The novel is titled ‘Luboradskys’ (Polish-sounding surname) and subtitled 'the family chronicle’. It follows three generations of a family started by Father Gervasius, a village priest and his wife. They lived in the 1830s on the former lands of the Polish-Lithuanian Commonwealth (divided at the end of 18th century between Russian, Austrian and Prussian states). Therefore, there is a lot of petty Polish nobility and the book starts with a Polish noble suggesting to Father Gervasius to give his older daughter to a school to learn ‘much more advanced Polish culture’ to have greater prospects in life. The rest of the story is chiefly about experiences in such schools of the oldest daughter Masia and in church schools – for the oldest son Antos’. As their mother repeats many times during the story ‘No one cried more than his mother; she remembered her late father, who told her from reading old books that at the end of the world, when the antichrist is born, there will be students and teachers everywhere; but they will be not teachers, but tormentors; not students, but martyrs.’ [here there is a play that in Ukrainian one can form word tormentor by adding just one letter to word teacher]. Both experiences actually destroy students as individuals – Masia is ashamed of her ‘low birth’ and despises her parents, talking with them only in Polish and playing a noble lady; Antos’ has to marry without love and became a drunkard, despite his great potential.

The novel is written in lively language, with both tragic and comic themes. It definitely reminds of Старосвітські батюшки та матушки, which was published earlier (but written later), which I reviewed here. Moreover, both authors are from families of village priests, so the stories are to an extent autobiographical. The ending seems a bit rushed, but as a debut novel, it is definitely a strong one.

[Максим Стюфляєв · Rating 4 out of 5]

"Люборацькі" залишили суперечливе враження. Книга читалася довго й важко, але фінал у неї сильний, тому чотири зірки. Особисто мені найбільше заважав контраст між драматичним сюжетним ядром твору і надто вже докладними описами побуту та всіляких другорядних дрібних деталей. Ці описи відволікають, "розбавляють" драматургію і послаблюють загальне враження. Якщо ж говорити не про форму, а про суть, то для мене "Люборацькі" - книга про те, як імперська система освіти (а в умовах тогочасного Правобережжя імперською була освіта не лише російська, але й польська) руйнує світогляд і особисту долю представників поневоленого народу. Ані Мася, ні Антось не були лихими чи зіпсованими з народження, "від природи". Їх зламала чужа школа. Про Галю автор дає нам менше інформації, але очевидно, що й вона вчилася у поляків. Звісно, не збираюся тут романтизувати українську сільську неписьменну ідилію. Сумна доля Орисі, власне, добре показує, що сліпе слідування предківським нормам і традиціям (не можна видавати середню доньку заміж раніше від старшої, донька має завжди коритися волі матері тощо) також не працює в новому світі, обертається фатальними наслідками. Але загалом "Люборацькі" дають хороший приклад, чому так важливо нам сьогодні цінувати свою державу і виборене українцями право на власну освіту.

[Oksana · Rating 4 out of 5]

Якщо вас цікавлять родинні саги, драма, реалізм, старе духівництво, українське суспільство на межі пропольського і проросійського впливу, то вам сюди. Я не зовсім була готова до такої кількості трагізму, від якого, здається, не реально втекти, тому вагаюсь щодо своїх рекомендацій і оцінок.

[Taya · Rating 4 out of 5]

Для мене цей роман - про втрату національної ідентичності, про зламану в лещатах хворої освітньої системи особистість, душевне каліцтво, і, як наслідок, зруйноване родинне гніздо. Він про тих українців, хто всупереч шевченківському «…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» таки відцурався, занедбав, сплюндрував своє, рідне. Й зрештою безславно загубивсь, розчавлений безжальним катком історії.

Люборацьких мені не жаль, хіба трохи старих батьків. Не вміли (чи не хотіли?) виховати дітей як щирих українців, соромились свого коріння, віддали на поталу чужинцям — отримали польсько-московських покручів. Гнались за хибними ідеалами, за чужою нав’язаною псевдокультурою. Звелась зі світу сім‘я, та й по всьому.

«Бо хто матір забуває, того Бог карає, того люде цураються, в хату не пускають; свої діти - як чужії…» - Тарас же попереджав!

...
Читайте, вивчайте українське. Робіть висновки.

Якби не Микола Зеров і його літературознавча праця, звідкіль я черпаю знання, то сама могла б ніколи й не дізнатись про цей твір Анатоля Свидницького.

[Nyuta · Rating 5 out of 5]

Це, певно, одна з найкращих книжок української літератури, що я читала останнім часом. Шкода, що про Люборацькі так мало говорять в суспільстві.

[Evgeniya · Rating 4 out of 5]

⭐4.5 з 5.
далі відкриваю для себе нові прізвища.
Народився А. П. Свидницький 13 вересня 1834 року в с. Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в родині священика. У дев’ятирічному віці Анатолія віддали до Крутянської духовної школи в сусідньому Балтинському повіті. Виховання різкою, атмосфера байдужості і лицемірства, що там панувала, прекрасно передана письменником у романі "Люборацькі".
Сімнадцятирічним юнаком Свидницький приїздить у Кам’янець-Подільський продовжувати навчання у Подільській духовній семінарії.
Твір пронизано великою кількістю старих слів, особливо початок роману, про деякі я не знала, виявляється їх ще використовують лемки, на Закарпатті... Також багато речень польською, але слова там прості і зрозумілі.
Люборацькі, мені схоже на родинну сагу Броденброки, був рід, шанований, а закінчився тим що майже всі померли поганою смертю. Батьки не змогли дати дітям щастя, в погоні за модою, вони зламали долі дітям.
Пів бала зняла, бо через весь роман бачу періодичні стрибання сюжету , хоча може це через те що книг�� електронна, і щось пропустили?

[Lisa · Rating 3 out of 5]

з плюсів - приємні вайби, наче це не книжка, а сусідка при зустрічі переповідає тобі плітки, дуже живо і по-людськи написано.
з мінусів - кінцівка з розряду "а зараз ми у епілозі з трьох сторінок розкажем, як все закінчилося - все хуйово, всі померли".

[Diana · Rating 4 out of 5]

Цікавий текст, який варто прочитати хоча б тому, що він показує соціальне становище сільського люду наприкінці 19 століття. Також висвітлюється з чималою деталізацією тогочасний побут, традиції, одяг.

Не можна сказати, що читається легко, адже в тексті відтворена та мова, якою послуговувалися на той час. І якщо перша частина книги досить комічна, то в другій, з кожною прочитаною сторінкою, ставало усе сумніше від гіркого усвідомлення, що вже тоді своє рідне не цінувалося, і буйним цвітом проростала наша меншовартість.

[Tetiana Polianska · Rating 3 out of 5]

Роман "Люборацькі" Анатолія Свидницького був написаний 160 років тому. Першу частину письменник написав в Миргороді, тож вважаю свою рідну Полтавщину - колискою цього твору.

Автор розповідає про родину православного священника: стосунки батьків та дітей, проблеми їхнього дорослішання та навчання, опис сільського побуту та важкої повсякденної праці. Мабуть вперше я читала твІр, в якому описується зіткнення православної та католицької віри на тодішніх теренах українських земель.

В романі багато подій, героїв, переважно з непростою долею. Та сам авторський стиль настільки відрізняється від багатьох творів класичної літератури, що не завжди розуміла про що йдеться мова. Ця часткова непослідовність твору завадила мені повністю поринути в розказану історію. Ще тут багато діалектизмів, що наче і добре, але час від часу це трохи втомлювало. Тож своє перше знайомство з творчістю Свидницького не можу назвати вдалим, але було доволі цікаво дізнатись багато нового про життя українців середини 19 століття.

[Bookatrin · Rating 4 out of 5]

Соціально - побудований/психологічний роман "Люборацькі" для мене більше класична трагедія ніж представник реалізму.

Написаний в другій половині 19 століття роман описує стосунки й конфлікти різних поколінь (Анатолій Свидницький показав стосунки в тогочасній попівській сім'ї), колонізацію України Польщею та Росією й як це відображається в освіті (Антось - русифікований, Мася - ополячена), соціальні вади (як пияцтво о. Гаврилія), етнографічні особливості України.

Одна з етнографічних особливостей: в романі кожен персонаж має свою особливу мову: старші більш архаїчну, а молодь старається рухатися в ногу з часом, Мася взагалі починає говорити польською. У творі є багато сюжетних ліній й піднімається багато проблем тогочасного суспільства.

Роман є особливим для історії України й відкриває для сучасних українців й читачів з інших країн життя Подолян та вплив на них шляхти.

[Tatiana Miroshnychenko]

Роман про життя провінційного духовенства на правобережній Україні. Основна сюжетна лінія розповідає про священницьку родину Люборацьких. Життя цієї родини базувалося на старосвітських законах та звичаях, проте під тиском нових соціально-економічних змін у тогочасному суспільстві звична буденність зазнає змін. Між батьками та дітьми назрівають конфлікти, які зрештою призводять до розпаду сім'ї. Також значну увагу автор у романі приділив питанню навчання та виховання молодого покоління у 19 столітті.

[Тетяна · Rating 5 out of 5]

Чудово написана історія однієї родини. Темою схожа на "Старосвітьських батюшок і матушок". Але більше трагедії і нерву, менше гумору. Чудові екскурси до традицій семінаристів і сільського життя. Яскрава сатира на вчителів і рівень освіти в цілому. Морально деколи важко читати, а стиль у автора легкий

[Maryna Kovtun · Rating 4 out of 5]

Несподівано гарна історія про особливості виховання дітей у шевченківські часи. Натрарила на неї випадково, але геть не пошкодувала. Дуже деталізований опис побуту героїв.

[Nataliia Yaroshyk · Rating 3 out of 5]

Місцями було нудно, але загалом книга варта шкільної програми, цікаво показана тема асиміляції молоді під виглядом просвітництва, враховуючи, що твір автобіографічний, то було пізнавально

[Viktoria Neborikina · Rating 5 out of 5]

Люборацькі - це неймовірно прописана сімейна історія, вона про безмежну любов до природи, наше минуле та традиції. Книга захоплює, стиль автора наче музика, усі його описи радують та гріють душу. Окремо хочу виділити, що там дуже багато опису національного одягу🫰🫰
А ще вона про те, що у ті часи вибирати не доводилось, як скажуть так і буде. В черговий раз радію, що ми так не живемо

Мені не сподобалось, що діти піддаючись науці або впливу інших людей стали так погано відноситись до матері та братів-сестер та задирали носи

[Reader Iryna · Rating 5 out of 5]

Анатоль Свидницький у романі «Люборацькі» показав не лише долю однієї сім’ї священника, а й цілу трагедію української інтелігенції середини ХІХ століття. Через занепад родини Люборацьких автор розкриває біль, втрати й поступове нищення духовності, які переживав український народ під тиском імперських обставин.

Тому цей твір можна назвати образом того смутку і зламу, через які пройшло наше суспільство: втрата традиційної опори, знецінення освіти, руйнація сімейних і моральних засад.

[Oleksii Rafalovych · Rating 2 out of 5]

Мушу визнати, що цю битву програно.

Прочитано 30%, і це для мене та сама нудна класика-класика, сумне попівське буття на фоні соціальних зламів.

Мова роману — оригінальна говірка, але це чисто опис подій: "той пішов туди, той сюди", діалоги невигадливі, подробиці побуту не дуже цікаві (мені). Ну коротше, я не знайшов причин продовжувати, мені не сподобалось.