This was heart-wretchingly beautiful, there were times I wanted to eat the pages so hirosue wouldn't be so jerky but I'm glad they sorted out their issues. I need to find smth less angst x yearning to read now...
I did not cry with this one, but Narise Konohara took my heart, threw it on the floor and danced on top of it. This made me smile as much as it made me feel sad. There were some paragraphs so painful and beautifully written that I couldn't help but read them over and over even if I felt that they kept squeezing my heart. I loved Matsuoka so much, his love, his fear, his pain, it all felt so real. I'm so happy I read this.
Якось вже так трапилося, що звичайний саларімен так вигорів на роботі, що коли його кинула дівчина, лишивши більшість своїх речей, він вирішив спробувати їх вдягти. І йому сподобалось. Та звісно ж це не те хобі, про яке можна поговорити під час посиденьок з колегами. Йому подобається увага, яку приділяють йому чоловіки навколо, подобається відчувати на собі зачаровані погляди, та зрештою він втрачає пильність й опиняється посеред ночі під дощем, п'яний, без взуття, телефону та грошей і чомусь саме тоді, коли це найбільш потрібно, всі проходять повз. Всі, крім одного чоловіка. "When you're bored, when you're lonely - call me. In return, I just want you to let me be in love with you, forgive me for wanting to see you. And-" his words continued. "If you get across to the person you love and I become a nuisance to you, please just say so without worrying about me." Це історія про почуття, сприйняття та сутність, кохання, біль та розпач. Себто якщо це ще не очевидно - герої будуть страждати. Не буду брехати, що це якась там тонка та чуттєва драма, це надто пафосно й в цій новелі є недоліки та досить багато кричущих дірок в логіці, але мене надто рідко чіпляють емоційні тексти, тому перечитую й ні про що не шкодую (боляче, подобається). В першу чергу зауважую, що це не історія про сюжет, це історія про емоції й для емоцій, тому якщо глибокі емоційні переживання героїв не резонують, тре одразу кидати, краще не стане. Я зазвичай такі речі читаю вельми зверхньо, бо не розумію оці всі страждання на пустому місці, але саме ця автор примудряється зачепити, за це і люблю. Й хоча під кінець стає трохи занадто, не жахливо ніц.