1937 року закінчив Академічну гімназію у Львові. Після навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933—1939). Після 1939 року жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).
У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У 1951—1971 роках — у США в 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.
У 1956—1967 роках викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967—1971 роках — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року — в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.
Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961—1967). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).
Іван Лисяк-Рудницький цікавий автор. Втім, пропонована збірка, видана 1991 р., не відображає всіх його ідей та напрацювань. Насправді, підбір статей диктувався поточним моментом: Україна лише рухається до незалежності політичної, але вже здобуває незалежність інтелектуальну. В збірці всього три статті, які спрямовані заповнити лакуни в історичному знанні громадян УРСР. Перша стаття присвячена національному рухові ХІХ - поч. ХХ ст. в Російській (значною мірою) та Австро-Угорській (меншою мірою) імперіях. Друга стаття присвячена історії українського націоналізму ХХ ст. Причому, ця історія є ні інтелектуальною, ні організаційною. Радше енциклопедична стаття про націоналістичні організації та їхні ідеологічні перетворення - перше наближення до вивчення цієї проблеми. І третя стаття - про дисидентів. Оскільки в СРСР інформація про них всіляко замовчувалась, то закордонний історик знав більше, ніж сусід дисидента про рух опору в СРСР.
Попри такий просвітницький характер збірки, вона є цікавою і з наукової точки зору. Звісно, частина гіпотез І.Лисяка-Рудницького вже перевірена істориками (зокрема, Ярославом Грицаком, Георгієм Касьяновим, Олександром Зайцевим тощо), але в них досі міститься низка ідей, які ще чекають свого підтвердження або спростування - про роль Церкви в національних рухах, про особливості еволюції ОУН в 1943-1944 рр. Іван Лисяк-Рудницький - автор, який не втрачає актуальності.