What do you think?
Rate this book
"Найстрашніші дні мого життя"
Обстріли вокзалу в Краматорську й торговельного центру у Кременчуці, бомбардування центру Чернігова та пологового будинку в Маріуполі, вивезення українських дітей до Росії, утримання цілого села у шкільному підвалі в Ягідному, переслідування людей і катівні на Херсонщині та Харківщині, окупація ЧАЕС та лікарні на Миколаївщині…
Збірка репортажів про ці події, які написали журналісти The Reckoning Project — ініціативи українських і міжнародних медійників, аналітиків та юристів з документування воєнних злочинів — історичний документ першого року великої війни. Голоси свідків і вцілілих, що зазвучали в них, уже зруйнували намір Росії вкотре приховати власні злодіяння і втопити пам’ять про них в океані брехні. Та, попри концентрований біль, тексти цієї збірки перетворюють трагічні спогади на докази, які можуть бути використані у судових процесах.
Книжка «Найстрашніші дні мого життя» вказує на шлях до розплати і дає надію на справедливість.
The Reckoning Project – міжнародний проєкт, який після повномасштабного вторгнення Росії об’єднав провідних українських та міжнародних журналістів, аналітиків та юристів для документування російських воєнних злочинів.
Команда проєкту збирає свідчення відповідно до усталеної методології, що робить можливим їхнє використання у судових процесах. На основі свідчень, під керівництвом Наталі Гуменюк (керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу), Пітера Померанцева та Джанін ді Джованні, створюються репортажні тексти та документальні фільми для світових медіа.
Книжка виходить друком за сприяння Української Гельсінської спілки з прав людини.
Збірка репортажів про ці події, які написали журналісти The Reckoning Project — ініціативи українських і міжнародних медійників, аналітиків та юристів з документування воєнних злочинів — історичний документ першого року великої війни. Голоси свідків і вцілілих, що зазвучали в них, уже зруйнували намір Росії вкотре приховати власні злодіяння і втопити пам’ять про них в океані брехні. Та, попри концентрований біль, тексти цієї збірки перетворюють трагічні спогади на докази, які можуть бути використані у судових процесах.
Книжка «Найстрашніші дні мого життя» вказує на шлях до розплати і дає надію на справедливість.
The Reckoning Project – міжнародний проєкт, який після повномасштабного вторгнення Росії об’єднав провідних українських та міжнародних журналістів, аналітиків та юристів для документування російських воєнних злочинів.
Команда проєкту збирає свідчення відповідно до усталеної методології, що робить можливим їхнє використання у судових процесах. На основі свідчень, під керівництвом Наталі Гуменюк (керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу), Пітера Померанцева та Джанін ді Джованні, створюються репортажні тексти та документальні фільми для світових медіа.
Книжка виходить друком за сприяння Української Гельсінської спілки з прав людини.
- GenresWarUkraineNonfiction
256 pages, Hardcover
First published January 1, 2023
78 people want to read
About the author
Наталя Гуменюк
3 books13 followersГуменюк Наталія — українська журналістка-міжнародниця, викладач.
Наталя Гуменюк закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка (2000–2004) та магістратуру з міжнародної журналістики в університеті міста Оребро, Швеція (2005–2006).Викладає курс «Міжнародні медіасистеми» Могилянської школи журналістики у Києві.
У 2002–2004 роках — головний редактор незалежної студентської газети «Наша справа». У 2002–2003 роках — журналіст-міжнародник на Новому каналі. У 2003 році — журналіст-міжнародник 5 каналу. У 2004 році — працювала в Інформаційній агенції «ProfiTV». У 2003–2004 роках — журналіст-міжнародник для програми Факти, ICTV. У 2005–2007 роках — керівник міжнародного відділу, спеціальний кореспондент телеканалу К1, автор-ведуча програми «Один репортаж».
З 2007 до кінця 2009 року очолювала міжнародний відділ телеканалу «Інтер», спеціальний-кореспондент. В цей період, 2009 року, «Інтер» вперше серед українських телеканалів було номіновано на премію Еммі в номінації «Новини» за висвітлення війни у Південній Осетії (репортер — Руслан Ярмолюк).2009 року Гуменюк також стажувалася на телеканалі BBC World у програмі Hardtalk та у виданнях The Guardian та The Independent.
Наприкінці 2009 року її було звільнено з телеканалу «Інтер» без пояснення причин. Це викликало хвилю обурення її колег, які зібрали понад 70 підписів проти її звільнення. По тому деякі журналісти звільнились за власним бажанням (зокрема Роман Вінтонів). Після звільнення не стала влаштовуватись у інші ЗМІ, стала фрілансером.
У 2010–2011 роках була шеф-редактором проекту «Наші» («Інтер», студія «07 Продакшн») — 15 телефільмів про українців, які з різних причин покинули Україну і стали успішними в країнах далекого зарубіжжя (Норвегії, Бразилії, ПАР, Індії, Китаї та ін.).Наталя Гуменюк брала участь у пошуці спонсорів проекту.
Після того власним коштом поїхала висвітлювати події Арабської весни. Почала працювати як міжнародник-фрілансер переважно для українських видань, таких як «Український тиждень», «Українська правда», «Esquire Україна», студія «1+1», радіо «Голос столиці», а також для деяких закордонних: OpenDemocracy Russia (Велика Британія), RTL-Netherlands, M6 (Франція).
У 2013 році стала одним із ініціаторів створення «Громадського телебачення».
Наталя Гуменюк закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка (2000–2004) та магістратуру з міжнародної журналістики в університеті міста Оребро, Швеція (2005–2006).Викладає курс «Міжнародні медіасистеми» Могилянської школи журналістики у Києві.
У 2002–2004 роках — головний редактор незалежної студентської газети «Наша справа». У 2002–2003 роках — журналіст-міжнародник на Новому каналі. У 2003 році — журналіст-міжнародник 5 каналу. У 2004 році — працювала в Інформаційній агенції «ProfiTV». У 2003–2004 роках — журналіст-міжнародник для програми Факти, ICTV. У 2005–2007 роках — керівник міжнародного відділу, спеціальний кореспондент телеканалу К1, автор-ведуча програми «Один репортаж».
З 2007 до кінця 2009 року очолювала міжнародний відділ телеканалу «Інтер», спеціальний-кореспондент. В цей період, 2009 року, «Інтер» вперше серед українських телеканалів було номіновано на премію Еммі в номінації «Новини» за висвітлення війни у Південній Осетії (репортер — Руслан Ярмолюк).2009 року Гуменюк також стажувалася на телеканалі BBC World у програмі Hardtalk та у виданнях The Guardian та The Independent.
Наприкінці 2009 року її було звільнено з телеканалу «Інтер» без пояснення причин. Це викликало хвилю обурення її колег, які зібрали понад 70 підписів проти її звільнення. По тому деякі журналісти звільнились за власним бажанням (зокрема Роман Вінтонів). Після звільнення не стала влаштовуватись у інші ЗМІ, стала фрілансером.
У 2010–2011 роках була шеф-редактором проекту «Наші» («Інтер», студія «07 Продакшн») — 15 телефільмів про українців, які з різних причин покинули Україну і стали успішними в країнах далекого зарубіжжя (Норвегії, Бразилії, ПАР, Індії, Китаї та ін.).Наталя Гуменюк брала участь у пошуці спонсорів проекту.
Після того власним коштом поїхала висвітлювати події Арабської весни. Почала працювати як міжнародник-фрілансер переважно для українських видань, таких як «Український тиждень», «Українська правда», «Esquire Україна», студія «1+1», радіо «Голос столиці», а також для деяких закордонних: OpenDemocracy Russia (Велика Британія), RTL-Netherlands, M6 (Франція).
У 2013 році стала одним із ініціаторів створення «Громадського телебачення».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
October 29, 2023
Складно, дуже важко, нестерпно читати. Дихалки бракує. Необідно читати. Це не лише свідчення про трагедію, це осмислення того моменту історії, в якому ми перебуваємо. Годна вправа на масштабування індивідуального досвіду до ідеї, не абстрагування від болю, боронь боже, а скоріше позитивна раціоналізація страху. Класні репортажі. Книжка майже непідйомна психологічно. Дякую авторам і упорядниці за їхню роботу.
October 22, 2023
Для мене ця книжка - як "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова: просто мусиш подивитися/ почитати, хоча знаєш, що нестерпно болітиме. І, як і щоденник Володимира Вакуленка К. - книжка, яка має бути в бібліотеці, навіть якщо не відразу будуть на неї сили.
Добірка воєнних репортажів із The Reckoning Project, які ставлять за мету не тільки по-журналістськи фіксувати те, що відбувалося, а й документувати злочини так, щоб потім цим можна було скористатися в міжнародних судах.
Маріуполь, ЧАЕС, Чернігів, Кременчук, Краматорськ, Ягідне, Миколаївська область як місця масових злочинів; діти з Маріуполя, незаконно вивезені в Росію; аналогії між другою війною в Чечні й нинішньою війною проти України, і ще декілька сюжетів, - кожна з цих історій не дає дихати. Але потім таки дає і ще й спонукає дихати далі.
І, крім безмежної вдячності до захисників, відчуваєш величезну повагу до тих, кого - на відміну від тебе самої - не заціпило і не паралізувало, а хто з перших днів сумлінно робив і далі робить свою мурашину роботу з наближення справедливості. Роботу, яка точно має сенс..
Ну, і, до речі, заключний есей - у співавторстві Наталки Гуменюк і Енн Еплбом - дуже мені заімпонував своїми акцентами і поясненнями.
А поза тим, усі репортажі - неймовірна робота. І важко уявляти, як знаходити в собі сили на збирання такого матеріалу. В тому числі, тексти двох улюблених українських репортажисток - Світлани Ославської і Віри Курико.
Наприкінці книжки є також qr-коди на документальні фільми, що є другим виміром роботи The Reckoning Project. На них поки що не маю моральної сили.
Добірка воєнних репортажів із The Reckoning Project, які ставлять за мету не тільки по-журналістськи фіксувати те, що відбувалося, а й документувати злочини так, щоб потім цим можна було скористатися в міжнародних судах.
Маріуполь, ЧАЕС, Чернігів, Кременчук, Краматорськ, Ягідне, Миколаївська область як місця масових злочинів; діти з Маріуполя, незаконно вивезені в Росію; аналогії між другою війною в Чечні й нинішньою війною проти України, і ще декілька сюжетів, - кожна з цих історій не дає дихати. Але потім таки дає і ще й спонукає дихати далі.
І, крім безмежної вдячності до захисників, відчуваєш величезну повагу до тих, кого - на відміну від тебе самої - не заціпило і не паралізувало, а хто з перших днів сумлінно робив і далі робить свою мурашину роботу з наближення справедливості. Роботу, яка точно має сенс..
Ну, і, до речі, заключний есей - у співавторстві Наталки Гуменюк і Енн Еплбом - дуже мені заімпонував своїми акцентами і поясненнями.
А поза тим, усі репортажі - неймовірна робота. І важко уявляти, як знаходити в собі сили на збирання такого матеріалу. В тому числі, тексти двох улюблених українських репортажисток - Світлани Ославської і Віри Курико.
Наприкінці книжки є також qr-коди на документальні фільми, що є другим виміром роботи The Reckoning Project. На них поки що не маю моральної сили.
April 4, 2024
ауч і ай.
читати важко, але але.
п.с хотілося б, звісно, без цитат ахматової хоч тут
читати важко, але але.
п.с хотілося б, звісно, без цитат ахматової хоч тут
March 12, 2024
Of all the books that claim to be “reportages” about the current Russian-Ukrainian war, this one looks the closest to true reporting, but I still had problems trying to understand its structure and message.
This is a collection of several reports about some of the tragedies of the full-scale invasion: bombardment of one civilian building in Chernihiv, the villagers of Yahidne captured as hostages and a human shield in a school basement for several weeks, bombardment of a maternity hospital in Mariupol, occupation of the Chornobyl disaster area by the Russians, shelling of the railway station in Kramatorsk, etc. All these stories are incredibly important, of course, and it is necessary to investigate them and provide more information about them.
However, given the whole scale of various tragedies (these ones and many, many others, no less important and impressive), I did not understand why these particular stories were chosen for this (pretty thin) book, and not other ones, and why they are discussed here in such a superficial manner. Why the tragedy of Mariupol takes just about 10 pages here, and you basically would not learn much about it from this book if, let’s imagine, you did not follow the news and have not seen dozens of MUCH MORE IMPRESSIVE AND INFORMATIVE reports from it before. Besides, I have already read some of these materials in form of normal reportage/interview articles in various media, and I would say that it was a decent content for a quick war-time article but definitely not a good quality material for a book.
Several of the materials included in this (again, ALREADY RATHER THIN) book are not reportages at all: they are reflective articles of the “coordinators” of the journalistic initiative, “The Reckoning Project” (Наталя Гуменюк, Пітер Померанцев, Джанін ді Джованні — and the latter one wrote TWO different articles for this book that basically talks about the same things over and over again, and I did not understand why she did not do it in just one material). From the very first pages, they underline that their reportages are special ones, as they pursue a very specific mission, namely: to gather evidence about war crimes and crimes against humanity in such a way that would be appropriate for their use as testimony in international courts as objective information, incontrovertible proof of those crimes. Great, thought I, let’s talk about this! I expected that they would explain this method and demonstrate on particular examples what exactly they do differently in order to make the evidence they collect suitable for such a purpose. I never learned about it from this book, and all the reports presented here looked to me very similar to all the other, pretty subjective, personal, and emotional evidence about the war we can find in any haphazard news material and overall were perceived as rather “weak” in terms of comprehensiveness, in-depth investigation of a particular subject, or incontrovertible impartiality, for example. Moreover, after every new story, you have a growing urge of asking “is it ALL YOU HAVE about this? seriously?!”.
I do not want to say that those are bad stories or that I do not believe these people and do not respect their pain and losses; I just could not understand how exactly this project is different from a very trivial everyday journalistic coverage work and why exactly they decided to publish these particular stories in such a small and unimpressive book. Reading this book, one might have a feeling that crimes of the Russians are pretty limited in scale and strength, as such an ambitious journalistic/investigative project managed to collect only just a handful of stories and represent them in such a lame way. During these two years, I have read many reportages about various events in regular media, and many, TOO MANY of them impressed me much more than this book, and those were just regular and maybe not perfect journalistic works but they were still more informative, and interesting, and humane, and intelligent, and carefully prepared. I wanted to share them, to quote from them, to remember them. I do not have a single quote saved after reading this book.
I also did not like here the comparisons of our war with situations in Chechnia and Syria. I mean: such comparisons are very legit and already obvious for people who have been actively investigating the subject but would not give much useful information in such a short form for the others; and anyway, all the wars are different, they all have their specifics, and our war is also VERY SPECIFIC, despite being just one of many other unforgivable transgressions of Russia. If we want to talk about all such transgressions and the general historical and military pattern overall, let’s start with the conquest of Siberia, and genocide of Tatars by Russia, and several centuries of its Caucasian wars, etc., etc., etc., but if you want to focus on only recent times, let’s not forget Georgia, and Moldova, and Russian mercenaries in Africa and ISIS, and the merciless explosions in Russia’s own buildings organized by the FSB — all this is part of the same pattern, and all this should be discussed in detail, yes, but this little book definitely wanted to talk about some narrower problems, didn’t it? Why not focus on something and discuss it properly? I already know some things about Chechnia, and I would not mention it fleetingly like this. It’s a very serious and complex problem, and the history of those wars definitely deserve a new investigation and reinterpretation today. I would love to read something intelligent and detailed about Syria, for example, and how it was similar or different there comparing to Ukraine, but I already imagine what a large and resource-consuming project it might be. And so on.
Of course, read it if you want, I cannot say that it is a bad book or dissuade anyone from reading it. It was OK. (But isn’t it a bad sign when a journalistic approach to some of the biggest tragedies of people’s lives feels just like “OK”?)
This is a collection of several reports about some of the tragedies of the full-scale invasion: bombardment of one civilian building in Chernihiv, the villagers of Yahidne captured as hostages and a human shield in a school basement for several weeks, bombardment of a maternity hospital in Mariupol, occupation of the Chornobyl disaster area by the Russians, shelling of the railway station in Kramatorsk, etc. All these stories are incredibly important, of course, and it is necessary to investigate them and provide more information about them.
However, given the whole scale of various tragedies (these ones and many, many others, no less important and impressive), I did not understand why these particular stories were chosen for this (pretty thin) book, and not other ones, and why they are discussed here in such a superficial manner. Why the tragedy of Mariupol takes just about 10 pages here, and you basically would not learn much about it from this book if, let’s imagine, you did not follow the news and have not seen dozens of MUCH MORE IMPRESSIVE AND INFORMATIVE reports from it before. Besides, I have already read some of these materials in form of normal reportage/interview articles in various media, and I would say that it was a decent content for a quick war-time article but definitely not a good quality material for a book.
Several of the materials included in this (again, ALREADY RATHER THIN) book are not reportages at all: they are reflective articles of the “coordinators” of the journalistic initiative, “The Reckoning Project” (Наталя Гуменюк, Пітер Померанцев, Джанін ді Джованні — and the latter one wrote TWO different articles for this book that basically talks about the same things over and over again, and I did not understand why she did not do it in just one material). From the very first pages, they underline that their reportages are special ones, as they pursue a very specific mission, namely: to gather evidence about war crimes and crimes against humanity in such a way that would be appropriate for their use as testimony in international courts as objective information, incontrovertible proof of those crimes. Great, thought I, let’s talk about this! I expected that they would explain this method and demonstrate on particular examples what exactly they do differently in order to make the evidence they collect suitable for such a purpose. I never learned about it from this book, and all the reports presented here looked to me very similar to all the other, pretty subjective, personal, and emotional evidence about the war we can find in any haphazard news material and overall were perceived as rather “weak” in terms of comprehensiveness, in-depth investigation of a particular subject, or incontrovertible impartiality, for example. Moreover, after every new story, you have a growing urge of asking “is it ALL YOU HAVE about this? seriously?!”.
I do not want to say that those are bad stories or that I do not believe these people and do not respect their pain and losses; I just could not understand how exactly this project is different from a very trivial everyday journalistic coverage work and why exactly they decided to publish these particular stories in such a small and unimpressive book. Reading this book, one might have a feeling that crimes of the Russians are pretty limited in scale and strength, as such an ambitious journalistic/investigative project managed to collect only just a handful of stories and represent them in such a lame way. During these two years, I have read many reportages about various events in regular media, and many, TOO MANY of them impressed me much more than this book, and those were just regular and maybe not perfect journalistic works but they were still more informative, and interesting, and humane, and intelligent, and carefully prepared. I wanted to share them, to quote from them, to remember them. I do not have a single quote saved after reading this book.
I also did not like here the comparisons of our war with situations in Chechnia and Syria. I mean: such comparisons are very legit and already obvious for people who have been actively investigating the subject but would not give much useful information in such a short form for the others; and anyway, all the wars are different, they all have their specifics, and our war is also VERY SPECIFIC, despite being just one of many other unforgivable transgressions of Russia. If we want to talk about all such transgressions and the general historical and military pattern overall, let’s start with the conquest of Siberia, and genocide of Tatars by Russia, and several centuries of its Caucasian wars, etc., etc., etc., but if you want to focus on only recent times, let’s not forget Georgia, and Moldova, and Russian mercenaries in Africa and ISIS, and the merciless explosions in Russia’s own buildings organized by the FSB — all this is part of the same pattern, and all this should be discussed in detail, yes, but this little book definitely wanted to talk about some narrower problems, didn’t it? Why not focus on something and discuss it properly? I already know some things about Chechnia, and I would not mention it fleetingly like this. It’s a very serious and complex problem, and the history of those wars definitely deserve a new investigation and reinterpretation today. I would love to read something intelligent and detailed about Syria, for example, and how it was similar or different there comparing to Ukraine, but I already imagine what a large and resource-consuming project it might be. And so on.
Of course, read it if you want, I cannot say that it is a bad book or dissuade anyone from reading it. It was OK. (But isn’t it a bad sign when a journalistic approach to some of the biggest tragedies of people’s lives feels just like “OK”?)
August 14, 2024
сторінка 13: "Цей матеріал про те, чому війна Росії проти України - результат років безкарності."
Я деякі матеріали читала раніше - рік, два роки тому.
Найстрашніше - це також і те, що безліч українців взагалі не пам'ятають, а інколи навіть і не знають, що відбувалося в Чернігові, Ягідному, в Херсонській області і т.д. За себе можу сказати, що мені також потрібно було читати все наново: пам'ять, що та земля, якщо її два рази на рік не орати, спогади будуть надійно утрамбовані, засипані і зрівнені.
Я, нажаль, не можу знайти інформацію, чи працює The Reckoning Projekt далі, на їх сайті останній матеріал від грудня 2023.
Майже всім своїм знайомим переказую статтю про Чорнобильську АЕС.
Пітер Померанцев та Джанін де Джованні в своїх роботах і в інтерв'ю постійно повторюють, що необхідно карати злочинців, необхідно карати їх зараз; і те, що досі система покарання працює надто повільно і неефективно, не означає, що так і має бути. Це потрібно змінювати і це можливо змінювати.
Я деякі матеріали читала раніше - рік, два роки тому.
Найстрашніше - це також і те, що безліч українців взагалі не пам'ятають, а інколи навіть і не знають, що відбувалося в Чернігові, Ягідному, в Херсонській області і т.д. За себе можу сказати, що мені також потрібно було читати все наново: пам'ять, що та земля, якщо її два рази на рік не орати, спогади будуть надійно утрамбовані, засипані і зрівнені.
Я, нажаль, не можу знайти інформацію, чи працює The Reckoning Projekt далі, на їх сайті останній матеріал від грудня 2023.
Майже всім своїм знайомим переказую статтю про Чорнобильську АЕС.
Пітер Померанцев та Джанін де Джованні в своїх роботах і в інтерв'ю постійно повторюють, що необхідно карати злочинців, необхідно карати їх зараз; і те, що досі система покарання працює надто повільно і неефективно, не означає, що так і має бути. Це потрібно змінювати і це можливо змінювати.
March 6, 2024
Дуже добре, що всі злочини задокументовані й надіюсь, що правосуддя над московськими злочинцями відбудеться. Нехай навіть ті будуть старі та немічні, надіюсь, що їм відплатять сторицею.
Важко читати, але треба. Й не лише читати, а й памʼятати й передавати ненависть до всього російського з покоління в покоління. За біль, сльози, здоровʼя, втрачені життя всіх цих людей по яким проїхалась окупація… а скільки ще ж історій не розказано, бо території й досі окуповані й все московитське насилля залишається навіть невідомим. Надіюсь, що згодом вдасться й їм надати гласності й покарати винних.
Важко читати, але треба. Й не лише читати, а й памʼятати й передавати ненависть до всього російського з покоління в покоління. За біль, сльози, здоровʼя, втрачені життя всіх цих людей по яким проїхалась окупація… а скільки ще ж історій не розказано, бо території й досі окуповані й все московитське насилля залишається навіть невідомим. Надіюсь, що згодом вдасться й їм надати гласності й покарати винних.
July 31, 2024
Потужні репортажі про найжахливіші воєнні злочини і найболючіші наші дні - Буча, Чернігів, драмтеатр в Маріуполі, краматорський вокзал, кременчуцький торговий центр...
Важливий проєкт, важливі тексти, що документують скоєне, і, найголовніше, почасти написані іноземними журналістами і англійською мовою, опубліковані в багатьох іноземних виданнях, що давало можливість доносити це світові.
Якісне, гарно оформлене, і, головне, змістовно важливе видання, вкінці книги додані кьюар-коди з посиланням на документальні відео-репортажі.
Важливий проєкт, важливі тексти, що документують скоєне, і, найголовніше, почасти написані іноземними журналістами і англійською мовою, опубліковані в багатьох іноземних виданнях, що давало можливість доносити це світові.
Якісне, гарно оформлене, і, головне, змістовно важливе видання, вкінці книги додані кьюар-коди з посиланням на документальні відео-репортажі.
June 27, 2024
Болюча, але дуже потрібна книжка
Displaying 1 - 8 of 8 reviews