Новий роман Олександра Ірванця розповідає про уявний, хоча й доволі реальний світ. У тому світі люди не знають творів античної літератури і дуже бояться страшної невідомої хвороби. Ця хвороба зрештою вражає і головного героя. Епідемія поширюється, страх наростає. Проте у фіналі багато людей виходять на берег річки зустріти світанок і вдивляються у далечінь. Можливо, в цьому і є спасіння?..
Дуже прохідна річ. Всесвіт антиутопії погано наповнений, а головна метафора твору дуже поверхнева. Перше можна було б пояснити спробою автора лишити персонажів пам’яті про минуле, давши читачу простір для домислів. На практиці - це більше схоже на погано описаний совок. Ультранасилля (якого тут багато) теж не вражає. Meh.
Після прочитання я довго думала: і що ж це таке було? Текст дуже метафоричний. Прямо відчувається, що оповідь ведеться на іншому рівні, аніж прямо те, що описано. Це єдине, що дозволило хоч якось продертися через ту жахливенну сцену з собаками (Треба на обкладинці писати попередження: Слабкодухим та людям, що люблять собак не читати!) Загалом, це ніби і антиутопія, з усіма елементами безнадійно-огидного існування людських створінь під Всеохопною тоталітарною Державою. Але з іншого боку, тут є фінал, після якого вже все не здається таким чітким. Єдиний логічний варіант, як це все можна розуміти, як на мене - це вихід із ментального тоталітаризму (переродження постсовка). Тому всі смерті у романі символічні - типу, ті, хто мають стару перспективу світу, одразу видаляють від себе людей "з новим зором", головний герой, після того, як у нього з'явилися "плямки" вбиває/видаляє усе своє близьке оточення (бо як інакше розуміти, що він об'єднується з ними на Острові). Для мешканців Острова є лише далечінь, і немає уже Міста (Міста загалом немає ніде, навіть на карті, бо це уявна категорія). Ну і всю цю тему з очима підсилює і закріплює спроба поставити у театрі "Царя Едипа" (от саме його, з усієї забутої і забороненої класики) З одного боку, книга цікава, над нею можна подумати, як над пазлом. З іншого - ну реально похмура, неприємна атмосфера. І світ без котів.
Цікавий досвід читання. Спочатку здається, що це антиутопія, потім дуже і дуже жорстокі сцени (з собаками, з вбивствами) і наприкінці дивний фінал "просвітлення". Напрочуд сірий світ, такий "воєнний комунізм", з тоталітарною Державою, яка контролює, що читати, а що ні, що дивитися в театрі, а що ні, голодними і жорстокими людьми. Дуже бракує якогось хоч мінімального тепла. Написано добре, але могло бути і більш розгорнуто, невеликий обсяг твору залишив багато непророблених питань та ліній. І якось воно песимістично.
Half way through the book I started to be tempted to look in the mirror with one eye closed. Just to check, just to be sure I am safe... or blessed. Pan Irvanets managed to make me feel alone among the fellows, frightened to be different, wanting to be spared. And that's what I call a mastership.
спочатку то була антиутопія, потім вона перетворилася на активний слешер, а на останньому десятку сторінок запанував філософський роман. таке. ірванець запихає в цю маленьку книжечку стільки символів (типу доткора лібенкрафта і постановки "царя едипа"), що розвинути їх уже не має простору. від того вони, хоч і доволі зрозумілі, здаються якимись нашвидкуруч пришитими: о, точно, воно про очі й бачення, то хто там у культурі був про очі, треба дописати сюди. а потім ще додати того, що на цих теренах найефективніше ідентифікують із антиутопіями. і виходить книжка, ніби написана шляхом найменшого опору.
First reading of Олександр Ірванець. Not very exciting, but I still will try another book by this writer later.
This is a semi-dystopian horror, something similar to what Михаил Елизаров or Владимир Сорокин usually write. I cannot say that I am a fan of the genre (I do not watch horror movies at all, and I am very picky with horror books), but I find it an interesting and bold way of talking about some aspects of our life that feel underrepresented or pale within other genres. And, of course, as I already know at least a couple of Russian authors writing about these things, it would be unfair to miss a Ukrainian one.
Alas, as I said, I wasn’t very impressed. The reading is light and smooth, so the author definitely can write, but it is also very boring despite a promising idea. I call the story “semi-dystopian” because this is just a slightly modified real life of the late USSR (that’s when I understood that Олександр Ірванець is much older than I presumed )) — yes, he was born in 1961, so this dark and scary world in the book that many young people might consider “dystopian” is mostly just a very realistic Soviet life, which I also remember in a similar way).
I liked the balancing on the verge of “normality” and “fucking surreal shit” but the book feels half-baked. Like the most vulgar slasher movies, the author concentrates heavily on bloody action and tells very little about the world, the characters, the relationships between them, etc. It’s just not interesting. Thankfully, the book is very short, so I did not even have time to think about ditching it )). However, it would probably be better if it were longer and deeper.
Можливо,десь в цій книзі заховано глибокий філософський зміст, але я не маю "червоних плямок" на повіках, які б допомогли мені його осягнути. Не розумію, чому хтось назвав це антиутопією. Антиутопічного тут дуже мало. Моторошна,місцями гидка, темна і неприємна книга,сюжет якої позбавлений будь-якої логіки. Всі торочать про якусь хворобу,але ніхто не цікавиться ні симптомами,ні наслідками, ні перебігом. А кожного хворого забивають ногами з ненавистю, небаченою жорстокістю. Епізод з собаками взагалі поза межами мого розуміння. Що це взагалі було? Хоча... Це моє питання стосується всієї книги. Чому людям заборонили твори античної літератури? Де логіка? Де иотиви? Ця деталь взагалі не розкрита! В другій частині я очікувала якогось розвитку,сюжету,відповідей, а отримала ще більше подиву,смертей і шкодування за витраченим на цей твр часом.
Олександр Ірванець - один із засновників Бу-Ба-Бу. Я прочитала його "Хворобу Лібенкрафта" і планую "Загальний аналіз". Не тому, що мені дуже сподобалося, а щоб мати уявлення про цього автора. Так сталося, що маю дві його книги і збірку віршів. Спойлер: вірші мені сподобалися більше
На титульній сторінці зазначено "Понурий роман", і це максимально точна характеристика. Химерна антиутопія у совєтському сеттінгу ⚠️ наявні сцени жорстокості, в тому числі з тваринами. Особливо з тваринами ⚠️ (якщо ви до цього чутливі, то краще не читайте. Я відкладала книгу на якийсь час, що для мене взагалі нетипова ситуація).
Історія: у тоталітарній Державі поширюється загадкова епідемія, хворі можуть здатися владі, або ж їх просто заб'ють на вулиці інші громадяни.
Багато символізму, від симптомів "хвороби" (і чи це справді хвороба, а не прозріння?) до вибору п'єси в театрі, показані теми ментальності й інакомислення, і наприкінці прямий заклик "дивитися в глибину". Як на мене, роману б не завадило бути трохи більшим, бо виникає багато "чому", які не розкриті в тексті, не дивлячись на очевидність "залізної завіси" та відповідного внутрішнього курсу країни, що тут згадується як Держава. Водночас маленький обсяг є і плюсом, бо ця книга точно не для задоволення 🥴
Irvanecova mračna vizija budućnosti jedna je od najmučnijih knjiga koje sam čitao. Svijet je to u kojem se najbliži prijatelji okreću jedni protiv drugih u tren oka i ljudi se pretvaraju u krvoločne zvijeri, a sve zbog pojave sitnih crvenih točkica na kapcima koje su simptom bolesti iz naslova. Ironija je u tome da su "zdravi" ti koji gube svu svoju ljudskost i napadaju "bolesne". To je posljedica ispiranja mozgova od strane sistema (paralele sa SSSR-om su očite) u kojem vladajuća (i jedina) partija govori ljudima što da rade i što da misle, a umjetnost je svedena na puku propagandu. Ima li u takvom svijetu smisla postavljati "Kralja Edipa", čiji tekst je odavno zabranjen, a sadržaja se jedva sjeća samo najstariji među glumcima?
Nažalost, roman ne nudi nikakav odgovor na to pitanje, niti se može iščitati neki poseban razlog za odabir baš tog djela. Bar ja nisam uspio. Uopće se, ako zanemarimo sad već sveprisutnu kritiku totalitarnog režima, teško može razaznati čemu Irvanec u ovom djelu teži. Mnogo je tu zanimljivih detalja koji doprinose vješto stvorenoj mračnoj i mučnoj atmosferi, ali što roman dalje odmiče to više sve izmiče kontroli. Događaji u romanu onoj glavnog lika, a sam roman, bojim se, piščevoj. Potaknut epilogom/prologom, na kraju se pitam da li bih zapravo nešto propustio da sam zatvorio oči pred ovim romanom. No ni na to pitanje ne nalazim odgovor.
Co za książka na 13 grudnia! Wcale nie dziwi zachwyt Andruchowycza. Mnie dziwią dosyć niskie oceny... Orwell, Bradbury... przeniesieni w jakąś mroczną wyimaginowaną koszmarną bolszewię, która umieszcza na indeksie Sofoklesa. A w jakimś pokracznym wcieleniu, na naszych oczach realizuje się w 2016 roku nad Wisłą! Warto sobie przeczytać, przepisać i dobrze zapamiętać, co na samym końcu pisze OI o "Państwie".
Книга застрягла десь між СРСР та "1984". Здебільшого її дійсно цікаво читати, але складається враження, що вона явно неповна... Яскравий приклад символізму у новітній українській літературі.