Іван Багряний — «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці»
Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві й громадянстві першої половини й середини ХХ ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним в еміграції, в діаспорі його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних.
Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його кілька романів, за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч запізнілого) стало присудження йому посмертно, в березні 1992 року, найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Тараса Шевченка.
Отже, Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні. Однак нагадаємо деякі найзагальніші відомості про його життя і творчість. Іван Багряний (справжнє прізвище — Іван Лозов’ягін з роду Лозов’яг; псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання) народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці. Деякий час навчався в Київському художньому інституті. Писати почав ще у школі, рано розпочав і систематичну літературну діяльність. Належав до літературного об’єднання «Марс» ( Майстерня революційного слова), яке обстоювало засади професійної кваліфікованості й намагалося чинити опір вульгарній партійній політизації літератури. Членами «Марсу» були Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, Д. Фальківський, М. Івченко, Г. Косинка, В. Підмогильний, Я. Савченко, Я. Качура — письменники дуже не схожі між собою, але майже всі яскраво талановиті; й майже всі вони були репресовані ще на початку 1930-х років.
Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували (1932 р.; про обставини арешту, перипетії життя тих літ і ранню творчість докладно розповіли Дмитро Нитченко-Чуб у книжках «Люди великого серця» і «Від Зінькова до Мельбурна» та Григорій Костюк у «Зустрічах і прощаннях»). Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з гімном бунтарству й запереченням духовного рабства (теж досить небезпечний на ті часи пафос); історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської й русифікаторської ролі в Україні.
Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, Багряному інкриміновано його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання:
«1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки за формою, а й за змістом. Я — український письменник.
2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть у націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності.
3) В своєму культурному розвитку нам тре...
Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky – twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically — he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied.
Ivan Lozoviahin — Bahrianyi’s real surname — was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region.
“I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,” and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,” Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.”
His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,” the writer noted.
In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher – he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas.
In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,” where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories” in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.”
Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS” (“Workshop of the revolutionary word”). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh”(To the limits ordered) was published, and in 1929 – the poem “Ave Maria,” was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka” (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.”
With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,” was sent on a 5-year exile to the Far East.
In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi” (“Garden of Gethsemane”) (1950).
During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters” (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters” ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
Совєцький Союз був пеклом на землі. Це свідчення людини, яка в цім пеклі існувала:
В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні. Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення з заведеним колгоспним рабством. Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах. Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей… Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину? * У роках 1932–1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам. Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні. Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості. А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що його знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу: в далеку Колиму, Соловки, на землю Франца-Йосифа і т.д., і т.д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є.Плужник, Б.Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М.Куліш, С. Пилипенко, О. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші…і інші… Художники: І Падалка, Седляр, І Врона і інші… Полководці: Якір, Дубовий, Тютюнник тощо… Так загинули професори: Гермайзе, С. Єфремов, О. Дорошкевич… Цей реєстр такий довгий, цей реєстр такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів-комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник-комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо. * Сталін є союзником Гітлера з 1939 р. Але для нас, українців, він є союзником Гітлера ще з раніших часів. Гітлер мав за мету винищити нас в ім’я панування фашистської Німеччини на нашій землі. Сталін нищив і нищить нас в ім’я панування своєї партії і її т. зв. «марксо-ленінської доктрини», а фактично в ім’я панування російського червоного фашизму на нашій землі і в цілому світі. Сталін поміг Гітлерові і вимордував нас по Сибірах і по казематах. Гітлер допоміг Сталінові, вимордувавши нас по Дахау та в тяжкій неволі. Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі. Ось чому я і сотні тисяч нас не хочемо вертатись додому в «країну соціалізму». * Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив. 1946 р.
Це не для оцінювання есей. Болючий крик людини, понівеченої русньою. Русня і совок - це одна субстанція. Багряних (я впевнена, він не єдиний відчайдушно бився в броньоване скло женевських конвенцій та статутів оон) не чули і не збиралися чути. можливо і не існує такої сили, яка має чути і боротися. можливо ніколи і не буде існувати. чомусь замислююся про Сакартвело, яку продажна сволота за гроші русні ставить на старі совкові лижі. а здавалося, цим вільним красивим людям все вдалося - їх молодь не знає (не знала) російської. їду повз напис "Kapitalismus=Krieg=Flüchtlinge" 2024 рік совки і їх гроші повсюди свобода слабка і безсила північні корейці плачуть від щастя, що народилися в найкращій у світі країні, їх 27 мільйонів, як в Україні початку 30-х минулого століття і майбутнього
Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив.
Почитавши Бандеру, упереджено взявся за публіцистику Багряного, але це дуже сильно. Уявити собі стан людини, яка вже може писати про срср відкрито все, що хоче, бо на Батьківщині практично не залишилось живих родичів дуже важко. Під час читання відчуваєш лише розпач, біль і злість. Варто періодично перечитувати спогади очевидців тих страхіть, щоб не забувати заради чого наша боротьба.
З такими жахами з історії додаткових книг жахів на жовтень і не треба. росія основний постачальник жахів і трилерів, що в минулому, що в теперішньому, століттями ніяк не вгамуються...
Якщо б я оцінювалася цей твір як зазвичай, то це було б 4, але рука не підіймається. Це не про насолоду від читання, це про інше. І тут або 5 або благоговійне нічого
"Посилаючи це до публікації в світ я свідомий того, що в разі появи цього листа в пресі, большевики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе, я прошу його відрукувати і підписати повним імям. Все, що я мав до страчення, вже стратив".
**** Читала не це видання, читала доступне в інтернеті. (скан опублікованого в Канаді у 1946 р.)
"На новий шл��х" теж читала не тут, а в інтернеті.
«Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи це з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: "В СССР людєй хватіт і нєчово церемонітса" та "ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного”»
Це крик душі людини, якій вже настільки нічого було втрачати, що можна відверто викласти все. Один з таких творів, який хотілося б порадити всім. Та, нажаль, у тих хто таке читає очі вже відкриті. Хіба що відкриються ще ширше. А ті, у кого очі досі не відкрились і вони страждають за СРСР, нажаль не бажають такі відверті виклади сприймати за аргумент. І це сумно.
Цей твір Івана Багряного треба перекладати англійською і надсилати іноземцям, які цікавляться історією СРСР і України в ньому. Гарно розкладені по полицях вся нелюдськість радянського режиму і причини ненависті українців до Росії. Також він згадує тут деякі біографічні факти: коли він потрапив у табори, радянський режим знищив його дітей, матір і родичів...
"Більшовизм — це є насильство над людиною, це є рабський труд, це є сваволя політичної кліки, це є новітнє кріпацтво, це є терор фізичний і духовний, це є злидні, це є голод, це є війна."
Ці 38 сторінок - абсолютний must read для кожного. Багряний буквально кричить і по поличках розкладає чому від СРСР (читай росія) треба триматися якнайдалі, бо СРСР несе в собі і з собою лиш приниження, страждання, поневолення та смерть.