Україна між сходом і заходом. Формування українського народу й нації

Бронебійна публіцистика #12

by Іван Лисяк-Рудницький, Ivan L. Rudnytsky

Доступно про складне: публіцистичне мистецтво Івана Лисяка-Рудницького

Кожне есе Івана Лисяка-Рудницького світилося в моїх очах усіма барвами, немов добре огранований коштовний камінь. У деяких темах я орієнтувався краще, ніж він, тому що на відміну від нього мав доступ до архівів. Та його здатність формулювати складні проблеми доступною мовою, але без спрощень, просто таки заворожувала, приносила інтелектуальну насолоду. Він багато разів переписував свої есе, прагнучи абсолютної досконалості. Так і я не раз і не два перечитував їх, щоб збагнути, у чому їхня сила. Якщо я чогось досяг, беручи за зразок його творчість, то найкраще це можуть оцінити читачі газети «День», яка за півтора десятиліття надрукувала десятки моїх статей на дуже серйозні теми.

Зустрічаючись в Україні і в багатьох інших країнах із берлінським професором Богданом Осадчуком, я завжди розпитував його про найменші деталі життя Лисяка-Рудницького — в молоді роки вони вчилися разом і були друзями. Дуже жалкую, що ми не зустрілися з ним віч-на-віч. Але все-таки вважаю Лисяка-Рудницького своїм учителем.

Маю для цього підстави, тому що праці Лисяка-Рудницького допомагали мені звільнятися від стереотипів, імплантованих у мозок зі шкільних і університетських часів. Мабуть, це й не дивно, бо я усвідомлював, що треба змінювати свій світогляд. Мушу засвідчити однак, що наукова творчість Лисяка-Рудницького впливала і на світогляд більш старшого покоління. Маю на увазі Івана Хміля, якого ще пам’ятає немало людей в Україні. Він був моїм колегою. Впродовж півтора десятиліття ми сиділи поряд на Вченій раді, керуючи сусідніми відділами. Я дуже поважав цю людину. У 18 років потрапив на війну, пройшовши її від початку до кінця, командуючи батареєю катюш. Тричі входив у делегацію України на сесії Генеральної асамблеї ООН. Потім у нас керував відділом. Був зразком для мене в тому, як турбувався про професійне зростання молодих хлопців, які досконало оволоділи англійською мовою. Інші в його відділі працювати не могли. Але що далі, то більше ми розходилися в політичних поглядах і це було для мене неприємно. Я відповідав в інституті за випуск історичних зошитів, у яких у 90-х роках друкувалися піонерні розробки науковців. В історіографії десятки цих брошур належним чином ще не оцінено. Запропонував йому написати в історичних зошитах нарис про творчість мого улюбленого історика, який в Україні був майже невідомий. А він, до речі, добре знав англійську. 1993 року брошури Івана Сергійовича Хміля «Деякі проблеми історії України крізь призму бачення І. Лисяка-Рудницького» побачили світ. Науковець, професійним обов’язком якого була критика «українських буржуазних націоналістів», написав цілком об’єктивний нарис. Чи може бути більш переконливою оцінка впливу його історичних есе на людей з іншим світоглядом?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Genres: History

64 pages, Paperback

First published January 1, 2012

About the author

1937 року закінчив Академічну гімназію у Львові. Після навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933—1939). Після 1939 року жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940—1943). Захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945).

У 1940-х був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а 1947 року — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень. У 1951—1971 роках — у США в 1951—1952 роках стажувався в Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

У 1956—1967 роках викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а в 1967—1971 роках — в Американському університеті у Вашингтоні. Від 1971 року — в Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961—1967). У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).