What do you think?
Rate this book
Бронебійна публіцистика #10
На білому коні. На коні вороному
Розповідь Уласа Самчука про українців стала відкриттям
В українській літературі, втім, як і в усякій іншій, є письменники, котрі за природою своєї творчості - новатори. А є й такі, що, здавалось би, нічого новаторського, незвичайного в цю літературу не привносять, але лишаються в ній назавжди, бо вміють розповісти про свій народ, край, у якому народились і виросли, його людей якось так, що та розповідь сама по собі стає відкриттям і незвичайним пізнанням народного характеру, його самобутності - та так, що не зачаруватися неможливо. Такою є творчість Уласа Самчука.
А в тій творчості поряд із знаменитим романом-трилогією «Волинь», який справедливо називають «літописом українського життя», з не менш знаменитою «Марією» та іншими творами визначне місце посідає Самчукова публіцистика. Зокрема, дві великі збірки «На білому коні» і «На коні вороному».
В них об’єднано довоєнну і повоєнну дійсність, побачену очима Самчука, в яких письменник зображує те, що відбувалося в роках 1941-1943-му.
Це своєрідні, дуже незвичайні подорожні нотатки, розповідь про шлях в Україну і з України.
У першій книзі таки багато незвичних для нашого читача, влучних спостережень про людей, котрі до війни жили отим «радянським життям», або, за визначенням автора, «у світі приблизних вартостей».
А ще - оповідей про зустрічі й спілкування з визначними особистостями української культури: поетами Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, кінорежисером і скульптором Іваном Кавалерідзе, письменником, філософом і археологом Віктором Петровим (Домонтовичем, Бером), який виявиться заодно й радянським розвідником, у що Самчук намагається не повірити, актрисою Тетяною Праховою, котра згодом стане Уласовою дружиною, Степаном Скрипником (у майбутньому - єпископом Мстиславом), колоритним отаманом і творцем «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем...
Симптоматично, як закінчується ця «дорога надій», а отже, й книжка «На білому коні»: «А так ми - у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними - вехтенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика...
І я вже знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася.
За цей час наша планета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась Друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій...
І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в’їхати до цього древнього града моїх предків».
У книзі ж «На коні вороному» ми не лише спостерігаємо, як гаснуть надії Самчука, а й бачимо його щемливе, тужливе прощання з рідною землею, де ті надії не справдилися - як виявилося, прощання назавжди.
«Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі, і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника «на білому коні» з луком переможця, а закінчено «на коні вороному» з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа».
Улас Самчук - великий письменник, патріот, «буржуазний націоналіст», якого на Нобелівську премію 1980 року висував, проте, чомусь російський емігрантський журнал «Современник», що стояв далеко не на проукраїнських позиціях.
Нобелівської премії письменник бездержавного на той час народу не здобув, зате повернувся своєю творчістю в рідну Україну таки на білому коні.
Коні переможців.
Володимир ЛИС
В українській літературі, втім, як і в усякій іншій, є письменники, котрі за природою своєї творчості - новатори. А є й такі, що, здавалось би, нічого новаторського, незвичайного в цю літературу не привносять, але лишаються в ній назавжди, бо вміють розповісти про свій народ, край, у якому народились і виросли, його людей якось так, що та розповідь сама по собі стає відкриттям і незвичайним пізнанням народного характеру, його самобутності - та так, що не зачаруватися неможливо. Такою є творчість Уласа Самчука.
А в тій творчості поряд із знаменитим романом-трилогією «Волинь», який справедливо називають «літописом українського життя», з не менш знаменитою «Марією» та іншими творами визначне місце посідає Самчукова публіцистика. Зокрема, дві великі збірки «На білому коні» і «На коні вороному».
В них об’єднано довоєнну і повоєнну дійсність, побачену очима Самчука, в яких письменник зображує те, що відбувалося в роках 1941-1943-му.
Це своєрідні, дуже незвичайні подорожні нотатки, розповідь про шлях в Україну і з України.
У першій книзі таки багато незвичних для нашого читача, влучних спостережень про людей, котрі до війни жили отим «радянським життям», або, за визначенням автора, «у світі приблизних вартостей».
А ще - оповідей про зустрічі й спілкування з визначними особистостями української культури: поетами Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, кінорежисером і скульптором Іваном Кавалерідзе, письменником, філософом і археологом Віктором Петровим (Домонтовичем, Бером), який виявиться заодно й радянським розвідником, у що Самчук намагається не повірити, актрисою Тетяною Праховою, котра згодом стане Уласовою дружиною, Степаном Скрипником (у майбутньому - єпископом Мстиславом), колоритним отаманом і творцем «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем...
Симптоматично, як закінчується ця «дорога надій», а отже, й книжка «На білому коні»: «А так ми - у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними - вехтенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика...
І я вже знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася.
За цей час наша планета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась Друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій...
І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в’їхати до цього древнього града моїх предків».
У книзі ж «На коні вороному» ми не лише спостерігаємо, як гаснуть надії Самчука, а й бачимо його щемливе, тужливе прощання з рідною землею, де ті надії не справдилися - як виявилося, прощання назавжди.
«Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі, і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника «на білому коні» з луком переможця, а закінчено «на коні вороному» з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа».
Улас Самчук - великий письменник, патріот, «буржуазний націоналіст», якого на Нобелівську премію 1980 року висував, проте, чомусь російський емігрантський журнал «Современник», що стояв далеко не на проукраїнських позиціях.
Нобелівської премії письменник бездержавного на той час народу не здобув, зате повернувся своєю творчістю в рідну Україну таки на білому коні.
Коні переможців.
Володимир ЛИС
- GenresNonfiction
72 pages, Paperback
First published January 1, 2012
30 people want to read
About the author
Улас Самчук
32 books16 followersУлас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
January 6, 2023
Київ у війну - трамваї їздять, люди ходять, життя триває. Дуже перегукується з тим. що було тепер в 2022
Displaying 1 of 1 review