Овернский клирик

Тропа отступников #2

by Andrey Valentinov

Бывшему крестоносцу, а ныне скромному монаху из знаменитого аббатства Сен-Дени, отцу Гильому де Ту, менее всего хочется заниматься расследованием старинного происшествия, связанного с пропажей рыжей девушки в маленьком городке недалеко от Тулузы. Тем более в это дело оказываются замешаны местные власти, косматые демоны, катары, благородные разбойники и Римская Курия. К тому же пропавшая девушка вскоре вернулась, правда, не одна, а... целых две. Есть ли среди них настоящая?
Действие историко-детективной фантазии Андрея Валентинова происходит во Франции XII века накануне второго крестового похода. Овернский клирик пытается сделать все, чтобы не запылали костры Инквизиции.

Genres: Fantasy, Russia

384 pages, Hardcover

First published January 1, 2000

About the author

Andrey Valentinov

Андре́й Валенти́нович Шмалько́ (псевдоним: Андрей Валентинов) родился 18 марта 1958 года в Харькове. Кандидат исторических наук, доцент Харьковского Национального Университета. Увлекается археологией. Жанр, в котором он творит, он сам называет термином «криптоистория». Андрей мастер слова, его книги читаются на одном дыхании и не оставляют равнодушными никого, кто хоть раз к ним прикоснулся.

Reviews

[Gintautas Ivanickas · Rating 5 out of 5]

Jaučiu silpnybę istoriniams detektyvams. Įtariu, kai pirmąsyk skaičiau šitą knygą, gal apie tokį savo “defektą” ir nujaučiau, bet tvirtai to dar nežinojau, o galimai – galimai – dėl tos silpnybės kažkiek kalta ir šita knyga.
Pietų Prancūzija, XII amžius. Nedideliame kaimelyje netoli Tulūzos prieš pat savo vestuves be pėdsako prapuola jauna mergina – Žana de Garr. Prabėga keturi mėnesiai ir ji taip pat netikėtai, kaip prapuolė, vėl atsiranda. Tik nieko neatsimena, o gal ir neaiškina, kur buvo. Bet sužadėtinis dėl to nesuka sau galvos ir jie atšoka vestuves. Ir gyventų sau ilgai ir laimingai, jei į kaimelį negrįžtų dar viena Žana de Garr. Vietiniai truputį ten blaškosi – kuri gi tikra?
Išsiaiškinti, kas gi ten iš tikrųjų vyksta, iškeliauja trys benediktinų ordino vienuoliai – brolis Giljomas (tai dabar brolis, o praeityje garsus kryžiaus žygių dalyvis, grafas de Tu) ir du jaunuoliai – naivus kaimietis brolis Pjeras ir, sakytum, pernelyg protingas ir pilną spintą skeletų turintis brolis Anselmas.
Paaiškėja, kad byla kaip ir išspręsta, kaltuosius ir be vietinių senjorų ar bažnyčios įsikišimo, ištiko Dievo bausmė – tai benediktinai gali sukti ienas atgal. Bet broliui Giljomui kyla daugybė klausimų – pernelyg viskas sklandu, o kažkieno ausys, regis, čia kyšo iš už kiekvieno krūmo. Kodėl taip stengiamasi kuo greičiau tą reikalą numarinti ir užglostyti?
Kuo giliau į mišką – tuo daugiau medžių. Akivaizdu, kad apylinkėse neramu, akivaizdu, kad kažkas bręsta. Akivaizdu, kad kai kurie jau kaupia malkas laužams, kurie tuoj tuoj suliepsnos visoje pietų Prancūzijoje. Vargu ar brolis Giljomas gali sustabdyti tų laužų įdegimą. Bet pabandyti, o jei pasiseks – ir bent jau atidėti, gali.
Pasakojimas, prasidėjęs kaip detektyvas, po truputį aplimpa mistinėmis detalėmis, galiausiai išvirsta savotiška istorine fantasy. O kaip kitaip, jei ir čia šmėkščioja tie patys lorgai (arba dergai) – mįslinga gentis ar tauta, kurios atstovai veikia ne vienoje Valentinovo knygoje (kad ir tame vieninteliame lietuviškai turimame „Dezertyre“, kurį vertė jūsų nuolankus tarnas). Bet galiausiai į klausimus bus atsakyta, tad detektyvinė linija irgi išlieka gyva.
Penki iš penkių tada, metų prieš dvidešimt. Penki iš penkių ir dabar.

[Roman · Rating 3 out of 5]

Книжка українського історика Андрія Валентинова (який працює викладачем історії в харківському універі ім. Каразіна, от повезло ж студентам!) спокусила звабливою анотацією, але напевно, вже моє сприйняття подібних творів стало більш прискіпливим.
Щось занадто всього тут намішано - і детектив на кшалт "Імені троянди" Умберто Еко (тут так само приїздить святий отець, щоправда із двома монахами, для розслідування дивного випадку підміни жінок та стосовно згадок про демонів), і катари, і ті ж самі демони (але вони цілком безпечні), і сатаністи, і купа інших другорядних сюжетних мотивів, серед яких навіть зустрічається марксистська теорія про знищення всіх багатих і перерозподіл благ між бідняками, і цей увесь коктейль якось вариться сам в собі, і можна вже забути, що тут і до чого.
Сюжет якось стрибає по всіх цих ключових точках, начебто все динамічно, святий отець отримав надздібності зору перед своїм відрядженням в землі катарів, періодично змушує своїх монахів читати релігійні тексти за різні провини, переконав місцевого робін гуда відмовитись від цієї марксистської маячні, інколи навіть махав мечем, а, і на додаток ще розбирався із своїми віщими снами про своє військове минуле в землях Палестини.
Повагу хіба що викликає лише ерудованість автора в усіх цих дрібних середньовічних деталях (повезло ж студентам!), а от цей коктейль занадто вже перенасичений подіями, динамікою та різними сюжетними відгалуженнями.

[Krys · Rating 4 out of 5]

Формула "Авернскага клірыка" - замілаванне простасці. Даволі банальныя рэчы, пададзены без вычурнасці, стварылі, аднак, уражанне дасканаласці. Можа, у аўтара добры густ? Ці ў мяне - дрэнны?.. Ці гэта халодны разлік майстра, які дакладна ведае, як спалучыць танныя шмоткі, каб стварыць уражанне дарагой штучкі?..
Не так і часта табе трапляецца такая шмотка, якая ідэальна пераймае формы, падладжваючыся пад змены ў фігуры, не адчуваецца на целе і чамусьці пасуе, якая не мае зносу і ўрэшце пераходзіць у статус любімай хатняй рэчы, у якой адной табе (ну, і твайму кату) утульна... Не так і часта трапляецца кніга, якую хочацца чытаць, таму што не напружвае манернасць аўтара, тупасць персанажаў, моўныя ляпы... ды нічога не напружвае, усё лёгка, і банальна цікава, што будзе далей.

Банальнасць 1. Лінейны аповед. То бок паслядоўны. І як жа гэта нечакана класна - неарыгінальна, нямодна і ўтульна. Не магу прыгадаць, калі я апошні раз чытала кнігу, дзе падзеі не скачуць трыма-чатырма часавымі перыядамі, дзе погляд не пераключаецца з вачніцаў аднаго героя да другога (трэцяга... пятага...).
Не - флэшбэкам! Так - расцягнутым бясформавым швэдрам няпэўнага колеру, на якіх арганічна глядзяцца (або раствараюцца ва ўзоры) плямы любога паходжання.

Банальнасць 2. Героі. Адукаваны манах, былы крыжак, аўтар "Жыцця Ірынея Ліёнскага", неадольна выклікае асацыяцыі з персанажам "Імя ружы". Айцец Гільём начытаны, разумее дзясятак моваў (на большасці размаўляе), не хоча, але ўмее махаць мечам, вытрыманы, разумны, прыстойны, ідэальны. Дапамагаюць яму два вучні: былы селянін магутны брат Пётр - тып "Партос", у якога вялікія праблемы з спражэннем лацінскіх дзеясловаў, ды былы арыстакрат, абазнаны ў інтрыгах брат Ансельм - тып "Араміс".
Не - вычварным ненатуральным персанажам, штучна ўскладненым "прасунутымі" аўтарамі. Так - архетыпаваму любімаму ідэальнаму чорнаму гольфу пад горла, у якім ты заўсёды пачуваешся Мэры / Марці Сью.

Банальнасць 3. Фабула: квэст, пераапрананні, галасы мінулага. Былы крыжак айцец Гільём атрымлівае даручэнне кардынала расследаваць здарэнне ў невялікай вёсцы. З-пад вянца ўцякла дзяўчына. Але потым вярнулася. А праз пару гадоў вярнулася яшчэ раз... дакладней прыехала яшчэ адна дзяўчына, якая сказала, што гэта яна, а тая - не яна... Акрамя дзяўчыны айцу Гільёму давядзецца разбірацца з разбойнікамі, дэманамі, сатаністамі, нашчадкамі анёлаў ды кардыналам, які марыць з іскры, што ўспыхнула ў далёкай вёсцы, раздзьмуць вогнішчы святой інквізіцыі па ўсёй краіне.
Валянцінаў не прэтэндуе на славу вялікага постмадэрніста. Сярэднявечная Францыя 12 - 13 стагоддзяў - толькі фон. Галоўнае - авантуры, пра што голасна абвяшчаюць так і названыя часткі кнігі. Валянцінаў незраўнана больш просты за Эка ў сэнсе выкарыстання гістарычных фактаў і больш складаны ў пляценні-нагрувашчанні загадак - бо ані не прэтэндуе на праўдападобнасць.
Не - зніжанай чытацкай самаацэнцы, інтэлектуальнай нядзеяздольнасці. Так - пацёртым, але практычным джынсам, ірваным сама так, каб немагчыма было вызначыць: гэта задума куцюр'е або твае асабістыя галавазломныя-каленкапабівальныя авантуры.

Банальнасць 4. Эзатэрыка. Напэўна, мяне больш задаволіў б традыцыйны дэтэктыў у сярэднявечным антуражы, дзе ўсё вырашалася б зямным і рэчыўным чынам. (Дарэчы, галоўны герой таксама хацеў бы такога развіцця падзей, што спрыяе маёй да яго сімпатыі.) Аднак Валянцінаў не можа абысціся без долі містыкі.
Традыцыйная адсылка на любімы ўсімі эзатэрыкамі біблійны верш (Книга Бытия, 6, 2: Когда люди начали умножаться на земле и родились у них дочери, тогда сыны Божии увидели дочерей человеческих, что они красивы, и брали [их] себе в жены, какую кто избрал), традыцыйны штамп пра нашчадкаў анёлаў. Мала гэтага! Другая любімая містыкамі тэма - Артур ды рыцары круглага стала, Грааль ды Пендрагон. І я не разумею, як у Валянцінава атрымалася не сапсаваць гэтай грымучай сумессю аповед! Цярпець не магу містыку ды эзатэрыку, а ў Валянцінава цярплю і дарую... Можа, таму што яна - толькі лёгкая аздоба, не кранае сутнасных (хрысціянскіх) рэчаў, апакрыфічнае не заступае кананічнае?.. Можа, таму што акцэнт не на таемных ведах і надзвычайных здольнасцях (або пракляцці), а на тым, што сапраўдныя пачвары жывуць у сэрцы кожнага, і ўзровень брыды не залежыць ад вонкавана выгляду?..
Не - каштоўным металам! Так - гайкам на ланцужках ды хіпаўскім фенечкам.

Банальнасць 5. Лёгкі гумар. Асноўная крыніца гумару - няўдалыя моўныя штудыя брата Пятра. Кантраст ягонай вясковай практычнасці ды арыстакратызму абазнанага ў інтрыгах брата Ансельма. Дапраўды прыемна, што адзін з персанажаў твора - мова! Яна таксама ўдзельнічае ў стварэнні сюжэту. Гэта і жангляванне распаўсюджанымі ў той час дыялектамі, і выкарыстанне персанажамі розных моў для канспірацыі, і падколкі з лацінскіх дзеясловаў брата Пятра, і цытаты з багаслоўскіх тэкстаў. Троху сумневу выклікалі вольныя стасункі паміж старэйшым і вучнямі, ці няма гістарычнага парушэння субардынацыі?.. Хто ведае... Паглыбленне ў эпоху ў Валянцінава ўмоўнае. Асноўнае маўленне рамана досыць сучаснае (і - любімыя Валянцінавым лёгкія, амаль бязважкія адсылкі ў нашы дні, кшталту цытавання будучай Марсельезы).
Не - больш ці менш удалым стылізацыям і наўмыснай архаізацыі тэксту. Так - надзейным любімым неўбівальным кросам, якія варта пры жыцці здаць у музей за іх вернасць і ўсюдыпраходнасць.

Банальнасць 6. Хэпі-энд (ну, вядома, гледзячы для каго з персанажаў). Вось я, напрыклад, люблю хэпі-энды. Люблю эпілогі, дзе апісваецца, як доўга і ў якой ступені шчасліва жылі персанажы. Гэта м��я тэрапія. Эпілогу ў Валянцінава не будзе, канцоўка даволі нечаканая і... нечаканая. Але ніхто не застанецца такім, якім пачаў падарожжа. І ў кожнага застанецца надзея!

Не падыходзьце да гэтай кнігі з завышанымі чаканнямі. Не шукайце глыбіняў філасофіі, вытанчанасці стылю, структуралісцкага свята, феерверку ідэй. Не кпіце з сэканд-хэндаў, там часам можна апрануцца лепш, чым у буціку!

[Aušra Strazdaitė-Ziberkienė · Rating 5 out of 5]

Geras istorinis detektyvas, nors ėmiausi kaip fantastikos. Tai fantastikos čia yra lakoniškai ir elegantiškai. Lėtai vyniojama istorija. Pradėjus skaityti net pasivaideno Žiedų valdovas ir Rožės vardas - viduramžiai, mano mylimas laikotarpis bei į praeitį nusidriekusi istorija, tekanti greta vienuolyno tvarkų, kryžiaus karų, ginklų, lotynų kalbos pamokų, valgio ruošimo ir saikingai serviruojamų pabaisų. Visi gavo to, ko nusipelnė.
Beje - kad jau užsiminiau apie Umberto Eco - esu tikra, kad va jis tai tikrai nesėkmingas lotynų kalbos pamokas būtų užrašęs lotyniškai, o išnašos būtų patalpintos pabaigoje - matyt tam, kad dantimis pagriežtume, kaip nusidėjėliai žadamame pragare.
Skaičiau rusiškai, bet tikiuosi Valentinovą ir kitus ukrainiečius perskaityti ukrainietiškai. Galų gale brolis Pjeras lotyniškai gi išmoko!

[Elena · Rating 5 out of 5]

Юг Франции - край бесконечных зеленых равнин, теряющихся в дымке синеватых гор и ласкового моря; край всевозможных диалектов и место смешения множества культур.
Здесь греков-колонистов сменили когда-то римляне и местные кельтские племена заговорили на народной латыни, ветвясь в причудливое кружево вариантов. Позже сюда приставали корабли чуть ли не всех известных тогда стран, с шёлками и шерстью из Азии и Италии, оружием из Дамаска, с зеркалами и драгоценными каменьями, золотыми и серебряными вещами, восточными пряностями и благовониями. Благословенный край трубадуров и поэтов, рыцарей и прекрасных дам, разбойников с большой дороги и хитрых деревенских мужиков, еретиков, язычников и пламенных христиан...
А еще это край, на который в начале ХIII обрушился крестовый поход против неверных, неправильных христиан, еретиков и потому, конечно, пособников дьявола - катаров. Катары же, в свою очередь, верили, что именно они являются истинными христианами, и что мир земной в целом и римская церковь в частности подчинены злу и управляются насилием и лежит на них печать Сатаны, а потому, данный вертеп должен быть разрушен. Коса на камень, как говорится... Предчувствие пылающих костров и крови - исторический фон, на котором и происходят события "Овернского клирика", в котором исторического куда больше, чем фэнтези. (Ну а логры... Что ж - "Есть многое на свете, друг Горацио...")

Итак, Римская Курия страстно желает вернуть заблудших овец под свое неумолимое (тяжелое) крыло. Любой ценой. По-хорошему (т.е. более или менее мирно) не вышло, а значит нужен повод. Весомый такой, чтобы любой понял, на войне как на войне - все средства хороши. И скромный монах из знаменитого аббатства Сен-Дени, в компании двух молодых иноков Пьера и Ансельма, отправляется в путь дабы если не сокрушить демонов (их же не существует, правда?), так разобраться для начала, что же творится в маленьком городке близ Тулузы.
Путешествие, которое началось как вполне себе рутинное разбирательство, постепенно перерастает в нечто большее и демоны, вдруг оказывается, гнездятся куда ближе, чем хотелось бы каждому из героев пустившихся в путь, а война против этих, внутренних демонов, куда сложнее и страшнее, чем все истории у ночных костров вместе взятые.

[Eugene Krashtan · Rating 5 out of 5]

http://lib.rus.ec/b/58165
Великолепно! Язык книги - просто пальчики оближешь! Сюжет несколько подкачал, но все равно - твердая пятерка.