Усі три твори, зібрані під цією обкладинкою, були написані Євгенією Кононенко в різні роки, але в часі – майже миттєво. Імпульсивність, автобіографічність, драматичність притаманні стилю письменниці тою ж мірою, що й певна сповідальна інтонація. А коли сповідаєшся перед людьми, то говориш щось таке, чому люди вірять. Але чи так все було насправді, чи ні… Тут вже справа така – хто як хоче, так і сприймає. Тим більше, коли знаходить у цьому унікальному досвіді щось дуже близьке й знайоме.
Контроверсійна суміш феміністичного гніву, сепараційної люті й увнутрішненої мізогінії. Симптоматична до аналізу, але проблематична для непідготовлених читачок. Скоріше шкодить репутації українського фемінізму, як маніфест Соланас шкодить репутації фемінізму радикального (і загалом), ніж залучає до емпатії, а проте, автобіоґрафія епохи жінок срср, болюча, радіоактивна і мозолиста. Тут можна трохи поболіти за себе і всіх нас й дещо теж сепаруватись. Не рекомендую.
Цікаві твори, які прочитала на одному диханні. Тільки перше есе у мені не відгукнулося. Але «Ностальгія» і «Втрачені стіни» сподобалися. Для одноразового читання можу рекомендувати.