Автор переносить читача у Станіславів XVII сторіччя, дія роману відбувається саме напередодні глобальної перебудови фортеці й очікуваного нападу Османської імперії на Європу. До міста трьома різними шляхами прибувають троє різних чоловіків, кожен з яких має свої плани й інтереси. Історія рухається вперед, залишаючи по собі лише низку запитань, так що з далекої перспективи може здатися, що ці троє переслідують спільну мету. Або що жодної мети насправді немає.
This is a historical fiction set in the late XVII Stanisławów (now Ivano-Frankivsk, Ukraine, then the Polish–Lithuanian Commonwealth), which is under a reconstruction due to the expected Ottoman invasion. The last well-known attack by the Ottoman Empire is the siege of Vienna in 1683, ended with the counter-attack by Polish army, including Field Crown Hetman Andrzej Potocki. Stanisławów was founded as a fortress and was named after the Polish hetman Stanisław "Rewera" Potocki, who was the father of Andrzej (who plays a minor but important role in the novel). I am not a fan of a historical fiction but the author takes part in a great Ukrainian Youtube channel Твоя Підпільна Гуманітарка (Your Underground Art Studies) and I decided to try his fiction. I hasn’t been disappointed.
The story follows three main protagonists as they arrive at the city. There are (1) a student from Kyiv-Mohyla Academy Tiberius (Тиберій), a witty and mundane person despite his monastic robes; (2) a young man Matthew (Матвій), who joins a mason guild as an apprentice and (3) a real Polish noble Walerian Nekanda Trepka with a unique profession – uncovering fake nobility for a share of their assets.
As noted, I’ve read only a few historical fiction novels and old ones, just like old historical books were about “kings and generals”. This novel, like newer (from the 1960s in the West) history studies is much more about everyday lives of ordinary people, which for me is a plus. It creates a great picture of a multicultural city (Poles, Jews, Ukrainians, Roma, Armenians) and also a more traditional village, with a majority of people in both quite full of superstitions, with nobles looking at plebs as dirt, etc.
What I disliked is that too often new info that moves the plot is just accidentally heard by the characters, who appeared in the needed space-time location, for maybe once it is fine, but to receive a majority of info that way (often with the characters lacking the context) feels unnatural.
A nice novel, I plan to read more of the author’s works
По перше, дуже допоміжними виявилися вставки іншими мовами (як не дивно). У будь-якому іншому тексті вони може б дратували - а тут навпаки, уповільнювали історію, і тому я могла її сприймати не як "дії-дії-дії що миготять перед очима", а дійсно як історію.
Дуже круто, що так багато пластів у історії. Хочеш - обрядовість та збирання трав (два особисто для мене найяскравіші моменти); хочеш - відлуння історичних подій того часу (прям аж цікаво стало детальніше глянути, що там відбувалося - для того, власне, історичні романи і пишуться:)); хочеш - вампіри та власне авантюрні авантюри.
Обов'язкове "убий кого жалко", але кого не дуже жалко, щоб не зовсім образитися на автора. Але жалко( Дуже приємна м'яка іронічність автора, якої страшенно не вистачає у більшості сучасних текстів. Таке враження, що всі схибилися на прямоті - ну ок; а як же насолода від гри автора з читачем? Вобчім я як недовихований сноб дуже задоволена.
Чомусь вже коли дочитувала - згадала "Лазарус" Світлани Тараторіної. Обидва жанрові - але настільки якісно зроблені, що от прям не соромно сказати, що читала таке. Ба більше - круто ж написано! Не те що "не соромно" - відверто пишаюся, що є такі книжки, і поціновувачам жанрів можна сказати "та забийте ви на дешеві аналоги-не-будем-тикать-пальцями" - читайте хай і те, що любите, але гідне!!"
Це друга книга з трилогії Остапа Українця, яка розповідає історію Станіславова, і є приквелом до першої (яка називається "Малхут"). Це просто філологічно- лінгвістично-лексичний екстаз, а не книга. Хочете насолоди від читання, читайте Остапа Українця. А хто не любить читати, то просто підпишіться на youtube-канал "Твоя підпільна гуманітарка" і дивіться надзвичайно круті відео про українську мову і літературу
"Дозвольте оповісти вам історію, вельми доречну до нашої, як би то красивіше сказати, оказії та локації. Ну, з Богом!"
Тут вам буде історія про Станіславів XVII сторіччя напередодні очікуваного нападу турецької армії: про людей, дотичних до планування фортеці та людей, безпосередньо відповідальних за її перебудову - "бо навіть мала дитина знає, що коли стіни розібрані, то їх і без штурму можна пройти". По тому ви взиськаєте і вєдза про життя місцевої громади: польської, жидівської, русинської, валахської, румунської. І як же це вправно вирішено автором залишати кожній з них свою рідну мову. О, я навіть мала з цим постійні небезнадійні екзерсиси!
Так як "смерть і пагуба завжди чигають в кождій людській історії",— то ця оповідь не омине і їх. А ще буде кохання та трохи відьомства. Ви, милий читачу, сповна відчуєте красу карпатського лісу, сповненого запахами лікувального трав'яного зілля. От тільки не раджу вам читати роман на спорожнілий шлунок, бо сам лише перелік страв змусить вас борше бігти за додайкою. По всьому, панство, бігме, буде цікаво і буде про що пошталакати зі своїми друзями опісля читання.
Нечасто тераз трафляє читати такі гарні тексти в сучасній історичній українській літературі. Бо здається, що сам автор був у тій виправі і всі свої приключки у "найдрібніших деталях занотував чорним оливом до зшитка дорогого очеретяного паперу, з яким ніколи не розлучався".
Вєнц, знайшла я той зшиток та й не змогла датися собі на стримання поки не дочитала. І на тому справі фертик.
Місце дії цього твору – Станіславів, себто Івано-Франківськ. Я взагалі люблю читати книжки, значною мірою присвячені тому чи іншому місту. Це наче ходиш цим містом у супроводі гіда, в якого є цілком сформований погляд, і взнаєш місто через призму сприйняття гіда. Станіславів постав переді мною не так географічно (отут така вулиця, отут сяка, а тут ратуша, а тут брама), як настроєм. Гадаю, буду неоригінальною, сказавши, що в основі цього настрою – мультикультуральне суспільство. Люди різних національностей спілкуються різними мовами, і в тексті так різними мовами їхні словами й наводяться; читаєш український текст, аж раптом вигулькує польська репліка, тоді хтось кидає кілька слів на їдиш... (Великі репліки подаються з перекладом, а те, що без, і так зрозуміле). Доволі показовим є епізод, коли один персонаж намагається порозумітися з іншим, рідними мовами одне одного вони не володіють і перебирають усі, які знають. Зрештою знайшли швабську, тобто німецьку, яку сяк-так розуміли обидва. (Одразу маю зауважити для тих, для кого це неприйнятно: євреї в цій книзі називаються ж*дами, оскільки такою була їхня назва в ті часи в тих місцях, вони й самі себе так називають. Жодних негативних конотацій це слово не містить, лише констатує історичну правду, але якщо для вас воно неприпустиме за жодних обставин – ви попереджені). В місті відбувається важлива штука: оновлюється, практично перебудовується, фортеця. Ясно, що це має величезне значення для безпеки міста. Якщо вороги знатимуть, як саме фортеця спланована, де є які підземні коридори, це неабияк позначиться на захищености міста. Тому робота майстра та його підмайстрів оповита таємницею, самих підмайстрів обирають дуже обережно, а майстер... ну, не дуже простий. Але перебудова фортеці – не єдине, що трапляється в місті. Певні таємничі пригоди пов’язані з героями, які перебувають в центрі сюжету. Це двоє юнаків – безтурботний та не надто обтяжений мораллю спудей Тиберій і простий, не надто освічений Матвій, а також старшого віку польський шляхтич Трепка. Останній – історична постать, Валер’ян Неканда-Трепка, який присвятив життя пошукам «фальшивої шляхти», тобто шахраїв, які видавали себе за шляхту заради збагачення. Він їх викривав, а в якости нагороди забирав частину їхнього майна. Певним чином всі троє вплутані в історію, про яку автор розповідає небагато. Остаточно й детально картина того, що саме там відбувається, в мене так і не склалася, зізнаюся чесно. Ну тобто в загальних рисах все ясно, але в цілому я можу сказати про цю книжку от що: вона чудова, дуже цікава, яскрава, сповнена деталей, але чималенька частина важливої для розуміння інформації залишилася в автора в голові. Я, читачка, що не надто розуміється на описуваному історичному періоді, деінде очима блимала, не розуміючи, про що ідеться. Не хочу спойлерити, тому приклад наведу дрібний, з епізоду. Матвій, один з головних героїв, вчиняє дещо, що скидається на протизаконне. Не сам вчиняє, а за наказом. Він сам не до кінця знає, навіщо то треба, але вірить, що треба. І інший персонаж йому каже: ти мені вір, тобі нічого не буде. Більше не пояснює йому нічого, натомість, по суті, здає властям: типу я знаю, що оцей молодик був отам і зробив оте. Матвія поміщають до в’язниці, потім – назавтра, якщо я не помиляюся – ведуть на суд. Ще один персонаж йому каже: ти на питання відповідай як є, тільки, звісно, не кажи, за чим туди подався. Все. Більше він не каже йому нічого. Ви знаєте, в мене багато питань. Ну тобт�� я можу сама собі додумати, що _чомусь_ для Матвія було цілком безпечно перебути у в’язниці, що там, мабуть, із ким треба було домовлено тощо. Але це мої домисли, твір мені цього або не розповідає, або дає якісь такі натяки, які необізнана я не зрозуміла. Крім того, передбачається, що Матвій якось сам мав здогадатися, що саме відповідати на питання, якою мірою можна розповідати правду, а головне – його не могли заплутати та збити з пантелику! Я знаю, що досвідченим поліцейським може задурити голову підступний адвокат, задаючи заковирчасті питання, а слідчий ловить на дрібних невідповідностях свідків-брехунів. Як Матвій, не отримавши докладних інструкцій, мав сам розібратися, як поводитися на судовому допиті, враховуючи, що він до кінця не розумів, що відбувається, куди й навіщо його послали? Навіщо така втаємниченість? Адже час на те, щоб навчити його, як і що казати, цілком собі був. Чому взагалі Матвій впорався в тій ситуації, я так і не збагнула. Бо неговіркий? Так судді вміють розговорити. Бо не хотіли розговорювати? А можна якось в тексті це прояснити? І таких от ситуацій, коли я зупинялася почухати потилицю, в мене було чималенько. Мені забракло певних авторських пояснень, як щодо подій, так і щодо реакції персонажів. Так, один чоловік мав дивну хворобу (ну, для тамтешніх людей дивну), яка зрештою проявилася так, що всі вирішили, наче він одержимий. І лише ті, кому він сказав свого часу, що хворий, непохитно вірили в це. Хоча медичних знань не мали, а ці ознаки мали б для них виявитися новими й приголомшливими. Чому вони просто знизують плечима зі словами: «Ну, ми-то знаємо, що він просто хворів»? Чому в них навіть сумнівів нема, адже його поведінка справді дивна? Але ці зауваги – єдині, які в мене є до книжки. Все решта дуже сподобалося. Розповім трошки про плюси, які мене порадували. Образи персонажів. Вони всі різні, видно, що автор багато працював над кожним. В кожного власний світогляд, принципи, вразливі місця. Епізодичні персонажі. Цей твір сповнений живими людьми, навіть ті, хто з’являється заради кількох рядків, не є картонними декораціями. Мова. Ну, це окрема насолода 😊 Ці багатомовні розмови (всі зрозумілі, звісно, автор про це потурбувався), різні культури, що стикаються, роздивляються одна одну та цілком собі суголосно лунають поряд. Звісно, в книзі повно діалектизмів, бо ж так і треба. Я читала цю книжку з гуглом 😊 А потім виявилося, що в кінці тексту є глосарій 😊 А я не здогадалася пошукати його там 😊 Історичні подробиці, сільський та міський побут, окремі традиції, на яких зупинявся автор, - все це описується соковито, яскраво, захопливо. Місто постає перед читачем настільки живим, що про нього хочеться читати ще і ще.
Хоч би як мені не сподобалося мова, сюжет і характеризація персонажів сильно підвели. Видно, що автор задумав цікаву історію, але спосіб її викладення настільки заплутаний і так покладається на дивні збіги, що вона скоро стає вкрай фантастичною. Героїв багато, їх мотивації часом викликають подив, особливо що стосується їхньої взаємодії: усі усім чомусь все розповідають і слухаються з першої з зустрічі. Матвій - взагалі загадка якась, чи бувають у нього власні думки та мотивації? В одній сцені він губиться як дитя, в іншій раптово проявляє ініціативу. Воістину "думка не стала мислію, слово не стало ділом". Автор наприкінці й сам пише, що намагався створити відчуття "повсякденної параної"; можливо, мені забракло відчуття зануреності в історичну атмосферу, аби перестати задавати купу запитань на кшталт "це хто?", "а куди"?, і, найчастіше "та щоб що, Господи?!" до кожної описаної події.
Планую спробувати інші книги пана Остапа, бо дуже люблю його культурно-освітницьку діяльність. А цей роман мене, на жаль, чимало розчарував.
Хороший післясмак, хоча спочатку добряча третина книги не викликала жодних симпатій. Боявся, щоб не було як з «Арканом Вовків» (хоч і нічого спільного жанрово вони не мають), який я подужати так і не зміг. Твір встигає зацікавити у правильний момент і тримає цю зацікавленість до самого кінця.