What do you think?
Rate this book
Спомини
Спогади Йосипа Гірняка (1895–1989) — одного з найбільших акторів мистецького об’єднання «Березіль» — унікальна пам’ятка української історії першої половини ХХ століття. Разом із автором читач опиняється за лаштунками одного з найкращих українських театрів. Екслюзивні відомості про підготовку, репетиції та прем’єри знакових Курбасівських вистав надає спогадам особливої важливості: по суті це альтернативна історія «Березоля», розказана з перших вуст.
Особливу увагу в мемуарах приділено Лесю Курбасу та Остапу Вишні; з останнім Йосип Гірняк перебував у засланні. Спомини відкриває передмова п. Тетяни Бойко; для видання розроблено покажчик імен, п’єс, опер та фільмів. «Спомини» вперше вийшли у 1982 році в Нью-Йорку і в Україні не видавалися.
Особливу увагу в мемуарах приділено Лесю Курбасу та Остапу Вишні; з останнім Йосип Гірняк перебував у засланні. Спомини відкриває передмова п. Тетяни Бойко; для видання розроблено покажчик імен, п’єс, опер та фільмів. «Спомини» вперше вийшли у 1982 році в Нью-Йорку і в Україні не видавалися.
512 pages, Hardcover
First published January 1, 1982
3 people are currently reading
58 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
February 2, 2024
Мемуари для мене особливий жанр, бо чи не єдиний, читаючи який, я в житті автора живу, і не даю жити іншим в їхньому житті :)
Неможливо читати мемуари швидко, бо це виглядає приблизно так: Прочитала пів сторінки, хм, а чому Панас Тобілевич взяв прізвище Саксаганський? Гугл, річка Саксагань, 1 година читання про братів Тобілевичів… Прочитала ще пів сторінки: о, а що серйозно Хвильовий в 1928 ще встиг зʼїздити до Відня? А чому я про це не знала? Пішла у Вікіпедію, ага, точно, їздив, і навіть писав Любченкові про свої враження. О, а Любченко, це щось знайоме… ну і понеслось.
Отже, це література, яка розганяє апетит дізнаватися й розкопувати, постійно, неугавно вишукувати якісь лекції, відео, статті. Описане життя однієї людини не можна взяти і проковтнути, його можна тільки прожити. І в часи такі стрімкі та швидкі, це довге занурення хоч і дає задоволення, але ще й має ту функцію, що рятує і не дає свідомості розщеплюватися.
Йосип Гірняк, талановитий актор театру Березіль, пише про своє життя, зростання на Тернопільщині, період визвольних змагань, пореволюційне життя вже по лівий бік Збруча, про голод і театр. Тут багато про те, як проходила так звана «українізація», як створювався та розквітав новий театр, про поїздки з підрадянської України до Німеччини, про згортання «наших 20-х» та перевиховування радянської людини.
Але, окрім бажання описати тогочасну дійсність, і зафіксувати цінні спогади, Гірняк береться спростовувати таке поширене твердження про незамінність людей. Ще в передслові він пише: «Як видно, клич «немає незамінних людей» пустопорожній і неправдивий! Історію творять незамінні люди, неповторні індивідуальності. Коли їх немає – витворюється порожнеча». І це цікавий феномен, коли спомини власного життя, стають насправді присвятою життю іншого. В цьому є щось дуже зворушливе.
Ці спогади він, в основі своїй, зосереджує на видатному режисері Лесі Курбасі та на його театрі, пояснюючи весь феномен Березолю, як гуртування десятків, сотень довкола однієї людини, геніальної та складної, закинутої в добу, що геніальність не пробачала, і в якій, мʼяко кажучи, геніалість не сприяла виживанню в Сандармосі. Одначе, ці спогади про те, що до Сандармоху було «щось ще» (в сьогоднішні часи війни, це особливо додає сили та витримки).
І це «щось» було талановите і новаторське. Так, був за словами Шевельова конфлікт «Курбас-Харків», була постійна боротьба з примітивністю глядача, але був і постійний пошук, експерименти, спроба осмислити добу, розвернути глядача, звичного до споглядання спримітизованого реалізму, до обдумування проблематики часу. Був і плідний творчий союз режисера Курбаса з драматургом Миколою Кулішем.
Мистецтво як таке, за Курбасом, переставало бути тим, що естетизує, звеселяє, чи просто зображає дійсність. Режисера не вдовольняє Шевельовська іронічна формула «Глядач вдоволений мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку.» Мистецтво, за Курбасом тепер збурює, створює дискомфорт та сумнів, який провокує до думання та штовхає людину до розвитку та роботи над собою. Невпокій в культурі, якщо хочете.
З перспективи харківського глядача, про Березіль і про Курбаса вже писав у своїх спогадах Шевельов (до якого в процесі читання, я постійно верталася): «Є місця, відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями були Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексіці. І є такі моменти. До цих належить вистава «Маклени Ґраси». А першу харківську виставу Курбаса, «Золоте черево», Шевельов назвав «верховиною» власної біографії.
Зі свого боку, спомини Гірняка мені цінні тим, що є свідченням та поглядом людини вже зсередини тих подій, а не лише з перспективи глядача, хоч і якого проникливого. Це рідкісна можливість зазирнути за завісу творчої майстерні та дізнатися як людський геній проявлявся в дійсності.
Читаючи, я також собі думала про особливості тривання театральної пам’яті, на противагу літературі чи художньому мистецтву. Бо можна прочитати п’єсу, але без переємності режисерської традицій, без щонайменше відеозаписів, не можна театр відтворити через 100 років. Театр - це подія в моменті. Момент втрачено. Тому особисто вважаю, що займатися дослідженням Березолю є працею складною, і дуже ціню тих, хто такі клаптики збирає, щоб якомога більше познайомити нас з нашим культурним минулим. Вже вкотре, моя подяка Видавець Олександр Савчук за прекрасний матеріал та оформлення.
Неможливо читати мемуари швидко, бо це виглядає приблизно так: Прочитала пів сторінки, хм, а чому Панас Тобілевич взяв прізвище Саксаганський? Гугл, річка Саксагань, 1 година читання про братів Тобілевичів… Прочитала ще пів сторінки: о, а що серйозно Хвильовий в 1928 ще встиг зʼїздити до Відня? А чому я про це не знала? Пішла у Вікіпедію, ага, точно, їздив, і навіть писав Любченкові про свої враження. О, а Любченко, це щось знайоме… ну і понеслось.
Отже, це література, яка розганяє апетит дізнаватися й розкопувати, постійно, неугавно вишукувати якісь лекції, відео, статті. Описане життя однієї людини не можна взяти і проковтнути, його можна тільки прожити. І в часи такі стрімкі та швидкі, це довге занурення хоч і дає задоволення, але ще й має ту функцію, що рятує і не дає свідомості розщеплюватися.
Йосип Гірняк, талановитий актор театру Березіль, пише про своє життя, зростання на Тернопільщині, період визвольних змагань, пореволюційне життя вже по лівий бік Збруча, про голод і театр. Тут багато про те, як проходила так звана «українізація», як створювався та розквітав новий театр, про поїздки з підрадянської України до Німеччини, про згортання «наших 20-х» та перевиховування радянської людини.
Але, окрім бажання описати тогочасну дійсність, і зафіксувати цінні спогади, Гірняк береться спростовувати таке поширене твердження про незамінність людей. Ще в передслові він пише: «Як видно, клич «немає незамінних людей» пустопорожній і неправдивий! Історію творять незамінні люди, неповторні індивідуальності. Коли їх немає – витворюється порожнеча». І це цікавий феномен, коли спомини власного життя, стають насправді присвятою життю іншого. В цьому є щось дуже зворушливе.
Ці спогади він, в основі своїй, зосереджує на видатному режисері Лесі Курбасі та на його театрі, пояснюючи весь феномен Березолю, як гуртування десятків, сотень довкола однієї людини, геніальної та складної, закинутої в добу, що геніальність не пробачала, і в якій, мʼяко кажучи, геніалість не сприяла виживанню в Сандармосі. Одначе, ці спогади про те, що до Сандармоху було «щось ще» (в сьогоднішні часи війни, це особливо додає сили та витримки).
І це «щось» було талановите і новаторське. Так, був за словами Шевельова конфлікт «Курбас-Харків», була постійна боротьба з примітивністю глядача, але був і постійний пошук, експерименти, спроба осмислити добу, розвернути глядача, звичного до споглядання спримітизованого реалізму, до обдумування проблематики часу. Був і плідний творчий союз режисера Курбаса з драматургом Миколою Кулішем.
Мистецтво як таке, за Курбасом, переставало бути тим, що естетизує, звеселяє, чи просто зображає дійсність. Режисера не вдовольняє Шевельовська іронічна формула «Глядач вдоволений мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку.» Мистецтво, за Курбасом тепер збурює, створює дискомфорт та сумнів, який провокує до думання та штовхає людину до розвитку та роботи над собою. Невпокій в культурі, якщо хочете.
З перспективи харківського глядача, про Березіль і про Курбаса вже писав у своїх спогадах Шевельов (до якого в процесі читання, я постійно верталася): «Є місця, відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями були Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексіці. І є такі моменти. До цих належить вистава «Маклени Ґраси». А першу харківську виставу Курбаса, «Золоте черево», Шевельов назвав «верховиною» власної біографії.
Зі свого боку, спомини Гірняка мені цінні тим, що є свідченням та поглядом людини вже зсередини тих подій, а не лише з перспективи глядача, хоч і якого проникливого. Це рідкісна можливість зазирнути за завісу творчої майстерні та дізнатися як людський геній проявлявся в дійсності.
Читаючи, я також собі думала про особливості тривання театральної пам’яті, на противагу літературі чи художньому мистецтву. Бо можна прочитати п’єсу, але без переємності режисерської традицій, без щонайменше відеозаписів, не можна театр відтворити через 100 років. Театр - це подія в моменті. Момент втрачено. Тому особисто вважаю, що займатися дослідженням Березолю є працею складною, і дуже ціню тих, хто такі клаптики збирає, щоб якомога більше познайомити нас з нашим культурним минулим. Вже вкотре, моя подяка Видавець Олександр Савчук за прекрасний матеріал та оформлення.
March 3, 2023
Одна з моїх фантастичних мрій - це знайти десь машину часу і завітати в Харків 20-30-х рр. Побувати на поетичних читаннях, побачити вживу наших письменників, пограти в більярд в клубі Блакитного і, насамперед, відвідати хоч одну виставу Леся Курбаса. І завдяки "Споминам" Гірняка я хоча б частково втілила цю мрію в життя!
Це була захоплюча мандрівка з Галичини на Слобожанщину, а тоді гірким шляхом до Ухтпечлагу, з поверненням додому та еміграцією. Спершу розповідь про добре знайомі мені місця: Струсів, Станиславів, Тернопіль, Львів... Було так цікаво гуляти знайомими вулицями, слухати про виступи гімназиста Йосипа Сліпого, творчий вечір Івана Франка чи перші акторські праці Леся Курбаса. Гірняк детально розказує про свої перші зустрічі з театром, про бачені вистави і про зародження тієї його великої любові до лицедійського мистецтва. І як же це мені відгукувалося!
Читаючи ці дивовижні спогади ви побачите, як український театр, виростаючи з театру корифеїв, розширюючись різними аматорськими та професійними трупами, включаючи в себе європейський досвід, через Молодий театр та лабораторії Березолю витворює театр світового рівня! Гірняк мав багатий досвід праці і в театрі Руської бесіди, і в театрі Січових Стрільців, і в різних проєктах Курбаса, і навіть в клуб-театрі на засланні.
Але найбільше в цій книзі саме Леся Курбаса! Описуючи його постановки, розповідаючи про його творчий метод і про влаштування різноманітних майстерень, згадуючи їх виїзди-тренування, цитуючи його та ділячись якимись інтимними, життейськими спогадами, Гірняк допоміг мені уявити Леся Курбаса як повнокровну людину, а не лише прізвище з нашого нескінченного мартирологу вбитих геніїв. Я часто усміхалася, читаючи про натхненного Курбаса, про Куліша, який в сонячній Одесі вперше читає свого "Народного Малахія", про щасливих акторів та їх намагання втілити фантастичні задуми режисера. Але від того і мій біль ставав сильнішим і реальнішим, бо насолоджуватися цією свободою їм дали не довго.
Останній розділ я ледь дочитала, здавалося, що якщо я зараз закрию книгу, то ніяких арештів та розстрілів не буде... Але історія не знає умовного способу.
Тому нам залишається пам'ятати і продовжувати справу наших мистців. Роботи чимало, бо Курбасу так і не дали завершити його реформу (якщо тут взагалі можливе якесь завершення), а натомість ми отримали погано скомпоновану суміш шароварно-етнографічного та совково-пропагандистського театру. І такі книги, як ці "Спомини", допоможуть нам намацувати шлях в майбутнє і творити модерний український театр.
P.S. А ще викинути нарешті з наших вузів Станіславських та Меєргольдів як єдино-можливих світочів. Бо є безліч цікавих систем європейських теоретиків, як то Брука, Арто чи Ґротовського, і чудовий досвід наших корифеїв та Курбаса.
Це була захоплюча мандрівка з Галичини на Слобожанщину, а тоді гірким шляхом до Ухтпечлагу, з поверненням додому та еміграцією. Спершу розповідь про добре знайомі мені місця: Струсів, Станиславів, Тернопіль, Львів... Було так цікаво гуляти знайомими вулицями, слухати про виступи гімназиста Йосипа Сліпого, творчий вечір Івана Франка чи перші акторські праці Леся Курбаса. Гірняк детально розказує про свої перші зустрічі з театром, про бачені вистави і про зародження тієї його великої любові до лицедійського мистецтва. І як же це мені відгукувалося!
Читаючи ці дивовижні спогади ви побачите, як український театр, виростаючи з театру корифеїв, розширюючись різними аматорськими та професійними трупами, включаючи в себе європейський досвід, через Молодий театр та лабораторії Березолю витворює театр світового рівня! Гірняк мав багатий досвід праці і в театрі Руської бесіди, і в театрі Січових Стрільців, і в різних проєктах Курбаса, і навіть в клуб-театрі на засланні.
Але найбільше в цій книзі саме Леся Курбаса! Описуючи його постановки, розповідаючи про його творчий метод і про влаштування різноманітних майстерень, згадуючи їх виїзди-тренування, цитуючи його та ділячись якимись інтимними, життейськими спогадами, Гірняк допоміг мені уявити Леся Курбаса як повнокровну людину, а не лише прізвище з нашого нескінченного мартирологу вбитих геніїв. Я часто усміхалася, читаючи про натхненного Курбаса, про Куліша, який в сонячній Одесі вперше читає свого "Народного Малахія", про щасливих акторів та їх намагання втілити фантастичні задуми режисера. Але від того і мій біль ставав сильнішим і реальнішим, бо насолоджуватися цією свободою їм дали не довго.
Останній розділ я ледь дочитала, здавалося, що якщо я зараз закрию книгу, то ніяких арештів та розстрілів не буде... Але історія не знає умовного способу.
Тому нам залишається пам'ятати і продовжувати справу наших мистців. Роботи чимало, бо Курбасу так і не дали завершити його реформу (якщо тут взагалі можливе якесь завершення), а натомість ми отримали погано скомпоновану суміш шароварно-етнографічного та совково-пропагандистського театру. І такі книги, як ці "Спомини", допоможуть нам намацувати шлях в майбутнє і творити модерний український театр.
P.S. А ще викинути нарешті з наших вузів Станіславських та Меєргольдів як єдино-можливих світочів. Бо є безліч цікавих систем європейських теоретиків, як то Брука, Арто чи Ґротовського, і чудовий досвід наших корифеїв та Курбаса.
October 20, 2023
Книжка, яку з кожною сторінкою читати було все важче і важче. Хоча кінець деяких персонажів мені і був відомий. Тут червоною ниткою проходить ім'я Леся Курбаса. Окрім нього, автор згадує ще багатьох визначних українських культурних діячів: Куліш, Остап Вишня, у передвоєнному Києві автор зустрічається з Яновським, Рильським, Довженко.
Це у певному сенсі монументальна праця, мемуари непересічної людини, яка пережила багато чого і була знайома з багатьма відомимм людьми. Для мене особисто - це якийсь певний зв'язок з нашими 20-ми, який дозволяє мені заглянути в Харків 20-30-х рр., побувати на поетичних читаннях, побачити вживу наших письменників, пограти в більярд в клубі Блакитного і, насамперед, відвідати хоч одну виставу Леся Курбаса. І як цей зв'язок усіляко намагались знищити.
Це у певному сенсі монументальна праця, мемуари непересічної людини, яка пережила багато чого і була знайома з багатьма відомимм людьми. Для мене особисто - це якийсь певний зв'язок з нашими 20-ми, який дозволяє мені заглянути в Харків 20-30-х рр., побувати на поетичних читаннях, побачити вживу наших письменників, пограти в більярд в клубі Блакитного і, насамперед, відвідати хоч одну виставу Леся Курбаса. І як цей зв'язок усіляко намагались знищити.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews