Книга насправді складається з двох частин. Друга - це оповідання, написані Шклярем в 1980х; такі собі непогані життєві історії про дуже різних героїв, - селян, студентів, членів комсомолу, що варяться в системі, що розпадається, втрапляють в халепи і просто живуть. Кінцівки часом очевидні, але персонажі досить симпатичні, особливо рудий Андрій з «Танця під чортову дудку» (вона сподобалась мені найбільше).
Натомість перша частина - «Дума про братів Азовських» - написана в 2015 році, й розповідає про пригоди кількох бійців Азову на самому початку війни. Це зовсім інакший твір, і настроєм, і зрілістю автора, і закладеними сенсами. Історія виходить дуже жива і світла - бо персонажі дуже юні, це радше діти, кинуті на війну, - і разюча й болюча, бо таки про війну. Ще вона болить, бо розповідає про залите сонцем узбережжя Азовського моря, яке зараз окуповане, а що сталось з тими людьми, уявляти навіть не хочеться. І болить, бо мрії автора у 2015 на фоні нашої повномаштабки часом вже дуже наївні й безпосередні.
Твір просто неможливо перекласти на інші мови і пустити у світ (саме через особливості початків Азову), але й зрозуміти його поза українськими контекстами навряд вдасться. Бо це щось дуже про своє. З цілої книги «Дума» зворушила найбільше, і я її дуже рекомендую.