Plague and the Athenian Imagination: Drama, History, and the Cult of Asclepius

by Robin Mitchell-Boyask

The great plague of Athens that began in 430 BCE had an enormous effect on the imagination of its literary artists & on the social imagination of the city as a whole. In this 2007 book, Prof. Mitchell-Boyask studies the impact of the plague on Athenian tragedy early in the 420s & argues for a significant relationship between drama & the development of the cult of the healing god Asclepius in the next decade, during a period of war & increasing civic strife. The Athenian decision to locate their temple for Asclepius adjacent to the Theater of Dionysus arose from deeper associations between drama, healing & the polis that were engaged actively by the crisis of the plague. The book also considers the representation of the plague in Thucydides' History as well as the metaphors generated by that representation which recur later in the same work.

224 pages, Hardcover

First published December 1, 2007

Reviews

[Rosewater Emily · Rating 4 out of 5]

Одне з надзвичайно захопливих (за методом і потенціалом) досліджень Античної культури, котре, на [особосито привласнений] жаль, недостатньо заглиблюється в "містику" зв'язків і 'стосунків', що утворювалися століттями (у тому числі століттями наукової інтерпретації і оккультних спекуляцій, по сьогоднішній день себт) між конкретно Асклепієм і Діонісом. Спроба, наприклад, 'усамодостатнення' першого, звільнення Асклепія від надлишкових обов'язків наслідування і специалізації батьківського потенціалу - в значній мірі що пов'язано із маніфестованою на початку книги archaelogy of knowledge, що орієнтована на пошук vertical linkages між ритуалом, політикою, медициною і драмою. Чому заглиблення (археологія) не буває горизонтальною, діагональною, суцільно-просторовою - очевидно, це питання не до Шлімана.
Рецензентка вимушена виокремити лиш надто прозорий натяк: Хірон; саме кентавр пов'язує героїв і потенційних богів між собою. Для ерудитів це, усвідомлюю, очевидь.
Тим не менш, кількість 'стимулюючих мислення' (на противагу 'судженню') моментів перевищує ті, на які розраховував Георг Вільгельм Фрідріх із Philosophie der Geschichte, котра превентивно позбавлена і здатності мріяти про особисту еволюцію у Gedichte.
Один за прикладів: припущення, що вигнання через остракізм (котрий відрізняють від екзиля) дозволяло античній демократії легітимізувати власне функціонування, завдяки помірності (through moderation - навряд 'модерація' була б вдалішою) - для становлення у якості громадянина Філоктету Софоклуссону потрібне одужання, ліка (без апеляцій до бульварної фармакопеї); однак драматург (названий батько) не дозволяє Філоктету позбутися рани шляхом ампутації кінцівки, тому підробляючий партійним кур'єром Геракл гав не ловить, вчасно запевнює екс-аргонавта, буцім одужання можливе лише за умови погодження придбання Філоктетом частини акцій соціально-корисної, історично-необхідної, економічно-перспективної ініціативи з облоги Трої. Тим самим, здогадуємось, рана на нозі Філоктета ототожнюється із корпусом ахейського війська, а останнє відновлює ідентичність свою у демократичності режиму. Не маю бажання і кави для співвідношення із сучасністю, excusez-moi.
Якщо Евріпід підтримував (принаймні, драматургічними рішеннями) ідею фармакоса (цапа спокути) - Софокл вважає більш ефективним [за створення примусової діаспори] рішенням реінтеграцію вигнанців. Якщо відійти від близини олігархічної революції (411BC-2014AD), питання того, як відноситься те чи інше (фармакос чи реінтеграція, що не дієва без пре-цап-ції) до чогось, окрім охлократії - для рецензентки залишається відкритим. Повернення Саакашвілі в Грузію і депортація із Республіки публіки не змінило, округляючи без кружлянь, нічого в програмній тенденції до утворення "п'ятої касти" - іноагентів (як і набуття елементами її автентичності, домінуючої культурно і економічно над планами національних й міжконтинентальних проєктів, існуючих у якості іноагентурної опозиції). Навіть за практичного зникнення можливості географічно-інституціонально виправданого "іно" - індивідуальність, чиї погляди не відповідають заздалегідь персоніфікованим інтересам а[нтропо]морфної нації, залишатиметься, як мінімум, носієм "агентурного потенціалу". For splash of mustard will be our eternal heraldry, since great anecdote needs to be received in no other state, environment, or ambience but silence, like a benediction of the augurs winking from sheer fatigue of their eyelids only.
Форсдайк (Forsdyke), хто вказує на згадану легітимацію остракізмократії, тезу конкретизує: для усвідомлення ролі такої політичної практики акцентують увагу не на систематичності її виконання, а на підтримці термін за терміном (термінально-позатермінового) існування режиму 'плану' обов'язкового [практики] виконання стосовно до кожного громадянина [як вигнання складатиме потребу у справі збереження соціального ладу]; себт мова, як із анти-корупційним бюро, знов про забезпечення живленням казуальної видимості (видимості 'аристократії', яка не без розведеного водою жаху згадує з кожним підтвердженням плану про незаперечне право демосу визначати політичну дійсність і форму неможливого без демосу суспільства).
В контексті: 'джума', що в очах Есхіла складає більшу загрозу для міста, ніж узагальнюючої "землі" (land) - із залученням до розгляду проблеми Софокла, нещадно витлумачується як аналогія рани Філоктета. Хворобу не можна вигнати з міста, як те дозволено спробувати (запланувати) по відношенню до фармакоса (аристократа). Питання: чому демос ніколи не виганяє демосу (?! - простіше, чому більшість ніколи не йде проти самої себе, незмінно все ж приймаючи рішення, які наносять шкоду безпосередньо їй, чиє фіаско презентоване слідом їй самій виїмковим тріумфом) - залишається, в моєму випадку, відкритим.