Телефонная книжка

by Evgeny Shvarts

Russian

639 pages, Paperback

First published January 1, 1997

About the author

Evgeny Shvarts (Russian: Евгений Шварц) was a Soviet writer and playwright whose works include twenty-five plays and screenplays for three films (in collaboration with Nikolai Erdman).

Евгений Львович Шварц советский писатель, драматург, автор более двадцати пьес для драматического театра и театра кукол, а также сценариев к одиннадцати игровым кинофильмам и одному мультфильму. Первопоходник.

Reviews

[Микола · Rating 4 out of 5]

Донедавна я міг би з повною впевненістю сказати, що не люблю мемуарної літератури. Після цієї книжки я такого вже не говоритиму.
Все почалося з кількох згадок у мережі — в різних місцях, в зовсім різних контекстах (втім, хіба настільки) матеріалізувались цитати: то з п'єс, то зі спогадів. Я знав, що Шварц драматург, і завжди думав, що це автор, який має сподобатись. Але цим усе і обмежувалось. Я знав, що він автор «Дракона», колись забороненого і гнаного, потім екранізованого. А от що він написав сценарій до ще чорно-білої радянської «Попелюшки» — не знав. Але при загальному охваті «Телефонної книжки» про автора можна більше дізнатися з Вікіпедії. Справа тут не в скромності (чи самоцензурі) — у Шварца така натура, він споглядає, нечасто зазираючи до люстра.
Історію пишуть переможці, і єдиною безперечною перемогою Шварца можна вважати довжину його життя в СРСР. І помітно це лише за контрастом, коли він згадує про своїх друзів-оберіутів. Решта — історії не з передової. Зараз досить легко всіх пращурів поділити на борців із системою і її адептів. Але більшості людей не було коли замислитись за виживанням. Попри те, що світ, побачений і згаданий автором, можна загалом назвати закулісним, там теж вистачало їх, цих гвинтиків, анонімних, попри свої імена.
Цікаво, як він сам думав про «Телефонну книжку»: вона водночас і досить стримана, і досить відверта — для того часу, коли писалася, напевно, навіть відвертіша.
Люди, описані в цих спогадах: різноманітні сусіди, лікарі, колеги — переважно мертві. Мені до цього довелось якийсь час звикати. Згадується який-небудь хлопчик, а в примітці написано, що він помер за пару років до мого народження.
Інша епоха, і люди часом інші, а часом ті самі. І часом це дуже неприємно: що є такі невитравні, невиправні риси і люди.
Втім, загалом описи наскільки ретельні (для уводин якогось персонажа Шварц може кілька сторінок описувати атмосферу), настільки ж людяні і незлобиві. Людяні — в сенсі людські. Навіть про людей, яких можна зненавидіти, він пише так, що їх скоріше хочеться пошкодувати.
І дуже, дуже багато про театр.
Варто, напевно, знати, що в роки першої Світової Шварц отримав контузію і пожиттєвий тремор — про що у спогадах ані слова. Тому в роки другої Світової опинився не на фронті, а на палаючих дахах Ленінграду. І згадує те, як просто сприймався жах війни (страшенно шкода, що через кілька місяців після прочитання я можу краще зрозуміти ці спогади). А про те, що його евакуювали звідти з дистрофією, не пише. А про життя в евакуації — і побут, і людей з різною поведінкою — знов пише.
Попри всю щирість, ретельність, атмосферність, не скажу, що книжка дається легко. По перше, це чисті спогади, де оповідь перескакує з одного на інше — нелінійне, безсюжетне письмо. Досить часто трапляються афористичні узагальнення, але без генералізацій. Лише кілька прийомів та сама постать споглядача-оповідача тримає докупи це радяньске дзухіцу. Досить промовиста, і від того трохи страшна історія про життя на узбіччі радянської історії.
Абсолютно не шкодую.