«Айвенко, або Чоловіки — це…» — нова книжка Людмили Таран, української письменниці та журналістки. У центрі книжки — чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи.
Чесна й чуттєва проза Людмили Таран спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань.
Це дійсно коротка проза. З короткими реченнями. Щоправда, обсяг добрий. Та й оповідань багато. Від якихось вражень більше, від якихось — менше. Найбільше сподобалася палітурка й анотація. Бо, мені здається, оповідання здебільшого стереотипно написано. Хочу виділити кілька.
Наприклад, у першому оповіданні митець у ботанічному саду угледів парочку, що кохається після короткої інтенсивної преамбули прямо на траві, й Нестор не знає, як йому бути. Ніби й дивитися гидко, проте хочеться. Але знайшли ж місце! Ще й траву прим’яли!
Паралельно згадує, що взагалі-то дружині був вірний. Ну, погуляв трохи. Бо в коханки — скульптурні форми; причарувала вона його жагою до чоловічої роботи; працювала до ночі; проте потім зрадила з іншим; це Нестора образило, бо так не можна.
А ще перстень на його руці має ініціал, який утворює паралельну лінію в оповіданні. Тобто могло би бути цікаво, проте вже як вийшло.
Друге трішки більше сподобалось, адже — про випадкових попутників. Точніше їхні історії. Давні. Хоч один не зміг захистити собаку від удару, а друга топила ляльку, бо та їй не була гарною. Оповідання може залишити простір для фантазій, однак водночас схиляє до реальності.
Найбільше зачепило однойменне оповідання. Бо форма — розповідь комусь. Айвенко — Айваріс Євенко — бо мама — латишка, батько ж — українець. Айвенко брав участь у Революції Гідності. Оповідачка ж його кохала.
Інші оповідання якось не запам’ятались. І загалом збірка не стала моєю.