What do you think?
Rate this book
Моя Галичина. Край за Карпатами
208 pages, Hardcover
First published August 1, 1997
2 people are currently reading
23 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
May 21, 2021
Це книга про Галичину, якої більше немає. Це якщо дуже коротко.
Мій вибір впав на неї, бо мені хочеться глибше зрозуміти та відчути край, в якому я народилася і виросла, але в якому в мене немає коріння. Хто всі ті люди, які жили тут до мене. І чому їх більше нема.
Залця Ландман народилася 1911 року у місті Жовква. Провела там раннє дитинство. Її батьки втекли до Швейцарії на початку Першої світової війни, куди згодом вона переїхала із дідусем та бабусею. Галичина залишилася в спогадах її сім’ї, якій на відміну від багатьох родичів, знайомих і сусідів, вдалося вижити.
Ця книга - це спогад про Галичину за часів Австро-Угорщини. Найбільше розповідей у книжці про Жовкву і її мешканців. Проте, крім Жовкви, з’являються і Рогатин, Чортків, Бучач, Коропець, Стрий, Броди, Станіславів. В цей час у Східній Галичині органічно проживали українці, поляки та євреї. Ця книжка - один пазл, який здебільшого описує побут і традиції євреїв, курйозні випадки, силу релігійних звичаїв. Українці і поляки тут теж з’являються. Але лише точково, і щодо українців, то тут згадуються лише селяни.
Багато разів я сміялася, трохи сумувала, і дуже багато думала та аналізувала.
Кілька висновків, на які наштовхує книжка:
Багато малих міст. Жовква, Рогатин, Чортків та інші - це справжні містечка. Зі своєю інтелігенцією, культурою, звичаями. Це справді міста. Не “велике село”, не “ забите” місце звідки хочеться виїхати, а міста. Мені здається, що якби історія йшла інакше, то ці міста були б сьогодні на зразок маленьких європейських міст.
Важливість освіти. Ох, як проходить наскрізною лінією важливість освіти. Українські селяни не могли вийти із зачарованого кола бідності саме через брак освіти. І наскільки потрібні були школи своєю мовою. Зрозуміти тодішні реальні українського села важливо, щоб розуміти боротьбу українців в наступні десятиліття. Але це вже про інші книжки.
Приватна власність. Вона була. І вона була стимулом розвитку тих малих міст. Я стримую себе, щоб знову не піти в “а якби”. Але так хочеться уявити ці міста і людей сьогодні, якби сто років тому радянська влада не винищила приватну власність.
Три мови. За часів Австро-Угорщини у Галичині десь гармонійно, десь не дуже проживали українці, поляки та євреї. І кожний говорив не тільки своєю мовою, а зазвичай усіма трьома. Їдиш дуже нагадує німецьку. Можливо, деякі діалектичні словечка, які сьогодні вживаються на Галичині з часів Австрії, є надбанням саме від мови їдиш.
Люди різних національностей і релігій, приватна власність, середній клас та інтелігенція. Мультикультурність. Синергія і відштовхування. Цієї Галичини більше нема. Але часом так хочеться пофантазувати, якою вона була сьогодні, якби історія повернула інакше.
Мій вибір впав на неї, бо мені хочеться глибше зрозуміти та відчути край, в якому я народилася і виросла, але в якому в мене немає коріння. Хто всі ті люди, які жили тут до мене. І чому їх більше нема.
Залця Ландман народилася 1911 року у місті Жовква. Провела там раннє дитинство. Її батьки втекли до Швейцарії на початку Першої світової війни, куди згодом вона переїхала із дідусем та бабусею. Галичина залишилася в спогадах її сім’ї, якій на відміну від багатьох родичів, знайомих і сусідів, вдалося вижити.
Ця книга - це спогад про Галичину за часів Австро-Угорщини. Найбільше розповідей у книжці про Жовкву і її мешканців. Проте, крім Жовкви, з’являються і Рогатин, Чортків, Бучач, Коропець, Стрий, Броди, Станіславів. В цей час у Східній Галичині органічно проживали українці, поляки та євреї. Ця книжка - один пазл, який здебільшого описує побут і традиції євреїв, курйозні випадки, силу релігійних звичаїв. Українці і поляки тут теж з’являються. Але лише точково, і щодо українців, то тут згадуються лише селяни.
Багато разів я сміялася, трохи сумувала, і дуже багато думала та аналізувала.
Кілька висновків, на які наштовхує книжка:
Багато малих міст. Жовква, Рогатин, Чортків та інші - це справжні містечка. Зі своєю інтелігенцією, культурою, звичаями. Це справді міста. Не “велике село”, не “ забите” місце звідки хочеться виїхати, а міста. Мені здається, що якби історія йшла інакше, то ці міста були б сьогодні на зразок маленьких європейських міст.
Важливість освіти. Ох, як проходить наскрізною лінією важливість освіти. Українські селяни не могли вийти із зачарованого кола бідності саме через брак освіти. І наскільки потрібні були школи своєю мовою. Зрозуміти тодішні реальні українського села важливо, щоб розуміти боротьбу українців в наступні десятиліття. Але це вже про інші книжки.
Приватна власність. Вона була. І вона була стимулом розвитку тих малих міст. Я стримую себе, щоб знову не піти в “а якби”. Але так хочеться уявити ці міста і людей сьогодні, якби сто років тому радянська влада не винищила приватну власність.
Три мови. За часів Австро-Угорщини у Галичині десь гармонійно, десь не дуже проживали українці, поляки та євреї. І кожний говорив не тільки своєю мовою, а зазвичай усіма трьома. Їдиш дуже нагадує німецьку. Можливо, деякі діалектичні словечка, які сьогодні вживаються на Галичині з часів Австрії, є надбанням саме від мови їдиш.
Люди різних національностей і релігій, приватна власність, середній клас та інтелігенція. Мультикультурність. Синергія і відштовхування. Цієї Галичини більше нема. Але часом так хочеться пофантазувати, якою вона була сьогодні, якби історія повернула інакше.
April 13, 2025
3⭐️ «Моя Галичина» - збірка оповідок про українську частину Галичини часів Австро-Угорщини початку 20-го століття. Це період культурного різноманіття і свобод, і про нього завжди цікаво читати. Ще більш приємно виявляти згадки моїх і, думаю, багатьох українців улюблених страв, як от варена кукурудза із сіллю та тушковані білі гриби із цибулею і сметаною. Але оскільки ці оповідки грунтуються здебільшого на розповідях батьків авторки, в них набагато більше єврейського погляду на події, ніж українського, на який я розраховувала, коли купувала книгу.
І навіть коли є привід навести приклади українських традицій, авторці це не цікаво. Скажімо, в оповідці про перший і останній путівник по австрійській Галичині 1914 року, де згадується опис одягу місцевих поляків і українців, цей опис був би унікальним, як і сам путівник, за словами самої ж авторки. Але натомість вона фокусується лише на відсутності згадки традиційного вбрання ортодоксальних євреїв і його описі.
Проте це не така вже й проблема, адже й спільного міжкультурного досвіду вистачало. Та й я цікава до чужих культур, тож і про єврейську я читала охоче. Зрештою, це все історія України. Гірше - це те, що історичні факти в книзі «гуляють».
Наприклад, землі Східної Галичини - не польські землі, як пише авторка, а колишні землі Київської Русі, потім Галицького князівства, потім Галицько-Волинського князівства , і полякам вони належали так само, як згодом австрійцям чи росіянам - лише як окупантам.
Синагогу у Жовкві було споруджено не в 1687 році, а на 11 років пізніше. У 1687 році було лише надано дозвіл на її будівництво від Яна Собєського. Потім ще пʼять років чекали на дозвіл від львівського архієпископа, і лише після цього розпочали будівництво.
Батьки французького письменника Ромена Гарі, згаданого у книзі і одного з моїх улюблених, були не російські, а литовські євреї. Авторка з великою шаною і обережністю ставилася до національних деталей всього галицько-єврейського, а от до інших національностей такої уважності в неї не помітно.
Такі неточності змушують з обережністю ставитися до оповідок, які неможливо верифікувати. Тим більш що часто авторка узагальнює anecdotal evidence (оповідки з персонального досвіду) до рівня загальноісторичних фактів, які насправді фактами взагалі не є. Хто дочитав до згадки про післявоєнний Львів в останніх абзацах і трохи знає історію мешканців міста, зрозуміє, про що я.
І навіть коли є привід навести приклади українських традицій, авторці це не цікаво. Скажімо, в оповідці про перший і останній путівник по австрійській Галичині 1914 року, де згадується опис одягу місцевих поляків і українців, цей опис був би унікальним, як і сам путівник, за словами самої ж авторки. Але натомість вона фокусується лише на відсутності згадки традиційного вбрання ортодоксальних євреїв і його описі.
Проте це не така вже й проблема, адже й спільного міжкультурного досвіду вистачало. Та й я цікава до чужих культур, тож і про єврейську я читала охоче. Зрештою, це все історія України. Гірше - це те, що історичні факти в книзі «гуляють».
Наприклад, землі Східної Галичини - не польські землі, як пише авторка, а колишні землі Київської Русі, потім Галицького князівства, потім Галицько-Волинського князівства , і полякам вони належали так само, як згодом австрійцям чи росіянам - лише як окупантам.
Синагогу у Жовкві було споруджено не в 1687 році, а на 11 років пізніше. У 1687 році було лише надано дозвіл на її будівництво від Яна Собєського. Потім ще пʼять років чекали на дозвіл від львівського архієпископа, і лише після цього розпочали будівництво.
Батьки французького письменника Ромена Гарі, згаданого у книзі і одного з моїх улюблених, були не російські, а литовські євреї. Авторка з великою шаною і обережністю ставилася до національних деталей всього галицько-єврейського, а от до інших національностей такої уважності в неї не помітно.
Такі неточності змушують з обережністю ставитися до оповідок, які неможливо верифікувати. Тим більш що часто авторка узагальнює anecdotal evidence (оповідки з персонального досвіду) до рівня загальноісторичних фактів, які насправді фактами взагалі не є. Хто дочитав до згадки про післявоєнний Львів в останніх абзацах і трохи знає історію мешканців міста, зрозуміє, про що я.
December 28, 2022
Спогади про єврейську Галичину це вже цілий жанр, який, на щастя, перекладають у нас - Ґранах, Морґенштерн, репортажі Йозефа Рота. Цю книжку написала єврейська дослідниця, письменниця і перекладачка Зальця Ландманн, родина якої вчасно переїхала з Жовкви в швейцарський Сент-Галлен.
Щиро кажучи, це не стане моїм улюбленим текстом - письменниця виїхала з Жовкви ще дитиною і не дуже мала що згадувати. Тому те, що вона переповідає це радше родинні легенди і розповіді. Книжкою, завдяки якій Ландманн стала відомою, була збірка єврейських анекдотів і коротенькі розділи, з яких складаються її спогади також нагадують анекдоти. Зрештою, початок життя і дитинство Залці - це смерть того світу, який вона описує, бо Перша Світова Війна змушує родину покидати Галичину.
Із трохи хаотичних розповідей все ж можна повитягувати цікаві моменти, наприклад про те, що єврейські доньки родини авторки вчилися в монастирських школах, оскільки це був спосіб отримати якісну освіту. Хоча стосунки у Жовкві і виявляли етнічні поділи, взаємну підозру і зневагу, але не визначалися ними - бо сусідство у малому місті вимагало тісних щоденних контактів. Дуже гарно це помітно на прикладі інституту служби - українки часто були няньками в єврейських заможніших родинах і брали малих дітей навіть на різдвяну службу, на що родини дивилися крізь пальці.
Щиро кажучи, це не стане моїм улюбленим текстом - письменниця виїхала з Жовкви ще дитиною і не дуже мала що згадувати. Тому те, що вона переповідає це радше родинні легенди і розповіді. Книжкою, завдяки якій Ландманн стала відомою, була збірка єврейських анекдотів і коротенькі розділи, з яких складаються її спогади також нагадують анекдоти. Зрештою, початок життя і дитинство Залці - це смерть того світу, який вона описує, бо Перша Світова Війна змушує родину покидати Галичину.
Із трохи хаотичних розповідей все ж можна повитягувати цікаві моменти, наприклад про те, що єврейські доньки родини авторки вчилися в монастирських школах, оскільки це був спосіб отримати якісну освіту. Хоча стосунки у Жовкві і виявляли етнічні поділи, взаємну підозру і зневагу, але не визначалися ними - бо сусідство у малому місті вимагало тісних щоденних контактів. Дуже гарно це помітно на прикладі інституту служби - українки часто були няньками в єврейських заможніших родинах і брали малих дітей навіть на різдвяну службу, на що родини дивилися крізь пальці.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews