Статті. Листи. Документи

by Мілена Рудницька, Milena Rudnytska, Мирослава Дядюк (Editor)

У збірнику подано автобіографічний матеріал, листи Мілени Рудницької, опубліковано її статті, виступи, інтерв’ю, а також матеріали про суспільно-політичну діяльність видатної громадсько-політичної діячки. Усі, хто цікавиться різними аспектами історії жіночих рухів знайдуть для себе новий і цікавий, зібраний в одній книжці матеріал

844 pages, Paperback

Published January 1, 1998

Reviews

[Serhiy · Rating 5 out of 5]

Доволі цікава добірка документів для кращого розуміння жіночого руху у міжвоєнній Галичині, та громадсько-політичної ситуації в той час взагалі.

Не знаю, наскільки добре сучасним українським феміністкам знайоме ім’я Мілени Рудницької. У всякому разі, дізнався я про неї не від них, а обхідним шляхом — прочитавши «Щоденники» Івана Лисяка-Рудницького. Натрапивши там вже майже на початку на гнівний пасаж про гімназійного катехита, якому, поміж іншого, автор закидає: «[Ви] Противитеся фемінізмові, який хоче привернути свободу половині людства та який б’є по Ваших смачних інтересах», я дещо збентежився, бо не так уявляв собі типові думки галицького гімназиста 1930-х років. Згодом я зрозумів, що це наслідки маминого виховання, а вона сама не менш цікава постать, ніж автор щоденників.

Діяльність Мілени Рудницької перш за все пов’язана з жіночим рухом на Галичині, у якому вона брала активну участь з 1919 року, переважно у лавах Союзу українок, який очолювала у 1928-1939 роках, до його заборони польською владою. Також вона була депутаткою польського сейму у 1928-1935 роках від УНДО, та делегаткою від західних українців у Лізі Націй у 1928-1934-х де обороняла права українців під час пацифікації у Польщі та Голодомору в УСРР.

Документи, зібранні у цьому виданні, крім першого розділу з автобіографічними матеріалами, здебільшого присвячені переліченим вище питанням й згруповані за розділами: II. Статті. Виступи. Інтерв’ю; III. Сеймові промови; IV. Листування та V. Varia, що складається з уривків протоколів засідань та щоденників Осипа Назарука. З них я повністю прочитав другий та четвертий.

Публікуватися в персі Рудницька почала при ЗУНР, саме тоді Українська Конституанта прирівняла в політичних правах жінок та чоловіків, і її перші публікації присвячені браку практичної реалізації цього положення, зокрема представництва жінок в органах влади. Вже в 1919, згадуючи Листопадовий зрив, Рудницька пише, що охочим до суспільної праці жінкам знаходиться місце хіба на кухні Народного Дому. Та ще принизливіше їй стало, коли вона зблизька побачила ворога:

Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22-го падолиста на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях ворожого війська. Бо тоді, коли українці марнували з неприпустимою байдужістю дрібку своїх львівських сил, поляки гарячково проводили мобілізацію своїх. Вони вімли використати не лише мужеський резервуар, а й не погордили також жінками та дітьми... На кожному кроці я стрічала лєґіоністки, які взяли на себе мундир і кріс не для фантазії чи з хворої амбіції, а таки справді з гарячого патріотизму… Це не брехня і не фраза, що Львів відібрала нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда.

Наступні двадцять років Рудницька поклала на те, щоб поліпшити ситуацію з цим на Галичині. Вона була радше практиком, ніж теоретиком фемінізму і не залишила теоретичних праць. Зібрані тут статті присвячені якимсь або нагальним проблемам: економічній незалежності жінки, безробіттю, поєднанню сімейного життя й кар’єри тощо, або мають полемічний характер, тим вони й цікавіші, бо краще відбивають «дух доби».
Попри національну поразку та післявоєнну скруту, публікації Рудницької початку 1920-х хоч і присвячені проблемним питанням, доволі оптимістичні щодо жіночого руху. Їй вбачається початок нової доби:

Коли вчорашня емансипантка хотіла бути рівна мущині, то сьогоднішня феміністка знає, що є инша від мущин і хоче бути инша. Ідеалом для неї не є дорівняти мущині, лише бути собою. Вона є глибоко переконана... що жінка завдяки своїй відмінний психічній структурі може творити нові вартости у царині матеріальної і духової культури, що вона є покликана збагатити її новими цінностями, яких не є в силі створити мущина.

Та чим сильніше під кінець десятиліття радикалізувалось українське суспільство, тим частіше статті Рудницької приймали полемічний характер та були відповіддю на різні звинувачення. Рудницька бачила Союз українок як позапартійну, а по факту міжпартійну організацію, й триматися такого статусу ставало дедалі складніше. Яскраво це проявилося під час Українського жіночого конгресу у 1934 році:

Коли католицька “Мета” немає довір’я до У.Ж. Конґресу, бо його організує “Союз Українок”, який репрезентує “фемінізм ліберальний, протикатолицький, навіть протиреліґійний”, тоді рівночасно радикальний “Громадський Голос” закидає орґанізаторам Конґресу “буржуазну назадницьку ідеольоґію”, а націоналістичні “Вісті” протиставляться Конґресові, бо його завданням є “завести українське жіноцтво до цілей ундівсько-католицько-радикальної верхівки”. Протираєте очі і питаєте себе, де ви живете?

Союз українок атакували зі всіх боків політичного спектра, та особливо «теплі» стосунки у Рудницької склалися з ОУН. Рудницька загалом вважала націоналістів українським варіантом більшовизму, а їхні погляди на жіноче питання викликали у неї особливе обурення:

І ось в останньому числі “Вістей” (з 5 квітня ц.р.) появилася велика ідеольоґічна стаття на цю тему п. з. “Роля жінки в житті нації”. Скажім відразу, що ця стаття перейшла всі наші сподівання, а радше всі побоювання, що вона є просто скандальна. Творча суспільна роля української жінки зведена там ясно і без ніяких уже обиняків до гітлерівської рецепти “розв’язки” жіночого питання. Замісць широкої програми для “піонерок нового життя” находимо один постулят: “поворот жінки до домашнього огнища”.

Деталі цих суперечок в пресі не має великого сенсу переказувати, закиди до фемінізму з тих часів не надто змінились. Наприклад вже у 1934 році можна було почути таке:

Найбільше поширений у нашому громадстві погляд, що жіночий рух це тільки боротьба за рівноправність жінки. Приклонники цього погляду твердять, що ця рівноправність стала вже фактом і тому, на їхню думку, роля жіночого руху буцім-то вже скінчена

Щодо українських особливостей, наприклад звинувачень націоналістами в інтернаціоналізмі (евфемізм для антиукраїнства), то вони відверто безпідставні. Рудницька слушно зауважувала на таке, що серед всіх жіночих рухів того часу жоден не мав такого суто національного характеру, як український; що український фемінізм ніколи не вимагав ізоляції жіноцтва від загалу та не захищав вузько жіночі інтереси, а навпаки, готував жінку до активного громадського життя; що на перше місце він ставив обов’язки, а не права, зокрема на працю для народу та службу нації.

Не маю фахових знань, щоб зробити з і всього прочитаного якісь висновки та узагальнення. Припускаю, все це вже зробила Марта Богачевська-Хомяк, яка, зокрема, написала передмову до цієї книги. Єдине, що мені очевидне — і постать Рудницької окремо, і досвід жіночого руху на Галичині потребують популяризації та сучасного осмислення, бо сучасний український фемінізм досі позбавився колоніальних комплексів.