What do you think?
Rate this book
Жовтий закон
Недалеке майбутнє. В українській столиці стався теракт. Довкола панують хаос та анархія, на тлі яких люди шукають утілення власної справедливості. Відтак героїв поглинає вир трагічного перетину приватних історій, де перед кожним постає ряд важливих питань. Чи існує межа між тероризмом і благими намірами? Чи здатні ми гуманно ставитися одне до одного та світу? Чи легко бути Богом? Розвиток подій уподібнюється до макабричних танців, а діалоги головних героїв стають символічними розмовами вищих сил, що призводить до неочікуваного й вибухового фіналу.
184 pages, Hardcover
Published January 1, 2019
2 people are currently reading
22 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
December 20, 2020
This is a Ukrainian dystopia, written in 2016, its English title is “Yellow Law”.
The story takes place in extremely near future Ukraine (one of the protagonists, a 10 year boy still remembers the country prior to Russian military aggression of 2014), where weapon became much easier to acquire and groups of armed people fight each other for money and power, covering their maraudering by naming themselves political parties.
The story starts with an explosion that destroys the ministry of transport. A media crew (a journalist and cameraman) are about to leave, when a boy comes to them, asking for a few sheets of paper, which he ought to deliver to an officer (one of the party’s group, looting the place), for boy’s mother was in the building. Just a few phrases in the boy informs that it was he, who destroyed the building. Then follows a mix of post-modern and philosophy, during which protagonists play roles of a Human, a Death, a Devil, a Philosopher and a God.
Ukrainian literature, including SF has a kind of revival after Russia annexed Crimea and created puppet states in the Eastern Ukraine. This is one of the earliest modern dystopias. Most likely it was influenced by several factors, including a surge in number of illegal guns and ammo that came from the conflict in the East; glorification of Ukrainian soldiers and paramilitary, who had a great influence at the start of the conflict, when the official military slowly restoring from its de facto destruction by the previous regime (when even a minister of defense was a citizen of Russia!). in reality, like with any large group of people, they weren’t all angels and heroes. Moreover, about the time when the book was written, there was a conflict between a paramilitary group Right Sector and local administration in the western Ukraine near the Ukrainian-Polish border (both sides were accused being fronts of smugglers), where the group made a video, where they hold supposedly real assault rifles, grenades, etc (currently illegal for civilians). Quite likely these facts were the background from which the story grew.
While the story is very poetic and warns about a danger of glorification of anyone, I cannot say I enjoyed it. Not only the author often plays too much with poetic (like the boy having freckles, which show a constellation after constellation, or a journalist described as a tree with hands-brunches, collecting info like leafs solar, etc), and sometimes plain incorrect statements, like linking Ukraine’s World Trade Organization membership and a second hand trade in clothes…
The story takes place in extremely near future Ukraine (one of the protagonists, a 10 year boy still remembers the country prior to Russian military aggression of 2014), where weapon became much easier to acquire and groups of armed people fight each other for money and power, covering their maraudering by naming themselves political parties.
The story starts with an explosion that destroys the ministry of transport. A media crew (a journalist and cameraman) are about to leave, when a boy comes to them, asking for a few sheets of paper, which he ought to deliver to an officer (one of the party’s group, looting the place), for boy’s mother was in the building. Just a few phrases in the boy informs that it was he, who destroyed the building. Then follows a mix of post-modern and philosophy, during which protagonists play roles of a Human, a Death, a Devil, a Philosopher and a God.
Ukrainian literature, including SF has a kind of revival after Russia annexed Crimea and created puppet states in the Eastern Ukraine. This is one of the earliest modern dystopias. Most likely it was influenced by several factors, including a surge in number of illegal guns and ammo that came from the conflict in the East; glorification of Ukrainian soldiers and paramilitary, who had a great influence at the start of the conflict, when the official military slowly restoring from its de facto destruction by the previous regime (when even a minister of defense was a citizen of Russia!). in reality, like with any large group of people, they weren’t all angels and heroes. Moreover, about the time when the book was written, there was a conflict between a paramilitary group Right Sector and local administration in the western Ukraine near the Ukrainian-Polish border (both sides were accused being fronts of smugglers), where the group made a video, where they hold supposedly real assault rifles, grenades, etc (currently illegal for civilians). Quite likely these facts were the background from which the story grew.
While the story is very poetic and warns about a danger of glorification of anyone, I cannot say I enjoyed it. Not only the author often plays too much with poetic (like the boy having freckles, which show a constellation after constellation, or a journalist described as a tree with hands-brunches, collecting info like leafs solar, etc), and sometimes plain incorrect statements, like linking Ukraine’s World Trade Organization membership and a second hand trade in clothes…
December 26, 2020
Текст густо наповнений алегоріями і алюзіями. Тому доводилося перечитувати деякі абзаци, щоб не втрачати те, що хотів донести автор. А ще мозок раз за разом намагався вислизнути з-під читання і сам продовжити думку автора. Майже на кожному розвороті я ловив себе на тому, що я сиджу і обдумую підняті теми і зовсім не зосереджений на творі. Повертаєшся до тексту, але новий монолог Людини або Філософа вже відкинув тебе у роздуми про останні новини зі Сходу або міністерського кварталу. Це трошки вибішувало. В позитивному сенсі. Не знаю чи автор хотів такого ефекту, але в нього вийшло зробити так, що я більше думав над текстом ніж його читав.
У передмові Степан Процюк назвав Жовтий Закон соціально-психологічною антиутопією. А я відчув у творі нотки кіберпанку, де за панування борються мега-корпорації, тут же Україна, в якій реальна влада належить не Уряду чи президенту, а партіям, які озброїлись і ведуть боротьбу між собою, а також тероризують чиновників, щоб вони робили так, як вигідно їм. Але при цьому ці партії відмовляються офіційно балотуватися у депутати чи займати чиновницькі крісла, таким чином відводячи всю відповідальність за анархію від себе.
У кого автомат, той і правий - одна із тез проведених через увесь твір.
Правда в кіберпанку технології пішли далеко вперед, а тут навпаки, через віяльні відключення електроенергії дуже важко зарядити свій гаджет або зайти в інтернет. Тому розвиток ніби зупинився.
Автор через розмови головних дійових осіб (маленького хлопчика, репортерки, оператора, старого чоловіка і деяких інших) намагається описати і одночасно проаналізувати як країна прийшла до такого стану. Автор висловлює свої побоювання, що влада відійде тим, хто знає і поважає тільки силу кулі. А ще більше автор боїться байдужості “пересічного народу” до всієї цієї ситуації. І те, що ця байдужість може видати ще більше влади озброєним “політикам”.
За цим романом вийшла б ідеальна театральна постановка. Загальна камерність дозволяє це зробити. Те що навколо головних героїв - це лише декорації.
Хотілось би ще щось написати про фінал, але ж “no spoilers”, тому циц.
Я згадав не усі проблеми, які намагається осмислити Сергій Рибницький у “Жовтому законі”. Бо цей твір варто прочитати. Можливо не всім він сподобається. Але кожен знайде для себе деякі застереження. Деякі маркери у поведінці інших та своїй, які потрібно викорінювати, щоб не допустити найжахливіші сценарії розвитку історії.
P.S.: книга не для тих хто очікує детектив або бойовик в антиутопічній україні. Це філософська камерна оповідка.
У передмові Степан Процюк назвав Жовтий Закон соціально-психологічною антиутопією. А я відчув у творі нотки кіберпанку, де за панування борються мега-корпорації, тут же Україна, в якій реальна влада належить не Уряду чи президенту, а партіям, які озброїлись і ведуть боротьбу між собою, а також тероризують чиновників, щоб вони робили так, як вигідно їм. Але при цьому ці партії відмовляються офіційно балотуватися у депутати чи займати чиновницькі крісла, таким чином відводячи всю відповідальність за анархію від себе.
У кого автомат, той і правий - одна із тез проведених через увесь твір.
Правда в кіберпанку технології пішли далеко вперед, а тут навпаки, через віяльні відключення електроенергії дуже важко зарядити свій гаджет або зайти в інтернет. Тому розвиток ніби зупинився.
Автор через розмови головних дійових осіб (маленького хлопчика, репортерки, оператора, старого чоловіка і деяких інших) намагається описати і одночасно проаналізувати як країна прийшла до такого стану. Автор висловлює свої побоювання, що влада відійде тим, хто знає і поважає тільки силу кулі. А ще більше автор боїться байдужості “пересічного народу” до всієї цієї ситуації. І те, що ця байдужість може видати ще більше влади озброєним “політикам”.
За цим романом вийшла б ідеальна театральна постановка. Загальна камерність дозволяє це зробити. Те що навколо головних героїв - це лише декорації.
Хотілось би ще щось написати про фінал, але ж “no spoilers”, тому циц.
Я згадав не усі проблеми, які намагається осмислити Сергій Рибницький у “Жовтому законі”. Бо цей твір варто прочитати. Можливо не всім він сподобається. Але кожен знайде для себе деякі застереження. Деякі маркери у поведінці інших та своїй, які потрібно викорінювати, щоб не допустити найжахливіші сценарії розвитку історії.
P.S.: книга не для тих хто очікує детектив або бойовик в антиутопічній україні. Це філософська камерна оповідка.
July 24, 2020
С. Рибницький #Жовтий_закон
Антиутопія (2019).
Жорстоко, іронічно та по-справжньому.
Жовтий - відтінок золота, рентген самотності та передвісник смерті.
Жовтий колір - символ брехні, розбитих ілюзій та популістських обіцянок.
#Жовтий_закон - це «темна альтернатива» розвитку українського суспільства, яке в недалекому майбутньому втратить хоч краплю гуманності та справедливості і загине у трясовині насилля та терору.
#Жовтий_закон прийнято, теракт відбувся, жертв не можливо уникнути...
Так що, вимкни wifi, читай книги. @chimeraspublisher
#читатимодно #книги #ukrainereading
Антиутопія (2019).
Жорстоко, іронічно та по-справжньому.
Жовтий - відтінок золота, рентген самотності та передвісник смерті.
Жовтий колір - символ брехні, розбитих ілюзій та популістських обіцянок.
#Жовтий_закон - це «темна альтернатива» розвитку українського суспільства, яке в недалекому майбутньому втратить хоч краплю гуманності та справедливості і загине у трясовині насилля та терору.
#Жовтий_закон прийнято, теракт відбувся, жертв не можливо уникнути...
Так що, вимкни wifi, читай книги. @chimeraspublisher
#читатимодно #книги #ukrainereading
July 16, 2025
#багатолітерник
Так, щоб не затягувати довгими вступами до.
Ну що, поговоримо про “Жовтий закон” Сергія Рибницького (Дім Химер, 2019)?
Сергій у прозі не новачок, не так давно з’явилась його перша книжка короткої прози “Я — кисень”, а невдовзі у видавництві Дім Химер вийшов “Жовтий закон”. На перший погляд це антиутопія, дії якої розгортаються на території України в не такому вже й далекому майбутньому.
"Жовтий закон" - це радше роман-притча, бо в антиутопіях зазвичай описується тоталітарне суспільство з чіткими рамками і правилами, закостеніле та традиційне, а цей роман швидше про тугу за традицією, хоча і з цим не все так просто. Але про то згодом.
Почну щодо самої структури тексту. Він розхристаний, хаотичний, подекуди потрібно продиратися через слова, відчувається, що автор грішить поезією 😊. В одному з відгуків читачка писала, що автор наче розкачувався в першій половині, а от у другій у нього нібито все вдалось. І дійсно, спочатку читання іде важко, бо текст постійно перескакує з одного на інше, перемежований описами суспільства, від яких подекуди віє дидактикою та візіонерством. І це дратує, бо здається, що багато чого можна перенести в дію, яка і так сповільнена майже до нуля, а тому складається враження, що персонажі стоять на місці, хоча вони нібито кудись ідуть, блукають колами, хоча завдання хлопчика, здавалось би, просте — принести лейтенантові, що за кілька метрів від нього розбирає завали Міністерства
транспорту, де загинула його мама, чистий аркуш. Та якщо згадати, що Рибницький в “Жовтому законі” описує по суті хаос, де вже ніхто нічого не знає і не розуміє, то можна сказати, що і хаотичність тексту працює на створення відповідної атмосфери. Герої здаються не живими, а персонажами не то коміксів, не то мальованих радянських мультфільмів, та ще й гіпертрофованими, подекуди карикатурними. Помилково було би сказати, що персонажі вийшли картонні. Приналежність до статі чи вік є чисто схематичними - це вистава, де в якості декорацій виступають самі люди - вже навіть не симулякри, а симулякри симулякрів, де стерто уже всі межі - не даремно вміст із форми "репортер-жінка" перетікає у форму "дерево", а на обличчі хлопчика ластовиння складаються в усі можливі сузір'я, старий же взагалі нагадує не то ворона, не то чумного лікаря, тільки від якої чуми він намагається захиститися? Справжні герої — не вони, а те, що діється навколо: шум підйомного крану і крики солдат, які працюють на місці теракту, папір і попіл, що літають в повітрі, зелень у тихому сквері на тлі сірості міста, тиша і спокій у сквері-Раю etc. Так само звук є окремим самостійним персонажем у фільмах Ігоря Подольчака "Las meninas" i "Delirium".
Деколи здається, що певні шматки тексту - це такі собі рефлексії автора над прочитаними книжками, які згадуються в книжці. Але... Людина-хлопчик, окрім "диктату дорослих", протестує ще й проти "культу книжок". Він хизується прочитаним, набутими знаннями, але чи справді це "знання"? Чи варто довіряти тому, що написане, навіть якщо автор - це людина зі світовим іменем, як Том Пікеті? Фактично, ми маємо справу з критикою цитатності. Зазначу, що сліпу цитатність критикував також Домонтович у романі Доктор Серафікус, де наука, збудована всуціль на бездумному цитуванні, поставала як неповоротка і деструктивна структура, а в "Жовтому законі" - це "начитане людство", яке не здатне мислити, а лише говорити чужими словами. Також про те, що написане в книжках втратило свою вагу, свідчить протиставлення канонади на вулиці та товстих фоліа��тів батька Любові, який, "як інші змучені пітьмою і анархією громадяни, вдивлявся в пожовкло-сірі сторінки занадто довго і напружено, аби щось знайти для своєї наляканої душі".
Трохи про смисли роману.
Схоже, що Рибницький вирішив не то показати читачам, до якого порогу може скотитися це суспільство споживання вкупі з гуманізмом, який переживає глибоку кризу, де "на примноження вже ніхто не здатен", де, як у дурній циклічності, пережовується одне і те саме (котре ще й багато в чому перегукується з ідеями Жака Фреско), не то постібатися майже з усіх актуальних тем сьогодення, як от фемінізм, боротьба за права тварин, боротьба за довкілля тощо. Хоча я не певна ні щодо першого, ні щодо другого. Перед читачем постає проблема подвійного дна, амбівалентності усіх соціальних процесів і рухів - хто правий, а хто винуватий? Інформаційна доба, де все настільки переплуталось, що вже нереально розрізнити, де добро, а де зло, і кожен має власну позицію, і кожна позиція правильна, чи то хлопчика, який підірвав міністерство, тим самим звільнивши країну і мешканців від хабарників, чи старого ворона-Філософа, який проти нововведень, як от Жовтий закон, хоча навіть не знає, що таке "прискорення інформації" і чому треба з цим боротися, і у чому суть закону - головне, щоби проти, чи жінки-репортера, яка проти сексизму, який, у свою чергу, доведений до абсурду, бо вже назвати жінку жінкою є сексизмом. Світ не просто абсурду, а роздутих крайнощів, як великих надувних кульок, - один дотик голки і лусне, бо опор більше нема, окрім опори для камери ЗМІ, яку названо небом, бо саме звідти за людьми мали би спостерігати очі Бога, натомість Бог совається по руїнах ним сотвореного світу, а його місце по той бік камери зайняв Сатана.
Описане інформаційне суспільство більше за інерцією "інформаційне", яке навряд чи на щось впливає, зважаючи на те, наскільки часто вимикають світло і наскільки низька швидкість передачі даних. І тут ми виловлюємо ще один важливий меседж тексту: незважаючи на гасло, що інформація змінює світ через інтернет і соцмережі, все-таки реальні зміни люди роблять в реальному світі власними руками.
Ще один смисл означується, як взаємини поколінь, вічний конфлікт батьки-діти, але це буде поверхнево і не зовсім так. В особі 10-річного хлопчика ми маємо новітнього Павлика Морозова, який убив власну матір, бо вона погана і заслуговує на покарання. Він часто згадує про диктат дорослих. Насправді ж усе значно глибше, ніж дитячий героїзм у боротьбі проти диктату дорослих.
Перечитаємо усю цю дивну і абсурдну ситуацію через символи, прописані в персонажах, які нібито випадково зустрілися на вулиці біля місця теракту.
Людина-хлопчик. По суті це постмодерна людина, яка бавиться порожніми смислами, інфантильна, яка вчиняє теракт - умертвляє і так мертву, вічно відсутню, матір-хабарницю в намаганні: 1) покарати її за неприсутність; 2) перерізати символічну пуповину і перейти комплекс Едипа. Чи вдається це йому? Ні, бо немає фігури Батька, який би встановив Закон, - батько-партієць загруз в ідеології, що ніби матка заковтнула його повністю, батько-партієць не цікавиться сином, вчить придивлятися до людей, тобто вчить недовіри, що унеможливлює адекватну взаємодію з іншими. Неперейдений комплекс Едипа примушує шукати замінника Батькові, і Людина-хлопчик його знаходить в образі Бога-військового. І якщо цей персонаж уособлює сучасне суспільство, то висновки невтішні.
Сквер-Рай і символіка зелені. На думку спадає міф про вічне повернення, концепція Еліаде про ностальгію за міфологічним часом - Раєм. (Не даремно в тексті згадується Джон Мільтон). Мабуть тому протиставлено попіл, що символізує руїну й занепад, перехід епох, і зелень скверу. Слова Сатани: "А мені подобається, коли бетон і асфальт під ногами змінюються звичайною землею, і люди почуваються чужими на ній. Нічого кровного, нічого кривавого. Та згодом люди починають шукати щось незвичне, погане серед живого й зеленого, що росте й тягнеться вгору. Так, наче Рай - це систематизована безкарність чи як?" - можна потрактувати двояко: нібито говорить про зелень, як символ нового, що виростає, руйнуючи старе, але насправді йдеться про ностальгію за втраченим Раєм, де все було природою, і, відповідно, знайомим і зрозумілим, де людина - частинка, що має відведене їй місце у великій природній їєрархії - за архаїчним суспільством та магічним мисленням. І так воно і справді є. В наступному абзаці йдеться про приналежність до партії, про зелень, як символ гуманістичної єдності, а що є архаїчнішим за бажання/відчуття приналежності до певної структури/конструкту/ідеологічно наповненої групи як втілення архаїчного роду? "Але система Раю порушувалась, адже Людина не прислухався - його слухом стали завали міністерства". І вже з цього можна виснувати, куди орієнтована Людина-хлопчик - потяг до смерті його прерогатива, як потяг до змін.
Бог-військовий. Якби я обирала епіграф до "Жовтого закону", то це, найімовірніше, була б цитата з Матвія (19, 14) «Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне», бо шлях Людини-хлопчика - це таки шлях до Бога, щоб той написав на чистому аркуші новий Закон/Завіт, і зустріч таки відбувається, через усі міркування, петляння вулицями міста та екзистенційні розмови з Філософом, Смертю та Сатаною. Але виявляється, що "Бог збайдужів, що маленький хлопчик, маленький терорист сприймає його як Бога". Бог зайнятий лише собою, своїми "окопними проблемами", війною, яка ведеться вже просто заради війни, та оббріхуванням конкурентів - інших Богів? - і у цьому сповна втілює свої слова: "не мир я приніс, а меч". Бог остаточно помер, бо всі його "жертви разом зі шляхами Бога залишалися незбагненними". І що по той бік ностальгії за міфічним Раєм/землею? "Власна дикість і запах землі позбавили Бога походження", тобто міфічний Рай залишився без Бога/Батька, який міг дати новий Закон на чистому аркуші паперу, а натомість примусив Людину-хлопчика писати зізнання. Бога бояться лише тому, що він сам став терористом і мародером зі зброєю в руках, який більше не вірить в любов, а лише у мову сили (чим же тоді Бог відрізняється від Людини?). Прикметно, що Бог щовечора купує повію, щоби просто полежати біля неї і виплакатись - такий собі невротик з убитим бажанням, безплідний імпотент. Окрім того, Бог у хакі більше не Наглядач за Фуко, він здатен лише до Контролю, а Жовтий закон, який дозволяє партійцям превентивні дії щодо громадян країни, - це, фактично, повернення до визначеності і репресивності загальних правил, а іншими словами - до традицій, де інакодумство прирівнюється до терористичного акту, який може підірвати систему, навіть якщо воно виправдане. Порівняймо: "сила за тим, хто мстить" і "Палкий Бог, і мстивий Господь, Господь мстивий та лютий". Тільки є одне але - нові правила встановлює вже не Бог, але тоді хто? І так виходить, що і невизначеність хаосу зяє пусткою вічної тривоги, якої хочеться позбутися, та правильних відповідей на поставлені питання ніхто дати не здатен, навіть Філософ, а традиція сили і заборон в образі Бога-військового несе не щастя, а визначеність у вигляді смерті, реальної та ментальної. Чи був у Людини-хлопчика вибір? Звісно, що був - піти геть із місця події, як Гамлет свого часу поїхав до Англії. Натомість він з однієї халепи потрапив у ще гіршу, зовсім як невротики, що не усвідомлюють, чому стають на одні і ті самі граблі.
Журналістка-дерево-Смерть. Образ, в якому наступний символ розкриває попередній. Образ жінки, що не випадково перетікає в образ дерева. Функція Чоловіка - вчасно зупинитися і витримати невизначеність та фрустрацію, функція Жінки - розширювати межі бажання доти, доки можна. Тут же зображена жінка, яка борсається і намагається через доведений до абсурду фемінізм артикулювати свою незалежність, але насправді вона є осіннім деревом, яке закорінене в землю, можливо, того самого міфічного Раю - щось таке незмінне і статичне, залежне від опори, на якій стоїть, і це дерево не може зрушити з місця, його можна лише спиляти і надати йому іншого змісту/форми ззовні. Разом з тим дерево відмовляється бути деревом, розвиватися і плодоносити (і тут не йдеться про банальний материнський інстинкт, а про розширення бажання) - воно за замовчуванням мертве, що і втілюється в трансформацію журналістки у Смерть. Її атрибут - мікрофон-коса - ще один символ смерті. Усе сказане і зафільмоване = зафіксоване, а значить завершене і мертве. "Що за Рай без слова, яке дає ім'я всьому, що тебе оточує, - загриміла кістками Смерть, очікуючи, що у її мікрофон-косу промовлять хоч якесь ім'я чи назву."
Увесь полілог у романі мертвий, бо відбувається під всевидячим оком камери-неба Сатани, своєрідного фіксатора події, який створює готові образи та ідентичності з минулого.
Оператор-Сатана. Саме з позиції Сатани-спостерігача можна подивитися на все через фільтр і відсторонено - інший ракурс, який так не вітається в традиційних суспільствах - образ критичного погляду, що, тим не менш, все одно зумовлений фокусною відстанню, як мінімум. А з іншого боку, чорний об'єктив схожий на чору діру, що усе вбирає, чи на чорну безодню, а як відомо, "якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня також дивиться у тебе" (Ніцше). І справді - по той бік об'єктива камери саме безодня чужих поглядів та інтерпретацій.
Перехожий-ворон-Філософ. Як я уже згадувала, Філософ-ворон у мене проасоціювався із чумним лікарем. Образи цих людей в масках навівали жах. Хоча насправді вони робили, що могли, і самі ж заражалися та гинули від чуми, а їхні рецепти практично не допомагали - як мертвому припарки. Про яких саме філософів йдеться в "Жовтому законі"? Адже на грецьких класичних філософах виросло все християнське богослов'я, а на Декарті - філософія фундаментальних наук. Чи гнилі зуби цього чоловіка натякають на беззубість філософії в принципі дати відповіді на питання щодо місця людини у світі, бо навіть фундаментальні науки не здатні охопити ціле, досліджуючи лише якісь частини цілого? Чи йдеться про поп-філософів, що "вийшли в маси", але насправді їм там нічого робити?
І на завершення.
Любов-дівчинка.
Зустріч з ображеним і забутим Богом-військовим, звісно, завершилась для Людини-хлопчика катастрофою, як, в принципі, і мала завершитись, "Жовтий закон" - історія апокаліпсису, де Бог знищує Людину за те, що вона вчинила на власний розсуд, хоча мала на меті одне - сподобатися Богові своєю ініціативністю. І навіть Любов не змогла його врятувати, маленька дівчинка, незріла, також інфантильна, слабка, в очах якої "зелень виповнювалася кольорами швидше, ніж ніжні стебла трави", зелень, цей символ нового життя, яка так і залишилась у міфічному Раю-сквері та її очах. Тому я не погоджуся з автором передмови Степаном Процюком, що меседж роману в тім, що Любов урятує світ. Швидше навпаки, це питання залишається без відповіді - вона усамітнилась і перехотіла рости.
Так, щоб не затягувати довгими вступами до.
Ну що, поговоримо про “Жовтий закон” Сергія Рибницького (Дім Химер, 2019)?
Сергій у прозі не новачок, не так давно з’явилась його перша книжка короткої прози “Я — кисень”, а невдовзі у видавництві Дім Химер вийшов “Жовтий закон”. На перший погляд це антиутопія, дії якої розгортаються на території України в не такому вже й далекому майбутньому.
"Жовтий закон" - це радше роман-притча, бо в антиутопіях зазвичай описується тоталітарне суспільство з чіткими рамками і правилами, закостеніле та традиційне, а цей роман швидше про тугу за традицією, хоча і з цим не все так просто. Але про то згодом.
Почну щодо самої структури тексту. Він розхристаний, хаотичний, подекуди потрібно продиратися через слова, відчувається, що автор грішить поезією 😊. В одному з відгуків читачка писала, що автор наче розкачувався в першій половині, а от у другій у нього нібито все вдалось. І дійсно, спочатку читання іде важко, бо текст постійно перескакує з одного на інше, перемежований описами суспільства, від яких подекуди віє дидактикою та візіонерством. І це дратує, бо здається, що багато чого можна перенести в дію, яка і так сповільнена майже до нуля, а тому складається враження, що персонажі стоять на місці, хоча вони нібито кудись ідуть, блукають колами, хоча завдання хлопчика, здавалось би, просте — принести лейтенантові, що за кілька метрів від нього розбирає завали Міністерства
транспорту, де загинула його мама, чистий аркуш. Та якщо згадати, що Рибницький в “Жовтому законі” описує по суті хаос, де вже ніхто нічого не знає і не розуміє, то можна сказати, що і хаотичність тексту працює на створення відповідної атмосфери. Герої здаються не живими, а персонажами не то коміксів, не то мальованих радянських мультфільмів, та ще й гіпертрофованими, подекуди карикатурними. Помилково було би сказати, що персонажі вийшли картонні. Приналежність до статі чи вік є чисто схематичними - це вистава, де в якості декорацій виступають самі люди - вже навіть не симулякри, а симулякри симулякрів, де стерто уже всі межі - не даремно вміст із форми "репортер-жінка" перетікає у форму "дерево", а на обличчі хлопчика ластовиння складаються в усі можливі сузір'я, старий же взагалі нагадує не то ворона, не то чумного лікаря, тільки від якої чуми він намагається захиститися? Справжні герої — не вони, а те, що діється навколо: шум підйомного крану і крики солдат, які працюють на місці теракту, папір і попіл, що літають в повітрі, зелень у тихому сквері на тлі сірості міста, тиша і спокій у сквері-Раю etc. Так само звук є окремим самостійним персонажем у фільмах Ігоря Подольчака "Las meninas" i "Delirium".
Деколи здається, що певні шматки тексту - це такі собі рефлексії автора над прочитаними книжками, які згадуються в книжці. Але... Людина-хлопчик, окрім "диктату дорослих", протестує ще й проти "культу книжок". Він хизується прочитаним, набутими знаннями, але чи справді це "знання"? Чи варто довіряти тому, що написане, навіть якщо автор - це людина зі світовим іменем, як Том Пікеті? Фактично, ми маємо справу з критикою цитатності. Зазначу, що сліпу цитатність критикував також Домонтович у романі Доктор Серафікус, де наука, збудована всуціль на бездумному цитуванні, поставала як неповоротка і деструктивна структура, а в "Жовтому законі" - це "начитане людство", яке не здатне мислити, а лише говорити чужими словами. Також про те, що написане в книжках втратило свою вагу, свідчить протиставлення канонади на вулиці та товстих фоліа��тів батька Любові, який, "як інші змучені пітьмою і анархією громадяни, вдивлявся в пожовкло-сірі сторінки занадто довго і напружено, аби щось знайти для своєї наляканої душі".
Трохи про смисли роману.
Схоже, що Рибницький вирішив не то показати читачам, до якого порогу може скотитися це суспільство споживання вкупі з гуманізмом, який переживає глибоку кризу, де "на примноження вже ніхто не здатен", де, як у дурній циклічності, пережовується одне і те саме (котре ще й багато в чому перегукується з ідеями Жака Фреско), не то постібатися майже з усіх актуальних тем сьогодення, як от фемінізм, боротьба за права тварин, боротьба за довкілля тощо. Хоча я не певна ні щодо першого, ні щодо другого. Перед читачем постає проблема подвійного дна, амбівалентності усіх соціальних процесів і рухів - хто правий, а хто винуватий? Інформаційна доба, де все настільки переплуталось, що вже нереально розрізнити, де добро, а де зло, і кожен має власну позицію, і кожна позиція правильна, чи то хлопчика, який підірвав міністерство, тим самим звільнивши країну і мешканців від хабарників, чи старого ворона-Філософа, який проти нововведень, як от Жовтий закон, хоча навіть не знає, що таке "прискорення інформації" і чому треба з цим боротися, і у чому суть закону - головне, щоби проти, чи жінки-репортера, яка проти сексизму, який, у свою чергу, доведений до абсурду, бо вже назвати жінку жінкою є сексизмом. Світ не просто абсурду, а роздутих крайнощів, як великих надувних кульок, - один дотик голки і лусне, бо опор більше нема, окрім опори для камери ЗМІ, яку названо небом, бо саме звідти за людьми мали би спостерігати очі Бога, натомість Бог совається по руїнах ним сотвореного світу, а його місце по той бік камери зайняв Сатана.
Описане інформаційне суспільство більше за інерцією "інформаційне", яке навряд чи на щось впливає, зважаючи на те, наскільки часто вимикають світло і наскільки низька швидкість передачі даних. І тут ми виловлюємо ще один важливий меседж тексту: незважаючи на гасло, що інформація змінює світ через інтернет і соцмережі, все-таки реальні зміни люди роблять в реальному світі власними руками.
Ще один смисл означується, як взаємини поколінь, вічний конфлікт батьки-діти, але це буде поверхнево і не зовсім так. В особі 10-річного хлопчика ми маємо новітнього Павлика Морозова, який убив власну матір, бо вона погана і заслуговує на покарання. Він часто згадує про диктат дорослих. Насправді ж усе значно глибше, ніж дитячий героїзм у боротьбі проти диктату дорослих.
Перечитаємо усю цю дивну і абсурдну ситуацію через символи, прописані в персонажах, які нібито випадково зустрілися на вулиці біля місця теракту.
Людина-хлопчик. По суті це постмодерна людина, яка бавиться порожніми смислами, інфантильна, яка вчиняє теракт - умертвляє і так мертву, вічно відсутню, матір-хабарницю в намаганні: 1) покарати її за неприсутність; 2) перерізати символічну пуповину і перейти комплекс Едипа. Чи вдається це йому? Ні, бо немає фігури Батька, який би встановив Закон, - батько-партієць загруз в ідеології, що ніби матка заковтнула його повністю, батько-партієць не цікавиться сином, вчить придивлятися до людей, тобто вчить недовіри, що унеможливлює адекватну взаємодію з іншими. Неперейдений комплекс Едипа примушує шукати замінника Батькові, і Людина-хлопчик його знаходить в образі Бога-військового. І якщо цей персонаж уособлює сучасне суспільство, то висновки невтішні.
Сквер-Рай і символіка зелені. На думку спадає міф про вічне повернення, концепція Еліаде про ностальгію за міфологічним часом - Раєм. (Не даремно в тексті згадується Джон Мільтон). Мабуть тому протиставлено попіл, що символізує руїну й занепад, перехід епох, і зелень скверу. Слова Сатани: "А мені подобається, коли бетон і асфальт під ногами змінюються звичайною землею, і люди почуваються чужими на ній. Нічого кровного, нічого кривавого. Та згодом люди починають шукати щось незвичне, погане серед живого й зеленого, що росте й тягнеться вгору. Так, наче Рай - це систематизована безкарність чи як?" - можна потрактувати двояко: нібито говорить про зелень, як символ нового, що виростає, руйнуючи старе, але насправді йдеться про ностальгію за втраченим Раєм, де все було природою, і, відповідно, знайомим і зрозумілим, де людина - частинка, що має відведене їй місце у великій природній їєрархії - за архаїчним суспільством та магічним мисленням. І так воно і справді є. В наступному абзаці йдеться про приналежність до партії, про зелень, як символ гуманістичної єдності, а що є архаїчнішим за бажання/відчуття приналежності до певної структури/конструкту/ідеологічно наповненої групи як втілення архаїчного роду? "Але система Раю порушувалась, адже Людина не прислухався - його слухом стали завали міністерства". І вже з цього можна виснувати, куди орієнтована Людина-хлопчик - потяг до смерті його прерогатива, як потяг до змін.
Бог-військовий. Якби я обирала епіграф до "Жовтого закону", то це, найімовірніше, була б цитата з Матвія (19, 14) «Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне», бо шлях Людини-хлопчика - це таки шлях до Бога, щоб той написав на чистому аркуші новий Закон/Завіт, і зустріч таки відбувається, через усі міркування, петляння вулицями міста та екзистенційні розмови з Філософом, Смертю та Сатаною. Але виявляється, що "Бог збайдужів, що маленький хлопчик, маленький терорист сприймає його як Бога". Бог зайнятий лише собою, своїми "окопними проблемами", війною, яка ведеться вже просто заради війни, та оббріхуванням конкурентів - інших Богів? - і у цьому сповна втілює свої слова: "не мир я приніс, а меч". Бог остаточно помер, бо всі його "жертви разом зі шляхами Бога залишалися незбагненними". І що по той бік ностальгії за міфічним Раєм/землею? "Власна дикість і запах землі позбавили Бога походження", тобто міфічний Рай залишився без Бога/Батька, який міг дати новий Закон на чистому аркуші паперу, а натомість примусив Людину-хлопчика писати зізнання. Бога бояться лише тому, що він сам став терористом і мародером зі зброєю в руках, який більше не вірить в любов, а лише у мову сили (чим же тоді Бог відрізняється від Людини?). Прикметно, що Бог щовечора купує повію, щоби просто полежати біля неї і виплакатись - такий собі невротик з убитим бажанням, безплідний імпотент. Окрім того, Бог у хакі більше не Наглядач за Фуко, він здатен лише до Контролю, а Жовтий закон, який дозволяє партійцям превентивні дії щодо громадян країни, - це, фактично, повернення до визначеності і репресивності загальних правил, а іншими словами - до традицій, де інакодумство прирівнюється до терористичного акту, який може підірвати систему, навіть якщо воно виправдане. Порівняймо: "сила за тим, хто мстить" і "Палкий Бог, і мстивий Господь, Господь мстивий та лютий". Тільки є одне але - нові правила встановлює вже не Бог, але тоді хто? І так виходить, що і невизначеність хаосу зяє пусткою вічної тривоги, якої хочеться позбутися, та правильних відповідей на поставлені питання ніхто дати не здатен, навіть Філософ, а традиція сили і заборон в образі Бога-військового несе не щастя, а визначеність у вигляді смерті, реальної та ментальної. Чи був у Людини-хлопчика вибір? Звісно, що був - піти геть із місця події, як Гамлет свого часу поїхав до Англії. Натомість він з однієї халепи потрапив у ще гіршу, зовсім як невротики, що не усвідомлюють, чому стають на одні і ті самі граблі.
Журналістка-дерево-Смерть. Образ, в якому наступний символ розкриває попередній. Образ жінки, що не випадково перетікає в образ дерева. Функція Чоловіка - вчасно зупинитися і витримати невизначеність та фрустрацію, функція Жінки - розширювати межі бажання доти, доки можна. Тут же зображена жінка, яка борсається і намагається через доведений до абсурду фемінізм артикулювати свою незалежність, але насправді вона є осіннім деревом, яке закорінене в землю, можливо, того самого міфічного Раю - щось таке незмінне і статичне, залежне від опори, на якій стоїть, і це дерево не може зрушити з місця, його можна лише спиляти і надати йому іншого змісту/форми ззовні. Разом з тим дерево відмовляється бути деревом, розвиватися і плодоносити (і тут не йдеться про банальний материнський інстинкт, а про розширення бажання) - воно за замовчуванням мертве, що і втілюється в трансформацію журналістки у Смерть. Її атрибут - мікрофон-коса - ще один символ смерті. Усе сказане і зафільмоване = зафіксоване, а значить завершене і мертве. "Що за Рай без слова, яке дає ім'я всьому, що тебе оточує, - загриміла кістками Смерть, очікуючи, що у її мікрофон-косу промовлять хоч якесь ім'я чи назву."
Увесь полілог у романі мертвий, бо відбувається під всевидячим оком камери-неба Сатани, своєрідного фіксатора події, який створює готові образи та ідентичності з минулого.
Оператор-Сатана. Саме з позиції Сатани-спостерігача можна подивитися на все через фільтр і відсторонено - інший ракурс, який так не вітається в традиційних суспільствах - образ критичного погляду, що, тим не менш, все одно зумовлений фокусною відстанню, як мінімум. А з іншого боку, чорний об'єктив схожий на чору діру, що усе вбирає, чи на чорну безодню, а як відомо, "якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня також дивиться у тебе" (Ніцше). І справді - по той бік об'єктива камери саме безодня чужих поглядів та інтерпретацій.
Перехожий-ворон-Філософ. Як я уже згадувала, Філософ-ворон у мене проасоціювався із чумним лікарем. Образи цих людей в масках навівали жах. Хоча насправді вони робили, що могли, і самі ж заражалися та гинули від чуми, а їхні рецепти практично не допомагали - як мертвому припарки. Про яких саме філософів йдеться в "Жовтому законі"? Адже на грецьких класичних філософах виросло все християнське богослов'я, а на Декарті - філософія фундаментальних наук. Чи гнилі зуби цього чоловіка натякають на беззубість філософії в принципі дати відповіді на питання щодо місця людини у світі, бо навіть фундаментальні науки не здатні охопити ціле, досліджуючи лише якісь частини цілого? Чи йдеться про поп-філософів, що "вийшли в маси", але насправді їм там нічого робити?
І на завершення.
Любов-дівчинка.
Зустріч з ображеним і забутим Богом-військовим, звісно, завершилась для Людини-хлопчика катастрофою, як, в принципі, і мала завершитись, "Жовтий закон" - історія апокаліпсису, де Бог знищує Людину за те, що вона вчинила на власний розсуд, хоча мала на меті одне - сподобатися Богові своєю ініціативністю. І навіть Любов не змогла його врятувати, маленька дівчинка, незріла, також інфантильна, слабка, в очах якої "зелень виповнювалася кольорами швидше, ніж ніжні стебла трави", зелень, цей символ нового життя, яка так і залишилась у міфічному Раю-сквері та її очах. Тому я не погоджуся з автором передмови Степаном Процюком, що меседж роману в тім, що Любов урятує світ. Швидше навпаки, це питання залишається без відповіді - вона усамітнилась і перехотіла рости.
October 15, 2020
Я люблю антиутопії, тому дуже хотіла прочитати цю книгу.
⠀
Анотація обіцяла недалеке майбутнє, Київ та теракт. Тому я очікувала цікавого та динамічного чтива.
⠀
Але почавши читати мене збивала з пантелику величезна кількість символіки, алегорій та порівнянь. Згодом я втягнулася, але все одно читати було важко.
⠀
Я чекала від книги чогось більш приземленішого.
⠀
Очікувала, що в ній буде смерть, здиявоління людей, що скочуються на дно, герої, які несуть в собі любов попри все це. Але не очікувала, що ці образи і стануть головними героями. Я очікувала їх втілення в людях. Так читати і сприймати було б легше, і звичніше.
⠀
Але, що є то є.
⠀
Загалом посил та ідея книги мені були зрозумілими і сподобалися. Але на щодень посередньому читачеві, який звик читати задля розваги, я "Жовтий закон" не рекомендувала б. Але лише тому, щоб було поменше поганих відгуків. Бо книга вартісна, хоч і занадто філософська та закручена.
⠀
⠀
Анотація обіцяла недалеке майбутнє, Київ та теракт. Тому я очікувала цікавого та динамічного чтива.
⠀
Але почавши читати мене збивала з пантелику величезна кількість символіки, алегорій та порівнянь. Згодом я втягнулася, але все одно читати було важко.
⠀
Я чекала від книги чогось більш приземленішого.
⠀
Очікувала, що в ній буде смерть, здиявоління людей, що скочуються на дно, герої, які несуть в собі любов попри все це. Але не очікувала, що ці образи і стануть головними героями. Я очікувала їх втілення в людях. Так читати і сприймати було б легше, і звичніше.
⠀
Але, що є то є.
⠀
Загалом посил та ідея книги мені були зрозумілими і сподобалися. Але на щодень посередньому читачеві, який звик читати задля розваги, я "Жовтий закон" не рекомендувала б. Але лише тому, щоб було поменше поганих відгуків. Бо книга вартісна, хоч і занадто філософська та закручена.
⠀
July 22, 2024
Цей роман дуже короткий та моментами дуже сентиментальний. Настільки, що відчувається, ніби гризеш великий шматок цукру. Але ці елементи оповіді перегукуються із дуже цікавими та близькими для багатьох наразі темами.
Мені дуже подобається, як Рибницький розповідає про швидкий потік інформації. Мені було дуже цікаво на початку роману спостерігати за тим, як він розвиває це, однак десь на середині книги це дещо губиться у вічних персонажах та вічних темах, повертається лише наприкінці. Було б чудово насправді, якби була можливість сфокусуватися на чомусь одному, й ця тема особисто для мене виглядала дуже перспективною, й сам автор, я певна, міг би дуже глибоко її копнути.
Натомість маємо всього потроху. Якби заглибитись у кожну тему окремо, роман би вийшов дуже та дуже великим, тому даний твір є монологом із ходінням вічних образів по колу (у просторі роману вони це буквально й роблять). Є дещо цікаве, на що я звернула увагу, але цього було недостатньо, й моментами губилося. Знову ж, кидається в очі контраст між сентиментальним (що є спробою догоджати аудиторії) та серйозним і цікавим (що є предметом особистого занепокоєння автора, а, отже, й найсмачнішим у тексті).
Роман побудований метафорами, алюзіями та регулярними повторами із нашаруванням, тому його не так вже й важко читати, хоча структура дуже схожа на колаж із купи всякого, що нам хочуть донести.
Було б чудово побачити величезний текст із побудованим автором всесвітом. У той час як "Жовтий закон" можна вважати непоганою чернеткою до чогось масштабного.
Мені дуже подобається, як Рибницький розповідає про швидкий потік інформації. Мені було дуже цікаво на початку роману спостерігати за тим, як він розвиває це, однак десь на середині книги це дещо губиться у вічних персонажах та вічних темах, повертається лише наприкінці. Було б чудово насправді, якби була можливість сфокусуватися на чомусь одному, й ця тема особисто для мене виглядала дуже перспективною, й сам автор, я певна, міг би дуже глибоко її копнути.
Натомість маємо всього потроху. Якби заглибитись у кожну тему окремо, роман би вийшов дуже та дуже великим, тому даний твір є монологом із ходінням вічних образів по колу (у просторі роману вони це буквально й роблять). Є дещо цікаве, на що я звернула увагу, але цього було недостатньо, й моментами губилося. Знову ж, кидається в очі контраст між сентиментальним (що є спробою догоджати аудиторії) та серйозним і цікавим (що є предметом особистого занепокоєння автора, а, отже, й найсмачнішим у тексті).
Роман побудований метафорами, алюзіями та регулярними повторами із нашаруванням, тому його не так вже й важко читати, хоча структура дуже схожа на колаж із купи всякого, що нам хочуть донести.
Було б чудово побачити величезний текст із побудованим автором всесвітом. У той час як "Жовтий закон" можна вважати непоганою чернеткою до чогось масштабного.
October 29, 2023
Перша помилка, яку я зробив, - взяв тоненьку книжечку-фантастику, щоб читати у дорозі. Не робіть так, це складна філософська історія, яка змусить вас замислюватись якщо не над кожним реченням, то кожною сторінкою.
Друга помилка - це не історія, це все ж антиутопія, тобто лише один з можливих варіантів, і в наших руках цього не допустити.
Інколи хотілося плюватись (і навіть звинувачувати автора в чорнусі), інколи описи були надто реалістичними (і не випадало заперечувати, що саме така наша реальність) і отже фінал може бути як написано.
Але зважаючи, що книга написана ще у 2016, а цей фінал досі не настав, надія є. І 24.02.22 та вся подальша боротьба за Україну можуть як унеможливити, так і прискорити настання часів Жовтого закону.
Зупиніть Жовтий закон!
Друга помилка - це не історія, це все ж антиутопія, тобто лише один з можливих варіантів, і в наших руках цього не допустити.
Інколи хотілося плюватись (і навіть звинувачувати автора в чорнусі), інколи описи були надто реалістичними (і не випадало заперечувати, що саме така наша реальність) і отже фінал може бути як написано.
Але зважаючи, що книга написана ще у 2016, а цей фінал досі не настав, надія є. І 24.02.22 та вся подальша боротьба за Україну можуть як унеможливити, так і прискорити настання часів Жовтого закону.
Зупиніть Жовтий закон!
February 28, 2024
Сергій Рибницький «Жовтий закон»
Книжка - алегорія.
Дуже дивна книжка. Вона настільки дивна, що її було, навіть, цікаво читати…. моментами.
Сюжет крутиться довкола підриву/теракту міністерства транспорту, і гри терориста, журналіста, оператора, військового, пересічного громадянина та дитини в Людину, Смерть, Сатану, Бога, Філосафа та Любовь.
Так, знаю, це все звучить бредово та сумбурно. І, в якомусь сенсі, це так і є.
Але, не дивлячись на все це, книжка, все таки несе важке змістовне навантаження. Тут автор, дуже хитро відсилає до окупації Криму, війни на Донецькій та Луганській областях…. але…
у мене залишився дуже гнітючий настрій після цієї книги. Здавалося, що автор все фарбує в чорний колір. Начебто, книга створена, для днів, коли ти думаєш, що: «все погано, в житті немає сенсу» і ось ця книга ідеально це все підтверджує.
Не знаю, чи можна цю книгу рекомендувати… вона не погана, але дуже на любителя.
Книжка - алегорія.
Дуже дивна книжка. Вона настільки дивна, що її було, навіть, цікаво читати…. моментами.
Сюжет крутиться довкола підриву/теракту міністерства транспорту, і гри терориста, журналіста, оператора, військового, пересічного громадянина та дитини в Людину, Смерть, Сатану, Бога, Філосафа та Любовь.
Так, знаю, це все звучить бредово та сумбурно. І, в якомусь сенсі, це так і є.
Але, не дивлячись на все це, книжка, все таки несе важке змістовне навантаження. Тут автор, дуже хитро відсилає до окупації Криму, війни на Донецькій та Луганській областях…. але…
у мене залишився дуже гнітючий настрій після цієї книги. Здавалося, що автор все фарбує в чорний колір. Начебто, книга створена, для днів, коли ти думаєш, що: «все погано, в житті немає сенсу» і ось ця книга ідеально це все підтверджує.
Не знаю, чи можна цю книгу рекомендувати… вона не погана, але дуже на любителя.
Displaying 1 - 8 of 8 reviews