«Ієрихонські трубачі» відомого чеського композитора, піаніста й письменника Іллі Гурніка (1923–2013) — це збірка дотепних, мудрих і іронічних оповідань та фантазій на музичні теми, яка здобула популярність у пору славетної «Празької весни» (вперше видана 1965 р.) й давно стала в чеській культурі класикою. Перший переклад цієї книжки на українську мову здійснив у кінці 1960-х Стефан Забужко, батько письменниці Оксани Забужко. Нинішнє перевидання доповнює автобіографічна повість-дослідження Оксани Забужко «Код Гурніка», що вперше відкриває читачеві невідомі сторінки з історії українського «шістдесятництва» й допомагає по-новому поглянути на наше недавнє минуле.
Якби ви знали, скільки разів, читаючи цю книгу, я шкодувала, що не маю хоча б основ музичної освіти! Отримуючи колосальне задоволення від читання просто неймовірної (повірте на слово!) збірки "Ієрихонські трубачі" Іллі Гурніка, я постійно думала: а що ж відчувають ті, для кого ці всі бемолі, тональності, композиції, періоди й іще багато чого — не просто слова, а сенси? Тож якщо ви не тільки читач, а ще й музикант, я вам щиро заздрю...
Книга складається з коротких, інколи геть коротких — на кілька речень — оповідань та есе. Ви вже зрозуміли, що всі вони пов'язані з музикою, бо як же інакше, якщо автор — відомий музикант і композитор? Талановитий настільки, що талановитий у всьому — в тому числі літературі.
Герої оповідань здебільшого добре відомі нам усім. Бо хто не знає, скажімо, біблійну історію про ієрихонські труби? Або ж Діогена, який жив у бочці? Чи Шерлока Голмса, залюбленого у свою скрипку? Однак Ілля Гурнік їх усіх переосмислює — настільки, що мимохіть замислюєшся: а що іще я сприймала надто поверхово, геть не заглиблюючись у суть, яка може бути зовсім іншою, ніж звичне трактування міфів та традиційних сюжетів? А ще дуже-дуже тішили спочатку фінал кожної історії, а потім, коли я втямила, що в ньому завжди сховано сюрприз, очікування фіналу — дотепного, оригінального й зовсім неочікуваного!
Післямова до видання, а точніше — окрема історія, написана Оксаною Забужко, чий батько в 70-ті роки минулого століття й переклав Гурніка українською, повертає з музичного ефіру на землю. Точніше, добряче гупає читачем об неї, чи то пак об радянську дійсність, у якій Ілля Гурнік (так-так, у Чехословаччині теж було достатньо радянської дійсності) писав, Стефан Забужко перекладав, а Оксана — росла. Це так боляче — знову й знову усвідомлювати, скільки української еліти знищено протягом тих часів, які багатьма (і це ще страшніше) досі сприймаються як благословенна епоха стабільності, достатку, миру й за чим там іще тужать прихильники СРСР? А скільки інтелектуалів так і не з'явилося, бо не мало змоги зрозуміти, що можна мислити інакше й жити по-іншому? А скільки ще є різних "а скільки", які ми щойно починаємо відкривати, дарма що завершується третій десяток української незалежності. Чи буцімто незалежності? Бо ж це — не дата на календарі, а здобутки нації, народу, які могли б бути набагато чисельнішими й потужнішими, якби...
Талановита людина талановита у всьому. Композитор Гурнік видав збірку коротеньких гумористичних оповідань, яку свого часу переклав батько Оксани Забужко. Дуже мені зайшов цей тонкий гумор, хоча деякі оповідання вимагають принаймні базової музичної освіти.
Набір коротких філософсько-гумористичних оповідань, котрі всі пов'язані темою музики. Хоча книга наче і в проостому жанрі, але щоб зрозуміти підтекст (не маючи музичної освіти) треба користуватись вікіпедією для розуміння термінології. Книга добре перекладена. Гумор специфічний, як на мене дуже дорослий, навіть аристократичний (але не британський). В наш час носіїв такого типу гумору знайти досить важко. В кінці сподобалась історія перекладу цієї, книги та опис тієї епохи. Для мене це вже третій текст чеського письменника (після Гавела та Кундери). Виходить дуже зрозумілий для мене народ.
Одна з кращих книг, які я прочитала цього року. Особливо враховуючи той факт, що я аніскілечки не розуміюся в музиці. Коли кажу аніскілечки, то маю на увазі те, що навіть ритм повторити за кимось не в змозі. Але мені подобається Оксана Забужко. Хоч мене й засмутив її останній переклад російською, мовляв, для кафедри в іноземному університеті, я все ще продовжую любити її творчість. Це можна пробачити, надто в контексті історії, викладеної в повісті "Код Гурніка". Її батько теж був непересічною людиною, тому надзвичайно вдячна цій людині за висвітлення для українського читача творчості Гурніка. Тут багато музики, філософії, дотепних і гострослівних релігійних сюжетів. Думаю, кожна дотична до творчості людина (не обов'язково до музики) може щось для себе тут почерпнути. Кожне оповідання хочеться смакувати. Хоч вони й короткі, після багатьох з'являється бажання зробити паузу, щоб насолодитися післясмаком.
Довго думала, що поставити цій книжці. Розповіді Гурніка мені не дуже зайшли. Так, це безперечно талановито написано, але мені не було це цікаво читати. Водночас, частину Забужко я швидко проковтнула і була готова читати ще й ще. Тож вирішила, що 4 це непоганий компроміс, бо книга вартує уваги, навіть якщо всі тексти Гурніка з неї прибрати.
Найбільше в книжці сподобалася частина з історією (післямова?спогади?) від Забужко. Але й деякі оповідання Гурніка такі, що хочеться розібрати на цитати.