Колись давно Борис звабив скромну сільську дівчину Стефу і відмовився від свого сина Мартина. Стефа та її малюк були приречені на голод і злидні. Тяжкі часи спіткали й самого Бориса — під час війни він опинився на чужині, в Німеччині. Там він зустрів землячку Ганну, яка до безтями закохалася в нього. Але доля розвела їх: Борис згодом повернувся до рідного села, став заможним господарем, а Ганна була змушена виживати з малою донькою на руках… Тим часом підростав Мартин. Він присягнувся ніколи й нічого не просити в батька, який викреслив їх із матір’ю зі свого життя. Та доля сплітається химерним візерунком: Мартин прагне одружитися з пасербицею свого батька — Марією…
Роман Марії Ткачівської "Голос перепілки" мене не вразив, хоч його персонажі говорять гуцульським діалектом. Можна виділити такі основні теми: страждання українських селян під час голодомору; вражаюча бідність селян; життя дітей -сиріт в притулку. В процесі читання відчуваєш тугу Ганни за Україною, рідною домівкою, коли дівчину насильно вивозять на роботу до Німеччини. Письменниця наче "виплітає" на сторінках свого роману химерний візерунок долі, де переплітаються любов і зрада, ненависть та вірна дружба, осуд з боку батька, бо "люди будут сміятиси". Книга читається достатньо легко, в тексті багато прислів`їв, детально описано обряд гуцульського весілля. Читайте, можливо, моє враження зумовлене певною "перенасиченістю" темою українського села та бідності в літературі. Хочеться дивитися у майбутнє, а не жити минулим.