Брати по зброї. Клятву, яку не можна зламати. Прокляття роду, яке триває не перше століття. І чужа кров, яка має це припинити. Та нічого хорошого на цьому шляху не трапитися, окрім як вірної смерті. Та й хто сказав, що смерть це кінець?
Козаків у мальописах, хоч трішки в нас було, але їхня кількість не є такою великою, щоби насититися ними. Та й «Чуб» Олександра Ком’яхова вже ніде не дістанеш 😅 Тому «Курган» Андрія Дяківа — це був один із кількох найочікуваніших мальописів минулого року для мене.
Історія складається із чотирьох розділів, де в першому, «Кривава земля», автор відразу кидає читача в бій козаків із поляками, які зненацька захопили українських хлопаків, поки вони відпочивали. Динамічний бій, вражаючі сцени, козаки, які дають копняка під дупу ляхам — досить ефектний початок. Та ще додається драма й містична таємниця, коли один із побратимів головного героя, Феофана, зазнає смертельної травми під час бою й мовить, що на ньому лежить давнє прокляття. Тепер перед Феофаном стоїть завдання доставити загиблого козака до родинного кургану, щоби віднайти спокій проклятій душі.
Зав’язка виглядає досить простою, але якщо гарно це все обіграти, могло б вийти досить класно. Сюжет є досить лінійний, та деякі тропи, які показав автор, мені видаються не до кінця зрозумілими. Хоч сюжет і має білі плями, але він є цілком хороший. Та якщо поговорити про рух оповіді, то тут у мене вже виникає багато запитань. Особливо щодо третього розділу, сенсу якого узагалі не вбачаю. Він має назву «Шлях» і загалом ми бачимо рух головного героя з однієї точки в іншу, що, звісно, відповідає назві. Та цей розділ немає навіть ніякого натяку на якісь цікаві елементи, зустрічі чи схожі речі, щоби розбавити ту сухість під час читання. Думаю його можна було легко об’єднати з наступним, зменшивши кількість кадрів, і сюжет узагалі б нічого не втратив. Та потрібно наголосити, що це дебютна робота Андрія Дяківа, тому на такі речі можна закрити очі, бо ця річ наживна і з часом надіюся цей аспект буде покращуватися.
Огріхи в сюжеті чи сторітелінґу міг легко згладити малюнок художника. І, як би мені хотілося, щоби так і трапилося. Малюнок у Андрія Дяківа хороший і впевнено скажу, що він мені подобається. Але є три речі, які надзвичайно сильно зіпсували враження від нього. Перша — це вибір автора зобразити майже всі події в темну пору доби. Навіть, якщо відкинути інші аспекти, про які буде йти мова далі. Постійні події вночі відверто втомлюють. Хотілося б також більше сцен у денну пору доби, денних краєвидів і ін. Друга — це колір, адже коли на очі потрапили перші варіанти сторінок, мені дуже подобалося, як усе виглядало (можете зайти на офіційний сайт видавництва й поглянути представлені сторінки). Я припускаю й розумію, нащо сепія використовувалася в першому розділі, але наступні розділи, де основа — чорний і багато відтінків чорного, які часом перемішуються з іншими кольорами, — не є аж такою хорошою ідеєю. Тут ми підходимо до третьої речі, про яку я взагалі не хотів згадувати у враженнях перед тим, як сісти читати мальопис. Та вона найбільше вплинула на сприйняття історії для мене. Припускаю, що задумка в художника була хорошою, але проблеми в друкарні зіграли злий жарт із виданням. Адже на великій кількості сторінок важко розібрати намальоване через брак під час друку. Тому єдина порада, братися за читання мальопису вдень, а не увечері чи вночі, щоби трішки покращити ситуацію. На мою суб’єктивну думку, якщо б малюнок залишився таким, де було гарно видно контур, чітко виділені елементи та деталі на кадрах, палітра кольорів була різноманітна, але водночас мала приглушені та насичені відтінки, то він би працював на відмінно. У тому числі легко створював правильну й потрібну атмосферу. А так, залишився тільки гіркий осад.
Важко писати висновок, бо в середині вирують змішані відчуття. З одного боку, є речі, які сподобалися. А з іншого, злість, бо через низку причин і виборів, зіпсувалися враження від мальопису, який мав би стати крутим. Не знаю, чи планується продовження, враховуючи кліфгенґер наприкінці, але я б точно переглянув підхід із кольором і повернувся до першочергової ідеї. Адже Андрій Дяків без сумніву талановитий художник, тому хочеться повною мірою оцінити його малюнок.
Мальопис «Курган» пера Андрія Дяківа нагадав мені олдскульні американські комікси та бойовики з 90-х, на кшталт «Спауна» Макфарлейна чи «Місто гріхів» Міллера. Великі, м’язисті хлопці, з важкими, рубаними рисами обличчя, принципові, брутальні й небагатослівні. Та в Андрія вони самобутні і значно рідніші, адже його останній бойскаут — із хвацьким “оселедцем” та шаблюкою.
Але щоби досягати таких вершин та автентичності, цій мальсторії бракує деталей у сценарії, тут забагато “води”, недостатньо пафосу й характеру. Герої пласкі та безликі, особливо це помітно в першій половині мальопису. Сюжет загалом потребує доопрацювання, адже рясніє нелогічностями та пустотами, що роздувають оповідь, але ні на йоту не просувають сюжет і в цілому негативно впливають на динаміку. Візуал, поза тим, що виглядає стильно й цікаво, та й технічно виконаний на високому рівні, почасти статичний і грішить самолюбуванням, що знову ж, негативно впливає на динаміку та наратив. Фарбування дещо ліниве, голий задній фон вганяє в сум і псує настрій оповіді. Колористика відіграє важливу роль у сторітелінгу, саме колір визначає акценти та задає тон конкретному епізоду чи панелі, в "Кургані" це проігноровано. Родзинка мальопису — це містичні і горорні елементи, однак їм не вистачає настрою та лору. Замість підкреслити та закцентувати, тьмяні, болотяно-зелені “задники” змінюються на іржаво-коричневі, глушачи емоцію від читогледіння.
Що далі по історії, то помітніший авторський прогрес, як сценарно, так і візуально. З’являються подробиці, оповідь обростає деталями і вже схожа на цільну історію. Також відчувається зростаюча впевненість художника, з’являється варіативність і думка в розкадруванні. Чим ближче до кульмінації, тим менше «Курган» нагадує накопичення стильних артів, та все більше — продуману історію. Хоча знову ж, відзначу дивний, зіжмаканий кліфгенгер, який не працює і швидше викликає здивування, а ніж бажання бігти за наступною частиною. Всі ці помилки та шершавості не критичні й цілком природні для дебютної роботи, вони з часом зникнуть, відшліфовані талантом і працею митця. А от ту саму ложку дьогтю, що врешті добряче псує кайф, виправить хіба перевидання. Справа в тому, що через технічні проблеми в друкарні, візуальна частина мальопису достатньо серйозно постраждала. Окремі елементи малюнку, на деяких сторінках, надзвичайно важко розгледіти, кольори тьмяні і невиразні, мене це дратувало і відволікало. «Курган» провокує. Коміксом хочеться захоплюватися, гортати і впиватися цим брутальним видивом. Розглядати смаколики, що їх залишив для тебе художник, та постійно щось заважає чи відволікає, і зрештою лишається лиш гіркий осад.
Традиційно підсумовуючи, «Курган» — це містичний козацький бойовик, сильними сторонами якого є візуальна складова, тяжкий та моторошний сетинг, що нагадує анімацію “Кобзар 2015” за мотивами Шевченківського “За байраком байрак”. На мою думку, цикл “Курган” має все необхідне, щоби стати в один ряд із легендарними роботами, на кшталт Буйвітра, Даогопака чи Максима Оси. Наполегливість, із якою Андрій Дяків творив цю історію протягом двох років, його прогрес та кінцевий результат дають мені всі підстави стверджувати, що далі буде крутіше, динамічніше та кривавіше. А команда, яка працює поряд з Андрієм, безперечно зробить все, щоб спрямувати та втілити це в ідеальну форму.
Глибина три метри над уровнєм глини. Все коричневе на початку і посередині, а в фіналі тяжіє до коричневого, хоча там наче і більше кольорів, але темно-темно, для атмосфери.
Козаки і рандомна битва з польським військом. Обличчя у козаків однаково квадратно-похмурі, на одному з перших кадрів всі дивляться кудись вниз, на наступних кудись вперед, з однією напруженою емоцією. Хто тут хто - біс його розбере.
Козаки схожі, але ось нам виділяють двух героїв. один мертвий, другий його везе по сюжету - все, почалась динаміка… Майже. На коричневому білі спічбабли сяють ліхтарями.
Добре, м��ємо у небіжчика сімейне прокляття. Ніякого занурення, просто страшне, просто прокляття, просто мрець може заістерити. Та на часті істерики немає часу, треба до знахаря.
У знахаря щось з головою. то вона моцна, як колода без шиї, але виразна. То витягнута вертикально, і якась спрощена. Відчуваю, герою треба було б завалити знахаря, але сюжет вперто пхає йому артефакти і відправляє до кургану, де його точно будуть чекати.
І чекають. Чекають різні почвари. Точніше, перша хвиля почвар. На темнісіньких сторінках. Після всього нам кажуть, що у знахаря ще й був хитрий план. Я не дивуюсь, в такій макітрі могли роїтися будь-які задуми.
Двійка. Тут хоч є сюжет. Він глибоко не копає, на метри три. В ньому є містична складова, є загадка, є таємничі персонажі та сили, але немає пояснень. Щодо обраної палітри - це провал. Навіть темну ніч у коміксі можна зобразити так, щоб все було видно. Але це не наш випадок.