«Не заважай мені рятувати світ» — це низка художніх рефлексій довкола важливих суспільних проблем. В оповіданнях ідеться про відгомін минулих і зовсім свіжих історичних травм у житті різних людей, про реакцію на зміну гендерних взаємовідносин, про пошуки Бога в хаосі свободи. Герої відчайдушно шукають любові й гармонії, кожен на свій лад намагаючись врятувати власний світ.
Авторка текстів івано-франківських музичних формацій «Старий Станиславів» та «Rara avis». Авторка збірок поезій «Парк на схилі» (1996), «Світло окраїн» (2000), «Спокуса говорити» (2008), «Політ на повітряній кулі» (2015), «Екзофонія» (2019). Вірш з першої збірки удостоєний Премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року». Вела літературну студію при обласній організації Національної Спілки письменників України. Перекладає з німецької мови. Серед перекладів — європейський бестселер Петера Зілагі "Остання «Вікножирафа», виданий видавництвом «Класика» у серії «Колекція Перфецького», автобіографічний роман Александра Ґранаха «Ось іде людина» (2012), автобіографія Соми Морґенштерна «В інші часи. Юні літа у Східній Галичині» (2019), оповідання Ганса Коха (2016) та ін. У 2001 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика художньої прози Йозефа Рота». Була стипендіаткою австрійського уряду. У 2007 році стала лауреатом премії Губерта Бурди, що присвоюється у Німеччині східноєвропейським лірикам. Вірші перекладалися французькою, німецькою, польською, англійською, російською та білоруською мовами. Авторка книжки оповідань «Не заважай мені рятувати світ» (2019) та низки есеїв. До 2016 жила в Івано-Франківську. Зараз живе у Швейцарії.
Спершу я думав, що це все один роман і чекав, коли історії героїв сплетуться до купи, але, звісно, марно)багато в чому це книжка про емігрантський досвід і про повернення, в тому числі про повернення до себе. Якось не можу нормально намацати, що відчуваю відносно цієї книжки. Лиш думаю, що першу історію справді можна було би розписати в щось більше.
Книга-цілитель, яку читаєш неквапом, смакуючи вишуканим українським словом, шляхетним букетом емоцій, почуттів і спогадів, які зринають у тобі з кожним рядочком, настояні у підмурках родової пам’яті. Книга – художньо вишита багатьма різнобарвними долями, іноді щасливими, а іноді – сумними, на цупкому полотні долі України, яке проглядає крізь коверцовий візерунок ніби говорячи: «За всім, що було, є чи буде, за часом, який ми не помічаємо, є усмішка Всевишнього…» Ця збірка оповідань сподобається усім, кому потрібно зібратись самим. Зібратись і вирішити, хто ми є і що ми можемо врятувати: чи то стосунки, чи долю, чи своє бачення світу навколо. Безмірно тішуся, що з цією книгою почався для мене новий рік, і усі відчуті рефлексії я понесу далі. Щиро дякую талановитій Галині Петросаняк!
Цю книжку купила собі в потяг на Букфорумі, як об'єкт вона мені сподобалась, як література - менше (анотація дуже правдива). Поплакала кілька разів на моментах, де матері мусили віддавати дітей.