Битва на Синіх Водах – перша в історії поневолених народів переможна битва об’єднаного українсько-литовсько-білоруського війська з татарською ордою, внаслідок якої українські землі здобули незалежність. Сталося це за шість років до переможних походів Тамерлана і за вісімнадцять – до Куликовської битви. Волею долі удільний князь Дмитро Боброк опиняється в центрі подій, що, зрештою, призводять до однієї з найбільших битв в історії середньовічної Європи. Вистояти в смертельній боротьбі йому допомагають троє юних відчайдухів. Разом з героями роману визначного українського прозаїка Володимира Рутківського читач стане свідком і учасником тих героїчних подій і переконається, що потяг до свободи долає будь-які перепони. Це нова — скорочена і доопрацьована — версія роману.
Володимир Григорович Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині в родині вчителів. Його дитинство припало на воєнне лихоліття. Середню освіту здобував у Богодухівській, а згодом – Великобурімській середній школі Чорнобаївського району. Уже тоді Рутківський виявив здібності до історичного пошуку, котрі досі спонукають його не просто писати цікаві історичні твори для дітей, а й відкривати до нього ще не описані, інколи навіть не досліджені періоди вітчизняної історії. Становленню його інтересу до українських старожитностей сприяло те, що члени шкільного гуртка, старостою якого свого часу був Володимир, відшукали в рідному селі залишки найдавнішого тоді поселення в Україні. Вищу освіту Рутківський здобував спочатку в Одеському інституті харчової холодильної промисловості, потім в Одеському політехнічному інституті. Проте зрозумів, що справжнє його покликання – література, тож згодом закінчив Вищі літературні курси в Москві. Друкується з 1959 року, творчий стаж письменника – понад півстоліття. Мешкає в Одесі, пише романи для дітей та юнацтва, серед яких – «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Сині Води», «Сторожова за става», «Двобій з тінню», «Потерчата», трилогія «Джури» (книга перша – «Джури козака Швайки», книга друга – «Джури характерники», книга третя – «Джури і підводний човен») та ін. Роман «Джурихарактерники» став переможцем книжкового рейтингу від «Літакценту», роман «Джури козака Швайки» названо «Книжкою року– 2009». Володимир Рутківський – лауреат премій імені Миколи Трублаїні, імені Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. У 2012 році письменник став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за історичну трилогію для дітей «Джури». Книжку «Джури козака Швайки» написано на українському історичному матеріалі, який з художнього погляду відтворено гарно і яскраво.
Рутківський — давно один з моїх улюблених дитячих письменників. Його історії легкі, цікаві, кумедні і захопливі. І хоч часто про історичне минуле, як "Сторожова застава", але я зовсім не можу сказати, що вони суто для хлопчиків. Завжди є баланс між історичними фактами і розважальною складовою. А ось із "Синіми Водами" вийшов прокол...
Перша третина, якщо не половина книги, читалася мені дуже повільно і зі скрипом. Можливо, так було через читання уривками, проте й далі не стало краще) Історія розпочинається дуже здалеку, розповідаючи величезну кількість дрібниць і подробиць і знайомлячи читача з багатьма персонажами, серед яких так і не вдається виділити головного, що для дитячої літератури не надто добре. Як на мене, це радше не історія битви під Синіми Водами, а історична хроніка подій, що призвели до неї, і як саме, дуже детальна, оскільки охоплює всього рік. Тому час від часу мені ставало відверто нудно :)
Друга частина книги мала б по ідеї читатися більш жваво, оскільки саме тут уже йшлося про безпосередню підготовку до битви й власне битву. Проте більше всього тут було про стратегічне планування і хитрощі політики. Дітям, навіть підліткам в такому доволі складно розібратися, скласти все в одну картину і зрозуміти, що до чого веде. Та й, відверто, це не зовсім те, що називається дитячою пригодницькою літературою) Дорослим же буде занадто даватися взнаки, що книга таки дитяча, хоча часто про це в тексті й забувається. А під кінець історія стала незрозуміло пафосною і навіть утопічною, з цілком зайвим, як на мене, пасторальним епілогом, де всі живуть щасливо, сім’ї воз’єднані, злодії покарані, а ось про тих, хто йшов на війну і міг загинути, чомусь забуто взагалі.
Останнім мінусом стало те, що книга, на жаль, не до кінця вичитана :( Місцями трапляються опечатки, а у героїв змінюються імена. Таких випадків до 10 на всю книгу, але все одно мені, як редактору, неприємно.
Литовські і руські дружини сходяться битися з Ордою. Це 1380 рік, а наче 2023:
«Зненависть неминуче породжує зненависть. І русичі, котрі спочатку дещо розгубились при вигляді зшаленілих від крові ординців, потроху починали шаленіти самі. І не було вже ані жаху перед неминучим, ні жалю, ані навіть відчуття болю. Натомість в душах народжувалась весела, нестримна рішучість будь-що доконати суперника — навіть ціною свого життя.
Зійшлися під Синіми Водами дві сили: одна, що з діда-прадіда покладалася лише на зброю і тому здобула майже половину того світу, де вирувало людське життя. Інша — та, що не квапилася здіймати меча без нагальної потреби і задовольнялася лише тим, що дісталося ще її прадідам: шматом своєї землі, зрошеної власним потом, лісом, річкою, — всім, до того звичним та любим, що про інше навіть мріяти не хотілося»
Дочитала цю епічну книгу і страшенно хочу тепер екранізацію. Хоча Рутківський так виразно змалював у кількох розділах битву, що в мене досі у вухах гуде джмелине дзижчання смертельних арбалетних стріл.
І ще я страшенно хочу, щоб ця книга надихнула свого українського Шлімана, а той знайшов свою «Трою», тобто місце битви на Стніх водах, де зійшлися литовсько-руські дружини із Золотою Ордою. І ми дізнались подробиці цієї легендарної події.
Читати було цікаво. Відчувається автор багато часу витратив на те, щоб ознайомитися з епохою. І далі за кожного нового перевидання Рутківський продовжував працювати над своїм твором, переробляв його і доповнював. Хоча, незважаючи на складність поставленої теми, автор продовжує залишатися письменником для юнацької аудиторії. А мені, зізнатися, відкриваючи першу сторінку хотілося поринути у щось серйозніше. Тому серед основних героїв присутні троє хлопчаків, які дружать між собою і істотно впливають на події в книзі. Так Петрик рятує Боброка пораненого розбійниками, далі Тимко із Зейнулою виходжують його; хлопчаки виявляються джерелами цінних відомостей, попереджають великого Київського князя про замах тощо. Загалом, це щось схоже з Джурами автора.
До речі і тут присутня така улюблена автором Воронівка. Родом із цього села Тимко з батьком, певну роль тут відіграє й воронівський староста Коцюба.
Дія в романі розгортається в епоху правління литовських князів Гедеміновичів, які почали дивитись у бік земель колишньої Русі, тим більше, що й країна споріднена і самі руську кров мали. А далі починається авторський вимисел і велике питання наскільки він близький до реальної історії. Тут офіційна історія під питанням про глибину її спотворення, що вже говорити про художні вишукування. Але принаймні по прочитанні роман спонукає глибше вивчити ту історичну епоху. Так битва, покладена в основу сюжету, відбулася за нинішніми даними восени 1362 року на невеликій річці Сині Води (притока Південного Бугу) поблизу села Торговиця сучасної Кіровоградської області (ріже слух радянський спадок, хай буде вже Кропивниччина). Хоча саме місце, як, до речі, і залишків на місці Куликівської битви, що (ніби то) відбулась на 18 років пізніше, так і не знайдено. Великі питання викликає, що в битві прийняв участь і зіграв за сюжетом далеко не останню роль, такий історичний персонаж як Дмитро Боброк-Волинський. Це той самий Боброк, який був на служінні московського князя Дмитра Донського і відіграв ключову роль у Куликівській битві. Іншим суперечливим персонажем є хан Мамай. За сюжетом князі мали з ним таємну домовленість про невтручання, але ж це він мав бути розгромлений через менше двох десятків років у Куликівській битві. Крім того в українському епосі має своє місце така цікава особистість як козак Мамай, так ось Рутківський певним чином об'єднує ці дві особи, хоча мені не вдалося виявити в інеті жодних натяків на підтвердження цієї авторської версії, крім хіба того, що козак зі східним ім'ям Мамай та українською національною бандурою дійсно виглядає дивно і спонукає до певних роздумів. Наприклад, якщо прийняти Куликівську битву за чергову москальську героїчну вигадку і перелицювання подій, то може автор де в чому і має рацію😉.