Перед вами незвичайна книга. Події які описує автор, вона зазнала в реальному житті. Ви прочитаєте про те, про що звичайні громадяни мало інформовані - про життя і драму, яка щодня розгортається за стінами тюремної будівлі. В минулому. Ти звичайна дівчина, що має здавалося б все, що необхідно для щасливого і успішного життя: прекрасну сім'ю, кохану людину, навчання і чотириногого домашнього улюбленця. Здається, все що може тебе чекати - це прекрасне майбутнє. В теперішньому. Ти ув'язнена, ти жертва обставин, якій належить відбувати свій термін у жіночій в'язниці. Тут діють зовсім інші правила і закони, а навколо злочинці, охоронці і щури. Що тебе може чекати тепер? Буває настає такий день, коли звичне життя людини назавжди руйнується і зникає за високими кам'яними стінами оповитими електричним дротом. Неможливо передбачити майбутнє, навіть якщо життя здається ідеальним, може трапиться непередбачене ...
Свавілля системи, безкарність владних рук, бездушність, нерівність і байдужість. Ось про що сповідь Ірини Агапєєвої. Це компенсаторний роман, за допомогою якого, окрім всього, авторка намагається вилікувати і власні травми. Не дивлячись ні на що, "Троянди за колючкою" - це життєствердна історія.
В основі сюжету - несправедливий каральний вирок та досвід перебування письменниці за гратами. Читаючи "Троянди за колючками", в голові згадуються образи і події, що часто описуються у романах про канцтабори (які ми, як видно з "Троянд", хибно вважаємо минулим).
Схоже, книга подібного роду вперше з'явилась на теренах України. Якщо брати глобальніше, то можемо провести аналогію хіба що з серіалом від Нетфлікс "Orange is the New Black", популярним декілька років тому. Але там в'язниця американська, тому не шокує. А тут наша, українська, і від того моторошно.
Нова авторка, нова тема, новий подих в українській літературі. ⠀ Не дарма на книзі вказано, що це сповідь. Ця історія — реальна оповідь про досвід перебування в системі української "справедливості": тут вам і СІЗО, і суди, і упереджені адвокати, безправність людини перед законом та повна її безпомічність. ⠀ Кілька думок, на які надихає ця щира книга: ⠀ ✨Свобода — це те, що ми звикли сприймати як належне. Насправді вона розчинена у повітрі, яке ми вдихаємо, у їжі, яку ми їмо. Страшно і боляче втрачати свободу і про цей страх пише Ірина Агапєєва. ⠀ ✨Вивчайте свої права! Цікавтесь, читайте, запитуйте, вчіться себе захищати та навчайте цьому своїх дітей. Вивчайте право стільки, скільки це можливо: оберіть предмет в університеті, пройдіть щось онлайн. Знайте свої права! Найстрашніше — беззахисність через незнання. Авторці і героїні довелось пройти через приниження, насилля, гірку несправедливість і вона мовчала, бо навіть не знала, ЩО можна сказати
За настроєм книга нагадала "Сад Гетсиманський" Багряного, тільки от події розгортаються за часів незалежності. Жахастик сучасного світу. Хочеться вірити, що зараз ситуація хоча б трішки покращилась. ⠀ Заплутавшись у судовій системі Україні, Ірина змогла зберегти свою людяність. Цим дуже чіпляє книга: розповідь ведеться розмірено, під час читання складається враження, що вона сидить поруч і розповідає свої спогади: побут в'язничного життя, калейдоскоп ув'язнених людей: хтось винен хтось ні. Жах в тому, що люди в тому світі (нашому світі!) отримують нелюдське ставлення навіть тоді, коли ще точно невідомо, хто винен. ⠀ Наше уявлення про ув'язнення та суди сформоване здебільшого фільмами: ми мислимо стереотипами, американськими картинками. А наша реальність ой яка далека від того всього. ⠀ Це дуже непересічна книга, нова тема і це однозначно заслуговує вашої уваги, якщо ви в пошуках нових тем.
Все, що важливо про нього знати – це невигадана, пережита історія з життя письменниці. Історія дівчини, яка кинулася захищати брата від жорстоких побоїв невідомими людьми (спойлер): правоохоронцями на вулиці, і отримала за це рік життя у слідчому ізоляторі та в Дніпропетровській колонії.
Такі тексти важливі. Після них дивишся на звичні речі з іншого боку. Отак наївно сподіваєшся, що живеш у вже гуманному суспільстві, де скасовано смертні вироки, і до в'язниць потрапляють лише справжні злочинці. А потім переконуєшся, що методи НКВД все ще відпрацьовують на людях, що в "органах" все ще повно моральних виродків, а сама пенітенціарна система у нас настільки убога, що скидається на якесь середньовіччя.
Про таке треба не просто читати, говорити, писати книжки і брати інтерв'ю. Про таке хочеться кричати. І це одна з проблем, на яких свідоме суспільство фокусується дуже рідко.
Книга, що переносить тебе в умови повної ізоляції, повного беззаконня, цілковитої несправедливості. Книга, що знайомить тебе зі світом, який ти лише можеш уявити, з людьми, що в дійсності видаються небезпечними, але в цій історії постають іншими, зі своїми травмами, зі своїми проблемами, істинами. Саме ця сповідь змушує цінувати свободу. Банально звучить, але після прочитання сиділа ще годину і відходила. Постійно було напруження не від важкості сприйняття тексту, а від важкості сприйняття РЕАЛЬНОСТІ. Раджу. Книга без ванілі, без романтики, з неперевершеними описами (мурахи по шкірі), неймовірною чуттєвістю до інших героїнь, яким лише можна поспівчувати. Не завжди людина у в'язниці є винною і не завжди людина на свободі є невинною.
Я працювала деякий час судовим перекладачем і бачила обвинувачених тільки в залі суду. Було цікаво дізнатися, що відбувається за його дверима. Але в книзі описані жахи. Сподіваюсь, зараз уже не так, хоч в чомусь.
Ми не цінуємо свободи, не втративши її. Ніколи й не думала, якою є українська тюрма зсередини, не задумувалася про те, як там тим, хто не заслужив такого покарання, ставлення і таких умов. Після такої книжки своє життя цінується ще більше.