What do you think?
Rate this book
Постаті культури
Повість про Миколу Зерова
Микола Зеров (1890–1937) – ключова постать в історії національно-культурного Ренесансу 1920-х рр. Літературознавець, лідер «п’ятірного грона» поетів-неокласиків, полеміст, блискучий перекладач, київський Золотоуст, чиє ораторське мистецтво справедливо вважається неперевершеним, «живе срібло», за визначенням друзів, – усе це грані однієї творчої особистості.
«Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка є дослідженням історії життя цієї незвичайної людини. Проникливий аналіз різних аспектів творчості Зерова поєднується із увагою до культурного й суспільно-політичного контексту 1910–1930-х років, до літературно-мистецького середовища Києва того унікального часу. Ведучи вільну від академічних надмірностей оповідь, покликану актуалізувати традицію «повісті минулих літ», автор органічно використовує рідкісні архівні матеріали, раритетні періодичні видання і документи. Його «пошуки утраченого часу» – це спроба максимально наблизити до нас події й обличчя тих«різьбярів», які, попри «підлі і скупі часи», прагли піднести українське художнє слово на «справжні верхогір’я».
«Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка є дослідженням історії життя цієї незвичайної людини. Проникливий аналіз різних аспектів творчості Зерова поєднується із увагою до культурного й суспільно-політичного контексту 1910–1930-х років, до літературно-мистецького середовища Києва того унікального часу. Ведучи вільну від академічних надмірностей оповідь, покликану актуалізувати традицію «повісті минулих літ», автор органічно використовує рідкісні архівні матеріали, раритетні періодичні видання і документи. Його «пошуки утраченого часу» – це спроба максимально наблизити до нас події й обличчя тих«різьбярів», які, попри «підлі і скупі часи», прагли піднести українське художнє слово на «справжні верхогір’я».
624 pages, Hardcover
First published January 1, 2018
3 people are currently reading
42 people want to read
About the author
Володимир Панченко
13 booksЗакінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Мєчнікова та аспірантуру, лишився на кафедрі радянської літератури та літератури народів СРСР. У 1979 році був прийнятий до Спілки письменників України.
У 1984 році переїхав з родиною до Кіровограда (нині – Кропивницький), куди його запросили викладачем на кафедру української літератури Кіровоградського педагогічного інституту імені Пушкіна (нині – Центральноукраїнський державний університет імені Винниченка). Пізніше Володимир Євгенович очолив у цьому університеті кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. Крім викладацтва він був обраний головою обласної організації Спілки письменників України. І з головою поринув у дослідження літературної мапи краю та творчості пов’язаних з ним письменників: Марка Кропивницького, братів Тобілевичів, Євгена Маланюка, Юрія Яновського, Костя Шимановського.
Особливе місце в цих дослідженнях зайняла постать Володимира Винниченка. У 1992 році Панченко навіть поїхав до Франції, в містечко Мужен, де 17 останніх років свого життя мешкав Винниченко. Крім спогадів Володимир Євгенович привіз колекцію особистих речей письменника, які передав до обласного краєзнавчого музею. У жовтні 1998 року Панченко захистив у Київському університеті імені Шевченка докторську дисертацію на тему «Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 років у генетичних і типологічних зв’язках з європейською літературою», а в 2004 році видав книжку «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок».
Наприкінці 1980-х Панченко долучився до національно-демократичних процесів, які охопили Україну. В 1990-му році його обирають до Верховної Ради України, де він входить до «Народної ради» разом з Ігорем Юхновським, Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком, Лесем Танюком, В’ячеславом Чорноволом та ін. На його долю випало історичне голосування 24 серпня 1991 року Акта про державну незалежність України.
У 2001 році Володимир Панченко прийняв запрошення Києво-Могилянської академіі, де працював на кафедрах філології і літературознавства. З 2002 по 2007 рік обіймав посаду віце-президента з навчальної роботи. У жовтні 2002 року став засновником і шеф-редактором інтернет-видання «ЛітАкцент». У 2014 році увійшов до ініціативної групи «1 грудня».
Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. На жаль, у 2018 році у нього діагностували онкозахворювання. Попри хворобу, до останнього напружено працював: протягом 2018-2019 років одна за одною вийшли його книги: «Повість про Миколу Зерова», «Літературиний ландшафт України. ХХ столітя», «Сонячний годинник. Книга пілігрима» (2-ге видання).
Помер 14 жовтня 2019 року. Похований в селі Олексіївка Кропивницького району.
У 1984 році переїхав з родиною до Кіровограда (нині – Кропивницький), куди його запросили викладачем на кафедру української літератури Кіровоградського педагогічного інституту імені Пушкіна (нині – Центральноукраїнський державний університет імені Винниченка). Пізніше Володимир Євгенович очолив у цьому університеті кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. Крім викладацтва він був обраний головою обласної організації Спілки письменників України. І з головою поринув у дослідження літературної мапи краю та творчості пов’язаних з ним письменників: Марка Кропивницького, братів Тобілевичів, Євгена Маланюка, Юрія Яновського, Костя Шимановського.
Особливе місце в цих дослідженнях зайняла постать Володимира Винниченка. У 1992 році Панченко навіть поїхав до Франції, в містечко Мужен, де 17 останніх років свого життя мешкав Винниченко. Крім спогадів Володимир Євгенович привіз колекцію особистих речей письменника, які передав до обласного краєзнавчого музею. У жовтні 1998 року Панченко захистив у Київському університеті імені Шевченка докторську дисертацію на тему «Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 років у генетичних і типологічних зв’язках з європейською літературою», а в 2004 році видав книжку «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок».
Наприкінці 1980-х Панченко долучився до національно-демократичних процесів, які охопили Україну. В 1990-му році його обирають до Верховної Ради України, де він входить до «Народної ради» разом з Ігорем Юхновським, Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком, Лесем Танюком, В’ячеславом Чорноволом та ін. На його долю випало історичне голосування 24 серпня 1991 року Акта про державну незалежність України.
У 2001 році Володимир Панченко прийняв запрошення Києво-Могилянської академіі, де працював на кафедрах філології і літературознавства. З 2002 по 2007 рік обіймав посаду віце-президента з навчальної роботи. У жовтні 2002 року став засновником і шеф-редактором інтернет-видання «ЛітАкцент». У 2014 році увійшов до ініціативної групи «1 грудня».
Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. На жаль, у 2018 році у нього діагностували онкозахворювання. Попри хворобу, до останнього напружено працював: протягом 2018-2019 років одна за одною вийшли його книги: «Повість про Миколу Зерова», «Літературиний ландшафт України. ХХ столітя», «Сонячний годинник. Книга пілігрима» (2-ге видання).
Помер 14 жовтня 2019 року. Похований в селі Олексіївка Кропивницького району.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
July 10, 2020
У ці дні минулого року ми ще активно зідзвонювалися зі світлої пам’яті професором Володимиром Панченком, говорили про мандри й літературу, про улюблених письменників і роботу. Володимир Євгенович, зокрема, висловлював жаль, бо підступна хвороба заважала йому читати, а стільки ще залишалося непрочитаного! У цих його словах відчувається пристрасть справжнього бібліофага, для якого книжка була основою життя. І в цьому світлі здається зовсім невипадковим, що остання фундаментальна праця Володимира Панченка присвячена постаті такого ж затятого бібліофага – Миколи Зерова.
600-сторінкова розвідка Панченка «Повість про Миколу Зерова» побачила світ у видавництві «Дух і Літера», у вже знаковій серії «Постаті культури». Уже з назви автор сигналізує нам, що не варто очікувати стандартної наукової монографії, адже він пише повість у тому первісному, історичному значенні, яке відоме нам із «Повісті врем’яних літ». Отож, перед нами не просто літературний портрет чи докладна біографія, а кросжанрова історія людини і її епохи.
Вибравши саме таку нараційну стратегію, Володимир Панченко отримує повну свободу, яка дозволяє йому водночас детально аналізувати формальні й стилістичні особливості лірики Миколи Зерова, але також підсилити розповідь промовою Троцького, тридцятьма сторінками листування героя книжки з літературознавцем Білецьким, численними політологічними й публіцистичними відступами, розповідями про власні мандрівки-експедиції (а Панченко в цьому сенсі був літературним детективом, йому хотілося побувати у всіх знакових для своїх улюблених письменників місцях!) слідами Зерова в Златопіль, у Москву й Сандармох…
Можна з певністю стверджувати, що книжка «Повість про Миколу Зерова» поєднала в собі улюблені сфери зацікавлень Володимира Панченка. Крім самозрозумілої – літератури – відчуємо тут і живе зацікавлення історією, зокрема періодом національно-визвольних змагань, обставинами, в яких зароджувалася й формувалася українська політична свідомість. Крім цього, у книзі виразно відчувається Панченко-політик, народний депутат того знакового першого скликання Верховної Ради, оцінки якого часом різкі, але завжди точні й патріотичні.
Постать Миколи Зерова слугує для автора своєрідним оглядовим майданчиком, з якого добре видно і всі революції, через які пройшла Україна, і літературні дискусії, і роль фахової літературної критики в різні часи, і сталінські репресії, і вічне бажання російського імперіалізму підкорити собі Україну. Тож не дивуймося, коли в книжці про Зерова і неокласиків зустрінемо думки й аналогії про Революцію Гідності, анексію Криму й війну на Донбасі. Адже одне із завдань Панченка – показати тяглість історичного процесу, його неперервність; як Зеров виріс на античній класиці, так і сучасна українська література виростає із Зерова і нашого модернізму, – ось що скрупульозно доводить нам автор. І застерігає: у нових формах і за нових обставин Росія знову пробує обезголовити український народ, позбавити його еліти, дискредитувати в його очах «інтелігенцію» і зіграти на примітивних інстинктах пролетаріату. Так і є…
Пишучи про критичні й літературознавчі роботи Зерова, Володимир Панченко зауважує: «Дослідники інколи «закохуються» в об’єкт свого дослідження; бажання «захистити» той свій об’єкт, бува, навіть заважає спокійному (чи критичному) погляду на речі». Дозволю собі припустити, що дещо подібне відбулося і у випадку зацікавлення професора Панченка постаттю Миколи Зерова.
Адже йдеться не просто про науковий інтерес, а про щиру симпатію, себе-впізнавання. Обидва вони – харизматичні лектори, «златоусти», улюбленці студентської молоді, іронічні й доброзичливі, фанатичні дослідники літератури, бібліофаги. Потяг до ґрунтовної й класичної освіти, замилування класикою і традицією, а водночас і відкритість до всього сучасного і модерного, відстоювання своїх ідеалів у часи, коли елітаризм далеко не в моді, — це те, що об’єднує автора і об’єкт його дослідження в «Повісті про Миколу Зерова». І те, чого нашій культурі дуже не вистачає після передчасного відходу Володимира Євгеновича…
600-сторінкова розвідка Панченка «Повість про Миколу Зерова» побачила світ у видавництві «Дух і Літера», у вже знаковій серії «Постаті культури». Уже з назви автор сигналізує нам, що не варто очікувати стандартної наукової монографії, адже він пише повість у тому первісному, історичному значенні, яке відоме нам із «Повісті врем’яних літ». Отож, перед нами не просто літературний портрет чи докладна біографія, а кросжанрова історія людини і її епохи.
Вибравши саме таку нараційну стратегію, Володимир Панченко отримує повну свободу, яка дозволяє йому водночас детально аналізувати формальні й стилістичні особливості лірики Миколи Зерова, але також підсилити розповідь промовою Троцького, тридцятьма сторінками листування героя книжки з літературознавцем Білецьким, численними політологічними й публіцистичними відступами, розповідями про власні мандрівки-експедиції (а Панченко в цьому сенсі був літературним детективом, йому хотілося побувати у всіх знакових для своїх улюблених письменників місцях!) слідами Зерова в Златопіль, у Москву й Сандармох…
Можна з певністю стверджувати, що книжка «Повість про Миколу Зерова» поєднала в собі улюблені сфери зацікавлень Володимира Панченка. Крім самозрозумілої – літератури – відчуємо тут і живе зацікавлення історією, зокрема періодом національно-визвольних змагань, обставинами, в яких зароджувалася й формувалася українська політична свідомість. Крім цього, у книзі виразно відчувається Панченко-політик, народний депутат того знакового першого скликання Верховної Ради, оцінки якого часом різкі, але завжди точні й патріотичні.
Постать Миколи Зерова слугує для автора своєрідним оглядовим майданчиком, з якого добре видно і всі революції, через які пройшла Україна, і літературні дискусії, і роль фахової літературної критики в різні часи, і сталінські репресії, і вічне бажання російського імперіалізму підкорити собі Україну. Тож не дивуймося, коли в книжці про Зерова і неокласиків зустрінемо думки й аналогії про Революцію Гідності, анексію Криму й війну на Донбасі. Адже одне із завдань Панченка – показати тяглість історичного процесу, його неперервність; як Зеров виріс на античній класиці, так і сучасна українська література виростає із Зерова і нашого модернізму, – ось що скрупульозно доводить нам автор. І застерігає: у нових формах і за нових обставин Росія знову пробує обезголовити український народ, позбавити його еліти, дискредитувати в його очах «інтелігенцію» і зіграти на примітивних інстинктах пролетаріату. Так і є…
Пишучи про критичні й літературознавчі роботи Зерова, Володимир Панченко зауважує: «Дослідники інколи «закохуються» в об’єкт свого дослідження; бажання «захистити» той свій об’єкт, бува, навіть заважає спокійному (чи критичному) погляду на речі». Дозволю собі припустити, що дещо подібне відбулося і у випадку зацікавлення професора Панченка постаттю Миколи Зерова.
Адже йдеться не просто про науковий інтерес, а про щиру симпатію, себе-впізнавання. Обидва вони – харизматичні лектори, «златоусти», улюбленці студентської молоді, іронічні й доброзичливі, фанатичні дослідники літератури, бібліофаги. Потяг до ґрунтовної й класичної освіти, замилування класикою і традицією, а водночас і відкритість до всього сучасного і модерного, відстоювання своїх ідеалів у часи, коли елітаризм далеко не в моді, — це те, що об’єднує автора і об’єкт його дослідження в «Повісті про Миколу Зерова». І те, чого нашій культурі дуже не вистачає після передчасного відходу Володимира Євгеновича…
January 6, 2019
Життя одного з наших провідних інтелектуалів 1920-х років не було, на жаль, ні надто довгим, ні надто багатим на події. Тому біографія Зерова на шістсот з гаком сторінок здивувала мене ще на етапі анонсу видавництвом. Попередня спроба написати книгу про Зерова була вдвічі коротшою (Брюховецький В. С. Микола Зеров, 1990).
Виявилось, що це такий портрет на тлі доби, де добі відведено не менше місця, ніж головному герою. Автор робить розлогі історичні відступи, іноді невиправдано довгі, при цьому переносить поняття з нашої епохи у минуле. Наприклад, він дещо зловживає виразом «русский мир» при описі подій 1917-1920 років.
Інша характерна риса - часте цитування документів в повному обсязі: «Не втримаюся - й один із гарбуздовських фейлетонів таки подам тут повністю: як не як - раритет» або «21 серпня 1919 року у газеті Киевлянин з'явилось звернення генерала Денікіна... Його варто подати в повному обсязі - так гостріше відчувається атмосфера політичних альтернатив того далекого часу» - і далі цитата на декілька сторінок. Кульмінація такого методу - переказ на 16 (шістнадцять!) сторінок першого з редагованим Зеровим номерів «Книгаря». Не те щоб все це було зайвим, але відчуття міри часто підводить автора.
Є в книжці доволі великий розділ «Київські “табунки”», присвячений інтелектуальним колам Києва початку 1920-х років. Звісно, автор торкається тут постатей інших неокласиків, зупиняючись на кожному, крім, чомусь, Драй-Хмари. З книжки ми так і не дізнаємось, які в нього були відносини з Зеровим, що, погодьтесь, дивно.
Взагалі, складається враження, що книга писалась уривками з великими перервами, бо окремі частини відрізняються стилем і у них можуть повторюватись окремі епізоди. З якихось причин не стало часу або бажання її ретельно відредагувати. Коректору теж варто було працювати краще - трапляються повтори підряд тих самих фраз і якісь зовсім дурні одруки, типу «Опис Маковей».
Попри все сказане вище, книжка Панченку скоріше вдалась, ніж не вдалась, зі своєю задачею вона справляється: читач отримає вичерпні відомості про життя та творчість Миколи Зерова, і кращої його біографії наразі не маємо.
Виявилось, що це такий портрет на тлі доби, де добі відведено не менше місця, ніж головному герою. Автор робить розлогі історичні відступи, іноді невиправдано довгі, при цьому переносить поняття з нашої епохи у минуле. Наприклад, він дещо зловживає виразом «русский мир» при описі подій 1917-1920 років.
Інша характерна риса - часте цитування документів в повному обсязі: «Не втримаюся - й один із гарбуздовських фейлетонів таки подам тут повністю: як не як - раритет» або «21 серпня 1919 року у газеті Киевлянин з'явилось звернення генерала Денікіна... Його варто подати в повному обсязі - так гостріше відчувається атмосфера політичних альтернатив того далекого часу» - і далі цитата на декілька сторінок. Кульмінація такого методу - переказ на 16 (шістнадцять!) сторінок першого з редагованим Зеровим номерів «Книгаря». Не те щоб все це було зайвим, але відчуття міри часто підводить автора.
Є в книжці доволі великий розділ «Київські “табунки”», присвячений інтелектуальним колам Києва початку 1920-х років. Звісно, автор торкається тут постатей інших неокласиків, зупиняючись на кожному, крім, чомусь, Драй-Хмари. З книжки ми так і не дізнаємось, які в нього були відносини з Зеровим, що, погодьтесь, дивно.
Взагалі, складається враження, що книга писалась уривками з великими перервами, бо окремі частини відрізняються стилем і у них можуть повторюватись окремі епізоди. З якихось причин не стало часу або бажання її ретельно відредагувати. Коректору теж варто було працювати краще - трапляються повтори підряд тих самих фраз і якісь зовсім дурні одруки, типу «Опис Маковей».
Попри все сказане вище, книжка Панченку скоріше вдалась, ніж не вдалась, зі своєю задачею вона справляється: читач отримає вичерпні відомості про життя та творчість Миколи Зерова, і кращої його біографії наразі не маємо.
December 6, 2020
... Зеров був прихильником тієї версії правопису, яка виробилась на Наддніпрянській Україні. Регіоналізація правопису веде до мовної розхристаності, розмивання і без того ще крихких правил...
... Зеров: "У нових обставинах на зміну старій крижній мові прийшла "українська народна говірка", далека від високих і тонких матерій, вона розкрилася на межі XVIII-XIX століть у стихії бурлеску, в жанрі "жартівливої перелицьованої поеми", якою була "Енеда" Котляревського".
... Зеров: бурлеск - сентименталізм - романтизм - реалізм (неореалізм, "витончена реалістична манера") - неорамантизм - симовлізм - футуризм (узагальнено - модернізм).
... Зеров: "У нових обставинах на зміну старій крижній мові прийшла "українська народна говірка", далека від високих і тонких матерій, вона розкрилася на межі XVIII-XIX століть у стихії бурлеску, в жанрі "жартівливої перелицьованої поеми", якою була "Енеда" Котляревського".
... Зеров: бурлеск - сентименталізм - романтизм - реалізм (неореалізм, "витончена реалістична манера") - неорамантизм - симовлізм - футуризм (узагальнено - модернізм).
Displaying 1 - 3 of 3 reviews