What do you think?
Rate this book
Пекло на землі
Колись це ім’я було мов бомба, що розірвала львівське поспільство: багато хто не міг повірити, що ця людина, без паспорта і непомічена ГПУ, могла з Соловків — через цілий Союз! — перебратися за кордон…
Справжнє прізвище Віталія Юрченка — Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.
Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас—Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931—32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах — «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль». Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах.
Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвирогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.
Справжнє прізвище Віталія Юрченка — Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.
Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас—Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931—32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах — «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль». Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах.
Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвирогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.
491 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
1 person is currently reading
14 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
February 29, 2024
“Віталій Юрченко” is a literary pseudonym of Юрій Карась-Галинський, a remarkable Ukrainian with a short but incredibly interesting and rich biography. He was born in 1900, so he was a young but already mature person at the time of the first independence of Ukraine. He was fighting for the Ukrainian People’s Republic and, despite his young age, quickly became one of the most respected officers of the Ukrainian military formations. After the Soviet occupation was finally established, he somehow became a sincere believer in the Bolshevik ideas and became one of the most fervent Soviet propagandists (it was the most liberal time of the Soviets, appealing to many intelligent people due to their policy of “Ukrainization,” for example, and as Юрій Карась-Галинський had always been a true Ukrainian patriot, he believed at the time that Ukraine would have a great future under the Soviets). In 1929, he was arrested and sent to a Solovki camp. Next year, he fled from the camp with two friends, and while both of his friends were caught and killed in the process, Юрій Карась-Галинський managed to survive and flee. He not only fled from the camp, but also reached Ukraine and, with the help of his relatives and friends, crossed the border into Poland! Well, it was still Ukraine, Lviv, but at the time, it was part of Poland, as we know. Here, he promptly wrote and published his memoirs about all this and finished his education. Moreover, he somehow managed to cross the border back a couple of times and visit his friends and relatives who were still living under the Soviets. During the Nazi occupation of Ukraine, he moved to the Rivne region, where he was eventually killed by the Soviet “partisans” (who, as we know now, were mostly NKVD officers). He was only 43 at the time, and I believe he could have become one of the most prominent public figures among the post-war Ukrainian diaspora if he had managed to escape to Europe timely. He was a passionate daredevil, indeed an extraordinary personality.
The memoirs talk about his early years, starting from 1917-22, then his work in the USSR, and then his imprisonment in Solovki and escape. They were published shortly after he fled to Lviv (in 1931), so they do not cover his later life (the last years before and during World War Two). Still, this is an amazing life story, incredibly dynamic and saturated with important observations and messages. You can also see a very intelligent and passionate person behind it, one of those who become “leaders” almost automatically, and I suppose that in some circumstances, Юрій Карась-Галинський could have become one of the most well-known names of the time (like Степан Бандера, Юрій Шухевич, etc.).
All this is very interesting and I do recommend the memoirs for modern Ukrainian readers, as they would provide a lot of important and highly relevant information for us even today. However, I should say that they require a certain critical approach. I have no doubts that the author was truthful and factually correct in the description of everything that happened to him. However, the book was written with a clear propagandistic purpose. It was written because the author believed that Ukraine should be invaded by European liberators who would free it from the Soviets. We now know that such conviction was shared by many among the Ukrainian intelligentsia at the time, which, unfortunately, eventually resulted in their cooperation with the German Nazis (as nobody else dared to invade the USSR, obviously). Юрій Карась-Галинський apparently had no pro-Nazi moods but he is practically begging “LIBERATE US” from Europe in general (as we would do today, wouldn’t we?). So, as I understand, he decided to use his own memoirs as a propagandistic tool in order to help convince European leaders to start a war with the USSR. He was a very good, even talented propagandist, and I did not even understand what was true and what was not in the book until much later. However, an attentive reader would see it at some point.
He adds to his (I am sure absolutely real) life story multiple “encounters” and “conversations” with various people who are “telling” him about different aspects of life under the Soviets, basically complaining to a total stranger about everything the wretched state is doing to them and “confirming” again and again how this life is unbearable and how they are dreaming about “being liberated by someone.” I am talking about it in a deliberately blunt manner now, but the book itself is much more sublime. As I said, I started to suspect that all these conversations just could not be true somewhere in the second half of the book (but after this, I could not “unsee” it anymore). Of course, all these encounters (in such amounts and with such frequency) and all these conversations in the already highly repressive USSR just could not been real. We can only guess how much of this was “imagined” by the author, although I have no doubts that this fictionalization is a mostly truthful reflection of the real social, economic, and political situation in the country at the time, and the author just wanted to represent this “educational” material in a more entertaining manner. Still, when you understand that he invented a large part of his book, which you perceived as a truthful personal memoir so far, you have difficulties with a loyal attitude to everything else (although the objective facts about his biography known to us confirm that all this was true).
Basically, every random person the author “encounters” on his way is eager to tell him what is wrong with the Soviets. All these facts and observations are true and objective, but I have serious doubts that they were indeed revealed through such conversations and that such conversations had taken place overall. You start to notice that all these people talk in the voice of Юрій Карась-Галинський especially when they directly express the author’s hopes about the great war with Europe. For example, here’s a short excerpt from one of his accidental conversations with a “random” person encountered in the middle of provincial Russia:
“– …А що газети пишуть? Ви їх частіше в руках маєте. Чи справді буде війна?
– Хіба вам її хочеться?
– Боже мій, кому її не хочеться? У ній одній рятунок і надія. Вона б нам руки розв’язала. А то дивіться: порозстрілювали тисячі людей, позаганяли на Соловки, стероризували села і тримаються, панують… Але так воно не може бути. Прийде ще, вернеться 19-й рік. Ой, вернеться… Скажіть, чи справді Петлюру забили? Не віриться. Мабуть, брешуть комуністи.”
This is just totally impossible, of course.
The idea was great: to show the whole destructive and inhumane nature of the USSR and the suffering of people from all walks of life through conversations with different people, each of whom would talk about some particular aspects of life and thus add to the whole picture. However, eventually, you can see that all this is just ridiculous: Soviet people could not talk like this, especially with random strangers, even if all these facts and complaints actually reflect true situations, figures, and facts.
Also, the author’s hope for a war of Europe against the USSR is interesting but, I am afraid, not very popular. He tried to represent it as a common and totally normal notion among the Soviet population, but it was obviously not the case. People were afraid of any war, and overall the Ukrainian intelligentsia supporting Hitler’s army at the beginning of World War Two made a huge historical mistake, which was not shared by the general population even in Ukraine hostile to the USSR. Nevertheless, a naive reader can make false conclusions from this book reading things like this over and over again:
“Тому кажу: як перескочиш Збруч, передай Європі від нас привіт і нашу думку: хто хоче боротися з більшовизмом, хай не дрімає. Саме тепер, у момент божевільної п’ятирічки, найзручніший для походу час. Так сприятливої для війни ситуації ніхто в історії мабуть на мав. Голе село, голодне місто в боротьбі повстануть разом. Певних 90% населення піде проти більшовиків. Коли ж Європа такий момент проморгає, і більшовики здоровими вийдуть з реконструктивного періоду, – стане трудніше їх подолати. За 5 – 10 літ вони виглядатимуть інакше: винищиться, вимре ворожа більшовизмові верства населення (35 – 50 літ), сформується комуністичне покоління, нові фабрики, заводи поліпшать, збільшать продукцію, недолугі сьогодні колективи зміцніють, кріза мине, статки поліпшають і – більшовики вступлять в еру завойовників. Европа сьогодні з ними панькається, заграє у політичні компліменти дипльоматичної етики, але… до часу. Коли більшовики почуватимуть силу – наплювати їм тоді на всякі міжнародні права й норми, на найсвятіші умови і трактати. Певного дня налетять вони зі сходу гураганом й затоплять західні держави в крові. Спохватиться Европа, та буде пізно. Аж тоді стрінуться зі справжньою дійсністю Гувери й Гендерзони, Брінінги й Бріяни, та героями світу будуть вже не вони. Сьогоднішні диктатори долі Європи можуть опинитися на лаві підсудних. А суд червоних варварів – відомий суд… Тому передай західнім владарям, хай перестануть гризтися за повоєнного медведя, нехай уважніше подивляться на схід, яка звідсіль страшенно-грізна хмара насуває. Нехай завчасно поставлять громозвід, бо як зненацька гримне грім… він приголомшить, спараліжує владарів. Замість світових тронів… вони опиняться… «под етєнкою»…”
“Я твердо вірю, що Європа добачить львину долю зла-крізи в більшовизмі і не допустить імперіялістам московського Інтернаціоналу в крові-вогні втопити цивілізацію віків, а на її струпілих попелищах створити нову еру – світ глумливого насилля й вандалізму… Я вірю, що весь Захід, збагнувши грізну небезпеку, завчасно схаменеться й на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріяльні добра-посідання, вірю, що він сконсолідується і знищить ще неопірене царство-пекло червоно-дикої орди…”
The memoir ends with his escape to Poland (and was published like this in Lviv in 1931-32), but the last part of the contemporary edition of the book also contains real archival materials with protocols of interrogations of various people arrested or persecuted in relation to Юрій Карась-Галинський and his highly scandalous escape. After these archival materials, no reader would have doubts about the truthfulness of the author.
It was interesting to find there a direct link to another memoir that I (totally accidentally) read right after this book: “Рубали ліс… Спогади галичанки” by Лариса Крушельницька. There, Лариса Крушельницька tells a lot about his grandfather, the famous Ukrainian public figure, Антін Крушельницький. As I already know from her memoirs, Антін Крушельницький, who safely lived in Lviv under Poland but wanted to be useful for Ukraine, eventually decided to move to the USSR at some point (as he was convinced to do by the Soviets), and shortly after this, he and almost all his family were repressed and killed. Before this, he was able to read the memoirs of Юрій Карась-Галинський and criticized them harshly:
“Спогади В. Юрченка значно підсилили антисовєтські настрої і, звичайно, не могли подобатися комуністичним агентам. Їх проголосили наклепом на державу диктатури пролетаріату. Однак визнавали, що молода держава має право на «червоний терор» у відповідь на «білий терор». Як виглядав той «червоний терор», галицькі совєтофіли поки що не мали уявлення, хоча незабаром багато хто з них, виїхавши до СРСР, спробували це на своїй шкурі.
З грізними статтями виступили Степан Тудор («Шлях бандитизму») і Ярослав Галан («У білій гарячці»), обзиваючи автора бандитом, а його книжки брехливими. Парадоксом виглядає наступ на В. Юрченка редакції журналу «Нові шляхи» під орудою Антіна Крушельницького, який гаряче переконував, що Юрченко брехун і ніколи на Соловках не був. А через два роки, коли він із родиною виїхав до СССР, то майже всі вони були знищені, а сам він із двома синами і донькою потрапив туди, звідки тікав В. Юрченко.”
As I said, I can understand why some people (even the most decent ones) had reasons to doubt the truthfulness of Юрій Карась-Галинський. It is obvious from his book that he “tweaked” something there, but people, of course, suspected that he lied about the things that looked awfully inhumane there, about all the repressions and other atrocities of the Soviets, and they were totally wrong about this, unfortunately. I suppose Антін Крушельницький belonged to those people who just had doubts from merely looking at the structure of Юрій Карась-Галинський’s story and the manner of his narration. The irony of all this is that Антін Крушельницький would soon move from Polish Lviv to Soviet Kharkiv (where he was given an apartment in the famous “Будинок Слово”) in July 1934, where he would be arrested just in a couple of months, in November 1934, and sent to the same Solovki, where he would be killed in 1937. Almost all his family would die there, except for little Лариса who would be miraculouly saved and secretly moved to Poland again, to her mother.
So eventually, they were both killed by the Soviets: Юрій Карась-Галинський who fled the USSR and tried to save his nation by asking for military help from European leaders, and Антін Крушельницький who did not believe him and moved to the USSR trying to become more useful for the Ukrainian nation. Two typical Ukrainian patriots, two typical fates…
The memoirs talk about his early years, starting from 1917-22, then his work in the USSR, and then his imprisonment in Solovki and escape. They were published shortly after he fled to Lviv (in 1931), so they do not cover his later life (the last years before and during World War Two). Still, this is an amazing life story, incredibly dynamic and saturated with important observations and messages. You can also see a very intelligent and passionate person behind it, one of those who become “leaders” almost automatically, and I suppose that in some circumstances, Юрій Карась-Галинський could have become one of the most well-known names of the time (like Степан Бандера, Юрій Шухевич, etc.).
All this is very interesting and I do recommend the memoirs for modern Ukrainian readers, as they would provide a lot of important and highly relevant information for us even today. However, I should say that they require a certain critical approach. I have no doubts that the author was truthful and factually correct in the description of everything that happened to him. However, the book was written with a clear propagandistic purpose. It was written because the author believed that Ukraine should be invaded by European liberators who would free it from the Soviets. We now know that such conviction was shared by many among the Ukrainian intelligentsia at the time, which, unfortunately, eventually resulted in their cooperation with the German Nazis (as nobody else dared to invade the USSR, obviously). Юрій Карась-Галинський apparently had no pro-Nazi moods but he is practically begging “LIBERATE US” from Europe in general (as we would do today, wouldn’t we?). So, as I understand, he decided to use his own memoirs as a propagandistic tool in order to help convince European leaders to start a war with the USSR. He was a very good, even talented propagandist, and I did not even understand what was true and what was not in the book until much later. However, an attentive reader would see it at some point.
He adds to his (I am sure absolutely real) life story multiple “encounters” and “conversations” with various people who are “telling” him about different aspects of life under the Soviets, basically complaining to a total stranger about everything the wretched state is doing to them and “confirming” again and again how this life is unbearable and how they are dreaming about “being liberated by someone.” I am talking about it in a deliberately blunt manner now, but the book itself is much more sublime. As I said, I started to suspect that all these conversations just could not be true somewhere in the second half of the book (but after this, I could not “unsee” it anymore). Of course, all these encounters (in such amounts and with such frequency) and all these conversations in the already highly repressive USSR just could not been real. We can only guess how much of this was “imagined” by the author, although I have no doubts that this fictionalization is a mostly truthful reflection of the real social, economic, and political situation in the country at the time, and the author just wanted to represent this “educational” material in a more entertaining manner. Still, when you understand that he invented a large part of his book, which you perceived as a truthful personal memoir so far, you have difficulties with a loyal attitude to everything else (although the objective facts about his biography known to us confirm that all this was true).
Basically, every random person the author “encounters” on his way is eager to tell him what is wrong with the Soviets. All these facts and observations are true and objective, but I have serious doubts that they were indeed revealed through such conversations and that such conversations had taken place overall. You start to notice that all these people talk in the voice of Юрій Карась-Галинський especially when they directly express the author’s hopes about the great war with Europe. For example, here’s a short excerpt from one of his accidental conversations with a “random” person encountered in the middle of provincial Russia:
“– …А що газети пишуть? Ви їх частіше в руках маєте. Чи справді буде війна?
– Хіба вам її хочеться?
– Боже мій, кому її не хочеться? У ній одній рятунок і надія. Вона б нам руки розв’язала. А то дивіться: порозстрілювали тисячі людей, позаганяли на Соловки, стероризували села і тримаються, панують… Але так воно не може бути. Прийде ще, вернеться 19-й рік. Ой, вернеться… Скажіть, чи справді Петлюру забили? Не віриться. Мабуть, брешуть комуністи.”
This is just totally impossible, of course.
The idea was great: to show the whole destructive and inhumane nature of the USSR and the suffering of people from all walks of life through conversations with different people, each of whom would talk about some particular aspects of life and thus add to the whole picture. However, eventually, you can see that all this is just ridiculous: Soviet people could not talk like this, especially with random strangers, even if all these facts and complaints actually reflect true situations, figures, and facts.
Also, the author’s hope for a war of Europe against the USSR is interesting but, I am afraid, not very popular. He tried to represent it as a common and totally normal notion among the Soviet population, but it was obviously not the case. People were afraid of any war, and overall the Ukrainian intelligentsia supporting Hitler’s army at the beginning of World War Two made a huge historical mistake, which was not shared by the general population even in Ukraine hostile to the USSR. Nevertheless, a naive reader can make false conclusions from this book reading things like this over and over again:
“Тому кажу: як перескочиш Збруч, передай Європі від нас привіт і нашу думку: хто хоче боротися з більшовизмом, хай не дрімає. Саме тепер, у момент божевільної п’ятирічки, найзручніший для походу час. Так сприятливої для війни ситуації ніхто в історії мабуть на мав. Голе село, голодне місто в боротьбі повстануть разом. Певних 90% населення піде проти більшовиків. Коли ж Європа такий момент проморгає, і більшовики здоровими вийдуть з реконструктивного періоду, – стане трудніше їх подолати. За 5 – 10 літ вони виглядатимуть інакше: винищиться, вимре ворожа більшовизмові верства населення (35 – 50 літ), сформується комуністичне покоління, нові фабрики, заводи поліпшать, збільшать продукцію, недолугі сьогодні колективи зміцніють, кріза мине, статки поліпшають і – більшовики вступлять в еру завойовників. Европа сьогодні з ними панькається, заграє у політичні компліменти дипльоматичної етики, але… до часу. Коли більшовики почуватимуть силу – наплювати їм тоді на всякі міжнародні права й норми, на найсвятіші умови і трактати. Певного дня налетять вони зі сходу гураганом й затоплять західні держави в крові. Спохватиться Европа, та буде пізно. Аж тоді стрінуться зі справжньою дійсністю Гувери й Гендерзони, Брінінги й Бріяни, та героями світу будуть вже не вони. Сьогоднішні диктатори долі Європи можуть опинитися на лаві підсудних. А суд червоних варварів – відомий суд… Тому передай західнім владарям, хай перестануть гризтися за повоєнного медведя, нехай уважніше подивляться на схід, яка звідсіль страшенно-грізна хмара насуває. Нехай завчасно поставлять громозвід, бо як зненацька гримне грім… він приголомшить, спараліжує владарів. Замість світових тронів… вони опиняться… «под етєнкою»…”
“Я твердо вірю, що Європа добачить львину долю зла-крізи в більшовизмі і не допустить імперіялістам московського Інтернаціоналу в крові-вогні втопити цивілізацію віків, а на її струпілих попелищах створити нову еру – світ глумливого насилля й вандалізму… Я вірю, що весь Захід, збагнувши грізну небезпеку, завчасно схаменеться й на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріяльні добра-посідання, вірю, що він сконсолідується і знищить ще неопірене царство-пекло червоно-дикої орди…”
The memoir ends with his escape to Poland (and was published like this in Lviv in 1931-32), but the last part of the contemporary edition of the book also contains real archival materials with protocols of interrogations of various people arrested or persecuted in relation to Юрій Карась-Галинський and his highly scandalous escape. After these archival materials, no reader would have doubts about the truthfulness of the author.
It was interesting to find there a direct link to another memoir that I (totally accidentally) read right after this book: “Рубали ліс… Спогади галичанки” by Лариса Крушельницька. There, Лариса Крушельницька tells a lot about his grandfather, the famous Ukrainian public figure, Антін Крушельницький. As I already know from her memoirs, Антін Крушельницький, who safely lived in Lviv under Poland but wanted to be useful for Ukraine, eventually decided to move to the USSR at some point (as he was convinced to do by the Soviets), and shortly after this, he and almost all his family were repressed and killed. Before this, he was able to read the memoirs of Юрій Карась-Галинський and criticized them harshly:
“Спогади В. Юрченка значно підсилили антисовєтські настрої і, звичайно, не могли подобатися комуністичним агентам. Їх проголосили наклепом на державу диктатури пролетаріату. Однак визнавали, що молода держава має право на «червоний терор» у відповідь на «білий терор». Як виглядав той «червоний терор», галицькі совєтофіли поки що не мали уявлення, хоча незабаром багато хто з них, виїхавши до СРСР, спробували це на своїй шкурі.
З грізними статтями виступили Степан Тудор («Шлях бандитизму») і Ярослав Галан («У білій гарячці»), обзиваючи автора бандитом, а його книжки брехливими. Парадоксом виглядає наступ на В. Юрченка редакції журналу «Нові шляхи» під орудою Антіна Крушельницького, який гаряче переконував, що Юрченко брехун і ніколи на Соловках не був. А через два роки, коли він із родиною виїхав до СССР, то майже всі вони були знищені, а сам він із двома синами і донькою потрапив туди, звідки тікав В. Юрченко.”
As I said, I can understand why some people (even the most decent ones) had reasons to doubt the truthfulness of Юрій Карась-Галинський. It is obvious from his book that he “tweaked” something there, but people, of course, suspected that he lied about the things that looked awfully inhumane there, about all the repressions and other atrocities of the Soviets, and they were totally wrong about this, unfortunately. I suppose Антін Крушельницький belonged to those people who just had doubts from merely looking at the structure of Юрій Карась-Галинський’s story and the manner of his narration. The irony of all this is that Антін Крушельницький would soon move from Polish Lviv to Soviet Kharkiv (where he was given an apartment in the famous “Будинок Слово”) in July 1934, where he would be arrested just in a couple of months, in November 1934, and sent to the same Solovki, where he would be killed in 1937. Almost all his family would die there, except for little Лариса who would be miraculouly saved and secretly moved to Poland again, to her mother.
So eventually, they were both killed by the Soviets: Юрій Карась-Галинський who fled the USSR and tried to save his nation by asking for military help from European leaders, and Антін Крушельницький who did not believe him and moved to the USSR trying to become more useful for the Ukrainian nation. Two typical Ukrainian patriots, two typical fates…
August 19, 2018
Спогади автора про власний важкий життєвий шлях, участь у визвольних змаганнях, намагання влитися у радянський побут, арешт, етап, каторгу та втечу з Соловків приголомшують і жахають своєю реалістичністю. При цьому написані в художньому стилі, цілком на рівні з 'Холодним Яром'. Автор, окрім своєї історії, розповів про долі безлічі пересічних українців, про безталанне порядкування червоних, невимовно важке становище українського села часів колективізації та першої п'ятирічки, яка призвела до Голодомору.
October 4, 2018
5+ Настільки реалістично, що читання періодично перемикає в паралельну реальність, з якої іноді складно повернутись !!!
Displaying 1 - 3 of 3 reviews