What do you think?
Rate this book
Долаючи тишу. Жіночі історії війни
Справжні біографії, долі дівчат та юнок, яких колись змінила війна…
У період Другої світової чимало жінок приєдналося до лав націоналістичного підпілля та Української повстанської армії як зв’язкові, розвідниці, санітарки, воячки… Пліч-о-пліч із чоловіками вони пройшли горнило кривавих подій, спростувавши всі стереотипи «слабкої статі». Їхні голоси тривалий час не було чутно. Їхній досвід був невидимим.
Ця книжка — збірка історій-сповідей жінок, які не просто бачили війну та брали активну участь у тогочасних подіях, а прожили її. Вони були не лише очевидицями, жертвами, але й виконавицями насильства. Уся правда про жахи війни, без прикрас та міфологізації. Відверті розповіді про те, що означало бути жінкою під час війни. Унікальні спогади селянок та міщанок, жінок із різною освітою та соціальним становищем, жінок, які обіймали керівні посади в ОУН і були рядовими підпільницями. Живі емоції в історіях, які роками були непочутими та забутими.
У період Другої світової чимало жінок приєдналося до лав націоналістичного підпілля та Української повстанської армії як зв’язкові, розвідниці, санітарки, воячки… Пліч-о-пліч із чоловіками вони пройшли горнило кривавих подій, спростувавши всі стереотипи «слабкої статі». Їхні голоси тривалий час не було чутно. Їхній досвід був невидимим.
Ця книжка — збірка історій-сповідей жінок, які не просто бачили війну та брали активну участь у тогочасних подіях, а прожили її. Вони були не лише очевидицями, жертвами, але й виконавицями насильства. Уся правда про жахи війни, без прикрас та міфологізації. Відверті розповіді про те, що означало бути жінкою під час війни. Унікальні спогади селянок та міщанок, жінок із різною освітою та соціальним становищем, жінок, які обіймали керівні посади в ОУН і були рядовими підпільницями. Живі емоції в історіях, які роками були непочутими та забутими.
240 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
14 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
May 20, 2021
"Долаючи тишу" - це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв'ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити - їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного - на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого - такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.
Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось - докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось - про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось - про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина - розповідали, як є.
Нотатки на берегах:
* більшість опитаних в партизанці виконували ролі агітаторок, зв'язкових та організаторок місцевих осередків. Далі - медсестри й шпигунки, учасниць безпосередніх боїв буквально кілька. Це, з одного боку, пояснюється й загальним розподілом ролей в підпілля, але вік учасниць на це теж впливає, бо багато хто згадував про старших товаришок, які ого-ого, а вони самі... ну, не всі й стріляти встигли чи захотіли навчитися
* мене трохи дивувало, але мало яка розповідь торкалася мотивації дівчат (більшість респонденток 1925-1928 років народження, от і рахуємо, скільки їм було навіть на момент приходу Других Совєтів, а багато хто ще "за німців" в партизанку пішли). Тобто, незалежна Україна як основна мета - це очевидність і даність, а от індивідуальні причини переважно поміж рядків треба видивлятися. І, ні, "за коханим" - вкрай рідкісний сценарій. Більшість, очевидно, йшла слідом за старшими родичами - причому сильно старшими вони були нечасто, переважно - старші на кілька років брати-сестри, хто - за компанію з друзями/ подругами, когось вербували прицільно, інших брали, бо на вишкіл багато кого брали
* дуже кидається у вічі те, що майже кожна жінка з тих, хто пройшли ГУЛАГ (кілька респонденток таки змогли вислизнути в системи крізь пальці), про табори розповідає спокійно: хтось докладніше, хтось - ні, хтось більше розповідала про нелюдські умови праці, багато хто згадувала про їжу, хтось похвалила нормального вертухая, було й кілька учасниць повстань - зокрема Воркутинського й Кенгірського, майже всі згадували, як по смерті Сталіна умови майже миттю пом'якшали. При цьому про тюрми розповідають сильно менше. А коли й розповідають - часто в дусі "що зробили з якоюсь іншою дівчиною", не з ними самими. От якраз цієї миті і виповзає наперед ота жахлива білизна несказаного, бо, скажімо, оповідачки часом між ділом згадували, як слідчі ґвалтували їхніх знайомих, але не більше
* а ще цікаво, що майже всі після таборів поодружувалися, причому майже всі - з колишніми політв'язнями. Причому якщо в одних випадках йдеться про кохання ще з волі чи знайомства з часів неволі, то в інших - про прагматичний вибір. Одна з респонденток прямим текстом казала: вийшла на волю, тридцять років маю, особливо не поперебираєш, а заміж треба... І, так, майже всі після того жили стандартним життям радянської жінки - якась проста робота (та й шансів на непросту майже не було), сім'я, діти. Історія Катерини Максимович, яка вибивала для себе право на вищу освіту (і таки отримала, тільки для цього довелося їхати вчитися в неєвропейську частину Росії) - це бомбаракета, але таких серед опитаних було мало
* ще один примітний мотив - що вважалося нормальним/ненормальним в екстремальних умовах. Наприклад, одна з оповідачок знічев'я каже, що врятувала два життя. Вивела бійців з щільного оточення? Гляділа смертельно поранених? Ні, вона мала на увазі, що відмовила стратити двох жінок, яких підозрювали у співпраці з НКВС. І знову це страшне біле: виходить, інші смерті здавалися принаймні закономірними, а несправедливо-наглими - щось таке? До речі, в іншої респондентки цей рахунок був у 18 порятованих. І так, масштаби каральних операцій - це одна з тих тем, про які говорили не всі й неохоче
* практично кожна історія - це готовий матеріал для художньої обробки: від шпигунських трилерів до сурвайвал-мелодрам "Любов і табори". На секундочку з оптимізмом згадала, що в світі й досі не вщухла мода на історичні романи про Другу світову з несподіваних ракурсів - от жеж воно, бери пиши, бери знімай, тільки руку простягни! А потім засумнівалася. Надто контекстуально-залежні ці історії. Забагато пояснень потребують. Ну і деякі моменти - контроверсійні із загальноприйнятої точки зору, звісно. А от чому за цей матеріал не хапаються в Україні - аж не знаю. Агов, нам потрібна жіноча версія Кокотюхи. Всмислі тем і готовності штурмувати екрани, не в інших смислах
Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось - докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось - про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось - про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина - розповідали, як є.
Нотатки на берегах:
* більшість опитаних в партизанці виконували ролі агітаторок, зв'язкових та організаторок місцевих осередків. Далі - медсестри й шпигунки, учасниць безпосередніх боїв буквально кілька. Це, з одного боку, пояснюється й загальним розподілом ролей в підпілля, але вік учасниць на це теж впливає, бо багато хто згадував про старших товаришок, які ого-ого, а вони самі... ну, не всі й стріляти встигли чи захотіли навчитися
* мене трохи дивувало, але мало яка розповідь торкалася мотивації дівчат (більшість респонденток 1925-1928 років народження, от і рахуємо, скільки їм було навіть на момент приходу Других Совєтів, а багато хто ще "за німців" в партизанку пішли). Тобто, незалежна Україна як основна мета - це очевидність і даність, а от індивідуальні причини переважно поміж рядків треба видивлятися. І, ні, "за коханим" - вкрай рідкісний сценарій. Більшість, очевидно, йшла слідом за старшими родичами - причому сильно старшими вони були нечасто, переважно - старші на кілька років брати-сестри, хто - за компанію з друзями/ подругами, когось вербували прицільно, інших брали, бо на вишкіл багато кого брали
* дуже кидається у вічі те, що майже кожна жінка з тих, хто пройшли ГУЛАГ (кілька респонденток таки змогли вислизнути в системи крізь пальці), про табори розповідає спокійно: хтось докладніше, хтось - ні, хтось більше розповідала про нелюдські умови праці, багато хто згадувала про їжу, хтось похвалила нормального вертухая, було й кілька учасниць повстань - зокрема Воркутинського й Кенгірського, майже всі згадували, як по смерті Сталіна умови майже миттю пом'якшали. При цьому про тюрми розповідають сильно менше. А коли й розповідають - часто в дусі "що зробили з якоюсь іншою дівчиною", не з ними самими. От якраз цієї миті і виповзає наперед ота жахлива білизна несказаного, бо, скажімо, оповідачки часом між ділом згадували, як слідчі ґвалтували їхніх знайомих, але не більше
* а ще цікаво, що майже всі після таборів поодружувалися, причому майже всі - з колишніми політв'язнями. Причому якщо в одних випадках йдеться про кохання ще з волі чи знайомства з часів неволі, то в інших - про прагматичний вибір. Одна з респонденток прямим текстом казала: вийшла на волю, тридцять років маю, особливо не поперебираєш, а заміж треба... І, так, майже всі після того жили стандартним життям радянської жінки - якась проста робота (та й шансів на непросту майже не було), сім'я, діти. Історія Катерини Максимович, яка вибивала для себе право на вищу освіту (і таки отримала, тільки для цього довелося їхати вчитися в неєвропейську частину Росії) - це бомбаракета, але таких серед опитаних було мало
* ще один примітний мотив - що вважалося нормальним/ненормальним в екстремальних умовах. Наприклад, одна з оповідачок знічев'я каже, що врятувала два життя. Вивела бійців з щільного оточення? Гляділа смертельно поранених? Ні, вона мала на увазі, що відмовила стратити двох жінок, яких підозрювали у співпраці з НКВС. І знову це страшне біле: виходить, інші смерті здавалися принаймні закономірними, а несправедливо-наглими - щось таке? До речі, в іншої респондентки цей рахунок був у 18 порятованих. І так, масштаби каральних операцій - це одна з тих тем, про які говорили не всі й неохоче
* практично кожна історія - це готовий матеріал для художньої обробки: від шпигунських трилерів до сурвайвал-мелодрам "Любов і табори". На секундочку з оптимізмом згадала, що в світі й досі не вщухла мода на історичні романи про Другу світову з несподіваних ракурсів - от жеж воно, бери пиши, бери знімай, тільки руку простягни! А потім засумнівалася. Надто контекстуально-залежні ці історії. Забагато пояснень потребують. Ну і деякі моменти - контроверсійні із загальноприйнятої точки зору, звісно. А от чому за цей матеріал не хапаються в Україні - аж не знаю. Агов, нам потрібна жіноча версія Кокотюхи. Всмислі тем і готовності штурмувати екрани, не в інших смислах
Displaying 1 of 1 review