Храм Афродіти

by Олександр Стражний

Ця книга – історія кохання української балерини та американського тележурналіста. Молода солістка Київського театру опери та балету вирішила пошукати кращої долі в Європі. Опинившись у незнайомій країні без грошей, без підтримки, але не ставши на шлях «жриці кохання», дівчині вдалося знайти вихід зі скрутного становища і зробити блискучу кар’єру. Однак жрицею кохання, жрицею храму Афродіти, вона все-таки була в одному зі своїх минулих життів, і події того її життя тісно переплітаються з цим. Долі персонажів та перипетії роману так чи інакше пов’язані з реінкарнацією, переміщенням героїв зі свого теперішнього життя у попередні й наступні. Дія відбувається в Києві, Зальцбурзі, Відні та у давньогрецькому місті Борисфен.

320 pages, Hardcover

Published January 1, 2003

Reviews

[Vira · Rating 2 out of 5]

Там було усе, що можна очікувати від роману: принадлива анотація, такий же епіграф і заголовки розділів, потішна іронічна зав'язка із купою жартів і кумедними персонажами, розвиток сюжету, що дозволяє вгадувати наступні кроки, але все-таки час від часу тиче дулю і веде у інший бік, зрештою, крім приватного життя персонажів у загальне мереживо вплетена велика політика і глибокі філософські думки, а насамкінець — ну як же без цього? — застереження: певне, не варто вірити книгам із бюстом на обкладинці. Що ж, мою вразливу читацьку уяву бентежить якраз останнє: тобто як це, не вірити? а якщо... то що ж це, ви насправді це пропонуєте?

Напис "лікар-психотерапевт" поруч із фото автора на четвертому форзаці змушує подумати, що справді один з персонажів — як не дивно, лікар — таки пропонує змінити свої уявлення. Про любов і мораль. Мовляв, мораль заковує нас і наші бажання, веде не в тому напрямку, не до кохання, а від нього. Мораль каже, що дружина є чоловіковою власністю. Але які почуття можуть бути до своєї власності, яка все одно нікуди не дінеться? І чого ж тоді кожного разу, як на цю власність хтось позариться, чоловіком опановують ревнощі?

— Ви любите свою машину?
— Люблю. Але не настільки, щоб з нею спати.
— Ви даєте ключі від вашої машини друзям, знайоми?
— Звичайно.
— Спокійно?
— Абсолютно.
— А якби вашу машину хтось украв? Що б ви відчули? Хотіли б розгепати злодію голову?
— Ну, припустимо...
— І знаєте чому? Лише тому, що він зазіхнув на вашу власність без вашого дозволу. Свою дружину ви теж вважали власністю, а вона, бачте, не спитала у вас дозволу.

Виходить так, що усе буде правильно, якщо мораль теперішню вивернути, дозволяти, говорити про це і тепе — і, як сказано в тексті, любити любов'ю не земною, а небесною.

Ні, з моїми уявленнями прийняти цього не можу. Надто вже близька до душі любов земна, не те щоби власницька, але ...одинарна. Ділитися? Нє-а.
Як собі хочете.