What do you think?
Rate this book
Бийся головою до стіни
Степан Процюк енергетичним зарядом своєї творчості створює навколо себе своєрідне силове поле, потрапляючи в яке читач або відмовляється тут перебувати, або, черпнувши з нього силового екстракту, вже ніколи не покидатиме надовго ландшафти внутрішнього світу цього письменника.
Степан Процюк – автор для мужніх, для тих, хто не боїться зазирати у притемнені куточки підсвідомого, знати справжню етимологію людських вчинків, досліджувати тілесність, гріх і форми покути.
Степан Процюк – автор для мужніх, для тих, хто не боїться зазирати у притемнені куточки підсвідомого, знати справжню етимологію людських вчинків, досліджувати тілесність, гріх і форми покути.
200 pages, Hardcover
Published January 1, 2013
1 person is currently reading
7 people want to read
About the author
Степан Процюк
26 books8 followersСтепан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
November 18, 2024
Моє перше знайомство з автором, а у нього, як виявляється великий літературний доробок.
Важкувата екзистенційно-психологічна повість оповідає про складні стосунки батька та сина. Вже дорослий Свирид вимушений доглядати свого старого батька, який то впадає в безпам’ятство, то гірко ридає. При тому Свирид пам’ятає і згадує все. Все те жахіття, тиранію, холод та нелюбов, якими були наповнені найбільше його дитинство та юність через батька, колишнього політв’язня, якого зламали переслідування та ув’язнення в додаток до травми яку він отримав в дитинстві від власної матері з отим «Бийся головою до стіни!».
«Зерна великого розпаду не оминають найшляхетніших і найцинічніших, найсвітліших і найтемніших. І хіба має значення, що вчора ми ще були здатні на кілька коїтусів протягом доби, коли завтра ми мочимося в слоїчок? І хіба важливо, що позавчора ми ще кохали й вірили, коли післязавтра наше місце займуть інші, щоб знову кохати / не кохати й вірити / не вірити.»
Це текст про важкий і довгий процес переусвідомлення, прощення, який, так, потрібен далеко не всім, але саме такий шлях обрав для себе Свирид.
«…порятунок забуттям звільняє від тягаря пам’яті. Ми не витримуємо більше катівських рукавиць досвіду. Ми не хочемо знову прокручувати деякі картинки нашого життя, ретельно підсовувані нам рукою режисера, який знав усе, який ніколи нікого не забуде, ні перед чим не здригнеться. А ми здригаємося… наше серце, що переганяє кров… ще теплі наші щоки… але ми вже відречені від усього, що колись любили й ненавиділи…»
Це похмурий і важкий текст, що спонукає на роздуми й спроби рефлексії власного життя та становища. Чи сподобалося мені? Чесно, не знаю. Можливо, в якийсь інший час для мене цей текст став би для мене скарбом чи одкровенням, але зараз лише нагнав похмурості. Тому не беруся його рекомендувати усім, хіба що якщо вам справді подобається подібне.
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Важкувата екзистенційно-психологічна повість оповідає про складні стосунки батька та сина. Вже дорослий Свирид вимушений доглядати свого старого батька, який то впадає в безпам’ятство, то гірко ридає. При тому Свирид пам’ятає і згадує все. Все те жахіття, тиранію, холод та нелюбов, якими були наповнені найбільше його дитинство та юність через батька, колишнього політв’язня, якого зламали переслідування та ув’язнення в додаток до травми яку він отримав в дитинстві від власної матері з отим «Бийся головою до стіни!».
«Зерна великого розпаду не оминають найшляхетніших і найцинічніших, найсвітліших і найтемніших. І хіба має значення, що вчора ми ще були здатні на кілька коїтусів протягом доби, коли завтра ми мочимося в слоїчок? І хіба важливо, що позавчора ми ще кохали й вірили, коли післязавтра наше місце займуть інші, щоб знову кохати / не кохати й вірити / не вірити.»
Це текст про важкий і довгий процес переусвідомлення, прощення, який, так, потрібен далеко не всім, але саме такий шлях обрав для себе Свирид.
«…порятунок забуттям звільняє від тягаря пам’яті. Ми не витримуємо більше катівських рукавиць досвіду. Ми не хочемо знову прокручувати деякі картинки нашого життя, ретельно підсовувані нам рукою режисера, який знав усе, який ніколи нікого не забуде, ні перед чим не здригнеться. А ми здригаємося… наше серце, що переганяє кров… ще теплі наші щоки… але ми вже відречені від усього, що колись любили й ненавиділи…»
Це похмурий і важкий текст, що спонукає на роздуми й спроби рефлексії власного життя та становища. Чи сподобалося мені? Чесно, не знаю. Можливо, в якийсь інший час для мене цей текст став би для мене скарбом чи одкровенням, але зараз лише нагнав похмурості. Тому не беруся його рекомендувати усім, хіба що якщо вам справді подобається подібне.
(Інст з відгуками: @_daria_barnes. Тг: Помішана на сучукрліті🌖)
Displaying 1 of 1 review