Життя українського села в Карпатах, звичайні дитячі радощі й фантазії, передчуття війни, прихід Червоної Армії, а потім і німецької. Неймовірний, сповнений магії текст, який відразу захоплює й не відпускає до кінця.
«У день, коли вибухнула Друга світова війна, мені було сім років та чотири місяці, і я мешкав у селі Ясень над Лімницею. Мій батько, австріяк за походженням, легіонер Юзефа Пілсудського, був лісничим, а моя мама, українка й донька греко-католицького священика вчителювала в місцевій школі. Імовірно, завдяки цьому я не поділив сумної долі мого однолітка із сусіднього лісництва. Повісті «Золота сурма» й «Пекло ввійшло до раю» − частини моєї значною мірою автобіографічної тетралогії, дія в якій відбувається в 1939-1941 роках в українському селі на польських Кресах».
Автобіографічний текст Богдана Лебля про початок Другої світової війни. Юзьо - син поляка та українки, живе у карпатському селі на теренах тодішньої Польщі. 39-й рік, передчуття війни і таки війна. . Цей роман (який насправді складається з двох частин-повістей, але це таки роман) важливий і своїм змістом, і формою. . Тут цікавим є реалізм тодішнього життя, ставлення українців до поляків, побут тощо. Автор не деталізує, не втомлює описами та поясненнями. Враження читач отримує крізь призму восьмирічного Юзя. . Мене більше підкупила стилістика тексту (і водночас хороший переклад Божени Антоняк) - читання дуже плавне і спокійне. Автор грається перетасуванням реальності та уяви Юзя, що завжди вимагає уважності до тексту, щоб вчасно все підловити. Але в цьому й певна символіка, якою автор намагається передати очікування війни, її звуки і запахи. . Фінальна сцена в тому плані художньо прекрасна: стилістичні рефрени, крещендо та прискорення. Читаєш і розумієш, що текст намагається сказати несказане. . Саме тому роман оцінять поціновувачі художнього слова, отого ЯК написано. Водночас збагативши себе додатковим розумінням становища селян передвоєнного часу - без прозаїчності, але достатньо для витворення певної картинки.
Похмура книжка, дражлива, просякнута маренням хворої дитини і страхом. Тож якщо треба чогось під какао із зефірками, то це не той варіант. Мене тягне до цієї теми: рефлексії чехів та поляків щодо радянської окупації. Ця книжка була куплена з тої ж причини, але вихідні умови тут зовсім інші, бо дії відбуваються в Україні, вірніше, на ті часи таки в Польщі, поблизу Станіславова занедовго до початку другої світової. Теж дитячий погляд. Героєві 8 років, це хворобливий незґрабний хлопчик, син поляка та українки. З перших сторінок панує атмосфера всезагальної взаємної ненависті українців та поляків, причому героєві цієї ненависті дістається подвійна порція, з вищеозначених причин. І це все сягає такої міри, що хлопчик постійно перебуває в стані якоїсь паранойї, боїться односельчан, уявляє собі страшні картини, як його застрелять, заріжуть, завезуть кудись з метою викупу... це нагнітання таке густе, що дуже скоро назву починаєш сприймати як якийсь цинічний жарт, тому що нема там ніякого раю. Чеснішою була б назва "До пекла ввійшло ще гірше пекло", бо коли приходять совіти, страшно стає вже не тільки дитині.
Дуже дивна книжка, яка на жаль, не відповіла моїм очікуванням та анотації.
Юзьо – восьмирічний хлопчик з польсько-української родини, хворобливий і дуже лякливий малий. Вся книжка – це по суті його марення, в яких ти намагаєшся розібрати історичні події. Хлопець і так дуже непросто бачить навколишній світ – боїться ворон, люди йому видаються то лантухами з картоплею, то кришталевими карафками на полицях, то свічками на цвинтарі; він шукає спілкування з однолітками – але в мене було враження ніби вони розмовляють різними мовами. Я розумію, що тут описано відчуття дитини в час, коли починається війна – але ці почуття такі заплутані, що навіть складно поспівчувати Юзеві. Далі в село приходить червона армія, і малому видається що в козу вселився сатана і погляд кози відблискує в червоних зірках на кашкетах солдатів… Одним словом, автор додав стільки метафор та ілюзій, що за ними заховалася суть історії.
Найчесніше що я там прочитала – це пояснення Юзевої мами своїй дитині: «Не можна казати «пан» більшовикові. Вони цього дуже не люблять і страшно сердяться, якщо їх хтось так називає. Більшовики – то самі робітники й селяни. Усі. Навіть офіцери. Запам’ятав?»