На білому коні. На коні вороному

by Улас Самчук

Видання присвячене століттю від дня народження Уласа Самчука. Спомини і враження у двох частинах. Друкується за виданням Товариства «Волинь», Вінніпег, 1990 рік.
Ця книга – одне з небагатьох свідчень того, наскільки важко було представникам української інтелігенції перебувати в умовах окупації. Улас Самчук, як видно зі споминів, прагнув будь-якою ціною зберегти свою людську і національну гідність і, будучи далеко за кордоном, зумів передати настрої земляків та неповторний менталітет свого краю.
Персонажі та події не вигадані. Тут читач знайде багато знайомих імен: Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич…
Книга буде цікавою для українського читача, зокрема істориків, літераторів, для тих, хто не байдужий до питань національно-визвольної боротьби українців.

424 pages, Unknown Binding

Published January 1, 2007

About the author

Улас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».

Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".

У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).

У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

Reviews

[Olga Pogynaiko · Rating 5 out of 5]

Ох яка ж це крутезна книжка! Які ж це крутезні цікавезні спогади! Я в безумовному захваті.
Якось так виходить, що час Другої світової я реконструюю для себе через спогади. Спогади витворюють образ того, що відбувалося, не так через масштабні події, як навпаки - через дрібні, призму щоденного життя. В "анамнезі" в мене вже були спогади Докії Гуменної і Дмитра Малакова про Київ часів окупації (цікаві тим, що начебто про одне згадують, але через "ідеологічні" акценти - Гуменна емігрувала, Малаков залишився тут - це наче спогади про різні місця).
І ось тепер Самчук. Той самий Самчук, котрий автор "Марії", той самий Самчук, відзначення ювілею котрого "забанив" український суд з подачі портнова (з малої, навмисне). І от якщо ви би хотіли "з перших рук" зрозуміти, чи було за що "банити" - то треба читати (чи слухати, я якраз слухала на ютубі) ці спогади.
Самчук - з тої тусівки, що Теліга і Ольжич. Починається Друга світова і вони - натхненні і романтичні - їдуть на схід користати історичним моментом і будувати Україну. Будують, як можуть, - літературою і пресою. В процесі, звісно, спілкуються з окупаційними німецькими органами. Ну, бо інакше ж ніяк.
І тут все залежить від вашої оптики. Чи ви як читач готові дивитися на Другу світову і окупацію з незвичної точки зору? Чи ви готові сприймати, що в автора немає ненависті до німців, наприклад. Чи готові сприймати мельниківський погляд на методи роботи на противагу бандерівському.
Безумовно, для читання цієї книжки потрібна певна широта погляду. Якщо Друга світова вас тригерить, то ця книжка, ймовірно, не для вас. Якщо ви готові дивитися відсторонено, то з неї ви дізнаєтеся про:
- Олену Телігу, її характер, імпульсивність, поведінку, уривки з листів і тощо і тощо.
- Олега Ольжича - трохи менше за Олену та все ж.
- Уласа Самчука, звичайно.
- Віктора Петрова, зовсім трохи.
- Аркадія Любченка, трохи більше.
- Івана Кавалерідзе, ще трохи більше.
- Івана Липи, лікаря і поета.
- Мстислава Скрипника.
- Підвоєнні Львів, Київ, Кременеччину і найбільше - Рівне.
І якщо ви готові дивитися відсторонено, то вангую, що вам сподобається)