What do you think?
Rate this book
По шляху життя
236 pages, Hardcover
Published January 1, 1935
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
January 8, 2022
Мемуари Панаса Саксаганського «По шляху життя» - це унікальна книжка, що складається зі щирих і абсолютно безпафосних оповідок про українську бувальщину. Ось, наприклад, Різдво, яким його пам‘ятає автор:
«В їдальні на великім столі стояло безліч усього їстивного, по краях і посеред столу - цілі гори пиріжків з квасолею, горохом, капустою та рижем. Риба солона, риба свіжа, риба жарена. Холодець із риби. Батько з уеликою учтою сідав по один кінець столу, мати - по другий. Батько урочисто питав:
— Діти мої, чи видно мене зза пирогів?
Всі відповідали:
— ні, не видно, тату.
— ну, дай же, боже, щоб і на той рік не побачили, - казав він з саркастичною усмішкою»
Саксаганський захоплююче змальовує щасливі дні юнацтва, коли спав на ганку, мав власного човна, затишно вистеленого сіном, рушницю і в спеку у плавнях ловив рибу та зачитувався пригодницькими романами Купера та Майн- Ріда. Із комерційною метою він збирав колекції жуків та мотилів, на виручені гроші купував собі коньки та ласощі. А його старший брат Іван в цей час служив у поліції…ой, так це ж Іван Карпенко-Карий! Я, на свій сором, погано знаю нашу історію. Для мене було відкриттям, що ці двоє - брати. І ще Микола Садовський теж їхній брат, і акторка, що грала в них в театрі Наталку-Полтавку, Марія Карпівна, теж сестра їхня. Усі рідні, Тобілевичі, смалили на сцені так, що люди ридали то від сміху, то від горя.
Ще кілька тижнів тому Панас Саксаганський був для мене пов‘язаний лише з назвою вулиці у Києві, де багато років працював мій чоловік і мешкали наші друзі. Аж ось мені трапилась його комедія «Шантрапа» і нарешті мемуари «По шляху життя» про блєск і ніщєту українського театру в Російській імперії. В цій книжці чи не вперше такі знаменитості як Кропивницький, Заньковецька, Старицький та Карпенко-Карий перетворились для мене з безликих пам’ятників на цікавих живих людей з яскравими характерами.
Там Заньковецька випендрюється, що «нозі болять, сяду на вулиці і буду плакати», а Саксаганській підхоплює її на руки і несе отак додому. Марія Костівна регоче, а що Саксаганський у військовій формі, то здивовані городовики беруть «під козирок». Там відкривається уся «кухня» театрального закулісся з їх інтригами та чудесами. А сам Саксаганський вчиться грати, то зариваючись у томи Гете в пошуках відповідей, то спостерігаючи за поведінкою людей навколо, особливо за п‘яними. Бо грати таких важко: часто актори імітують або голос або тільки рухи. Саксаганський так навчився копіювати вимову знайомих людей, що за зачиненими дверима його сприймали геть за іншого.
У книжці багато і драми: смерті сестри та брата, які тяжко переживав Саксаганський, поневіряння в пошуках заробітків, трагедії. Якось посеред зими дерев‘яний театр перед виставою спалахнув як свічка, забравши з собою більше двадцяти людей і все майно акторів, включно зі справжньою старовинною зброєю запорізьких козаків (Саксаганський зумів витягнути непритомну акторку і скриню з п‘єсами).
Окрема важлива тема мемаурів - утиски української мови та цензура. З 1876 взагалі було забороено грати українське, згодом в українські репертуари треба було обов‘язково вводити російські водевілі, а вистави розпочинати російськими піснями. Навіть на відкриття пам‘ятника Котляревському, що його фінансували самі актори, письменники та меценати, не дозволили читати промови українською мовою. А у Києві деякі «значимі городяни» обурювались, що у п’єсі «Суєта» на сцені генерал із дочкою-інституткою розмовляють українською і радили переробити дію. На що Саксаганський відповідав: «Он у Шекспіра венеціанський мавр говорить англійською - і нічого». І відмовився переробляти, задоволено зазначивши, що п’єса внесла і нові ідеї, і нові типи в театральне життя.
А взагалі агенти і начальники у Києві часто ставили театру палки в колеса і навіть залишали письмові настанови: «нє пускать в місто етіх сєпаратистів, самостійників-мазепинців». При цьому в Москві та Перебурзі на театр чекав шалений успіх, грандіозні збори і справжня мода на українців, почали влаштовувались українські вечірки. Але у журналі про них писати відмовились, бо «те, что стоят у корміла правлєнія считают, что нікакой такой Украіни нєт, а ви просто какая-то сєкта». Яка знайома риторика.
І хоч я трохи втомилась на скандалах і особливо на довжелезних листах ображеного Кропивницького (от хто зараз би грандіозні срачі на фейсбучиках міг влаштувати) та неможливо не полюбити цього душевного дядька, Панаса Карповича Саксаганського, з його вродженим почуттям гумору та делікатністю.
Наостанок перекажу історію від батька Саксаганського про тодішню лихоманку пошуків скарбів у старовинних похованнях у степах:
«Йшов по нашому степу якось поміщик і побачив, як могильна плита стирчить, а на ній вибито: «Підніми і побачиш». Він зізвав усе село, запряг волів, довго морочились і врешті підняли каміннну плиту. А під нею - нічого, предковічний грунт. Почали обчищати плиту, а там напис: «А що, важка?»
«В їдальні на великім столі стояло безліч усього їстивного, по краях і посеред столу - цілі гори пиріжків з квасолею, горохом, капустою та рижем. Риба солона, риба свіжа, риба жарена. Холодець із риби. Батько з уеликою учтою сідав по один кінець столу, мати - по другий. Батько урочисто питав:
— Діти мої, чи видно мене зза пирогів?
Всі відповідали:
— ні, не видно, тату.
— ну, дай же, боже, щоб і на той рік не побачили, - казав він з саркастичною усмішкою»
Саксаганський захоплююче змальовує щасливі дні юнацтва, коли спав на ганку, мав власного човна, затишно вистеленого сіном, рушницю і в спеку у плавнях ловив рибу та зачитувався пригодницькими романами Купера та Майн- Ріда. Із комерційною метою він збирав колекції жуків та мотилів, на виручені гроші купував собі коньки та ласощі. А його старший брат Іван в цей час служив у поліції…ой, так це ж Іван Карпенко-Карий! Я, на свій сором, погано знаю нашу історію. Для мене було відкриттям, що ці двоє - брати. І ще Микола Садовський теж їхній брат, і акторка, що грала в них в театрі Наталку-Полтавку, Марія Карпівна, теж сестра їхня. Усі рідні, Тобілевичі, смалили на сцені так, що люди ридали то від сміху, то від горя.
Ще кілька тижнів тому Панас Саксаганський був для мене пов‘язаний лише з назвою вулиці у Києві, де багато років працював мій чоловік і мешкали наші друзі. Аж ось мені трапилась його комедія «Шантрапа» і нарешті мемуари «По шляху життя» про блєск і ніщєту українського театру в Російській імперії. В цій книжці чи не вперше такі знаменитості як Кропивницький, Заньковецька, Старицький та Карпенко-Карий перетворились для мене з безликих пам’ятників на цікавих живих людей з яскравими характерами.
Там Заньковецька випендрюється, що «нозі болять, сяду на вулиці і буду плакати», а Саксаганській підхоплює її на руки і несе отак додому. Марія Костівна регоче, а що Саксаганський у військовій формі, то здивовані городовики беруть «під козирок». Там відкривається уся «кухня» театрального закулісся з їх інтригами та чудесами. А сам Саксаганський вчиться грати, то зариваючись у томи Гете в пошуках відповідей, то спостерігаючи за поведінкою людей навколо, особливо за п‘яними. Бо грати таких важко: часто актори імітують або голос або тільки рухи. Саксаганський так навчився копіювати вимову знайомих людей, що за зачиненими дверима його сприймали геть за іншого.
У книжці багато і драми: смерті сестри та брата, які тяжко переживав Саксаганський, поневіряння в пошуках заробітків, трагедії. Якось посеред зими дерев‘яний театр перед виставою спалахнув як свічка, забравши з собою більше двадцяти людей і все майно акторів, включно зі справжньою старовинною зброєю запорізьких козаків (Саксаганський зумів витягнути непритомну акторку і скриню з п‘єсами).
Окрема важлива тема мемаурів - утиски української мови та цензура. З 1876 взагалі було забороено грати українське, згодом в українські репертуари треба було обов‘язково вводити російські водевілі, а вистави розпочинати російськими піснями. Навіть на відкриття пам‘ятника Котляревському, що його фінансували самі актори, письменники та меценати, не дозволили читати промови українською мовою. А у Києві деякі «значимі городяни» обурювались, що у п’єсі «Суєта» на сцені генерал із дочкою-інституткою розмовляють українською і радили переробити дію. На що Саксаганський відповідав: «Он у Шекспіра венеціанський мавр говорить англійською - і нічого». І відмовився переробляти, задоволено зазначивши, що п’єса внесла і нові ідеї, і нові типи в театральне життя.
А взагалі агенти і начальники у Києві часто ставили театру палки в колеса і навіть залишали письмові настанови: «нє пускать в місто етіх сєпаратистів, самостійників-мазепинців». При цьому в Москві та Перебурзі на театр чекав шалений успіх, грандіозні збори і справжня мода на українців, почали влаштовувались українські вечірки. Але у журналі про них писати відмовились, бо «те, что стоят у корміла правлєнія считают, что нікакой такой Украіни нєт, а ви просто какая-то сєкта». Яка знайома риторика.
І хоч я трохи втомилась на скандалах і особливо на довжелезних листах ображеного Кропивницького (от хто зараз би грандіозні срачі на фейсбучиках міг влаштувати) та неможливо не полюбити цього душевного дядька, Панаса Карповича Саксаганського, з його вродженим почуттям гумору та делікатністю.
Наостанок перекажу історію від батька Саксаганського про тодішню лихоманку пошуків скарбів у старовинних похованнях у степах:
«Йшов по нашому степу якось поміщик і побачив, як могильна плита стирчить, а на ній вибито: «Підніми і побачиш». Він зізвав усе село, запряг волів, довго морочились і врешті підняли каміннну плиту. А під нею - нічого, предковічний грунт. Почали обчищати плиту, а там напис: «А що, важка?»
Displaying 1 of 1 review