У книзі Роман Іваничук колоритно змальовує шлях у велику літературу, свою хресну літературну матір — Нанашку Ірину Вільде і письменників старшого покоління львівської обителі муз — Юрія Мельничука, Михайла Яцкова, Михайла Рудницького, Володимира Гжицького, Тараса Мигаля та ін. й цікаво характеризує новаторство шістдесятників. Та з особливою силою Роман Іваничук пише про в огні розбуджену україну під час Революції гідностію Окрадена, знівечена, розтерзана, струмлена домашніми чварами, загрожена неситим сусідом, не потрібна самовдоволеному світові, безпорадна й зневажена Україна нарешті таки відроджується для величного життя на подив чужим народам. А в останній частині триптиху під пером письменнника оживає земне дно під небесами — рідне село Ткач, родина, світ дитинства і перше кохання — зеленоока Анничка, любов до якої проніс до кінця свого життя. Зворушливі спогади Майстра яскраво відображають також суспільні й духовні підвалини, на яких зростала творчість патріарха української історичної прози.
Український письменник, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України (з 1960), депутат Верховної Ради України І-го скликання (1990-94). Заслужений працівник культури України. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, Літературної премії ім. А. Головка, премії ім. І. Мазепи. Герой України.