Дві московки

by Іван Нечуй-Левицький

Повість „Дві московки” вважається одним з найдраматичніших творів автора, одним з небагатьох, що змальовує нещасливу долю українських жінок-селянок. В центрі повісті – дві зовсім протилежних жіночі постаті. Ганна і Марина – дівчата з одного села, одного соціального рівня. Також їх поєднує те, що вони обидві кохають Василя, доброго українського парубка, що недавно повернувся з солдатів. Василь обирає собі за дружину Ганну, але незважаючи на палке кохання, подружжя не можна назвати щасливим. Тяжкі соціальні умови і солдатчина забирають у Ганни не тільки чоловіка, а й сина. Доля Марини складається по-іншому, але вона не менш трагічна: дівчина вирушає в місто, але не може знайти свого щастя вдалині від рідних та близьких.

Paperback

First published January 1, 1868

About the author

Український прозаїк, перекладач. Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика.
У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.
Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.
1861 року вступає до Київської духовної академії.
1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.
З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів.
Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.
1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях.
Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року.

Ivan Nechuy-Levytsky was born on 25 November 1838 to a family of a peasant priest in Stebliv (Cherkasy region of central Ukraine). In 1847 entered the Boguslav religious school. Upon graduating from the Kiev Theological Academy (1865) he taught Russian language, history, and geography in the Poltava Theological Seminary (1865–1866) and, later, in the different gymnasiums in Kalisz (Congress Poland), Siedlce (Congress Poland, 1867–1872), and Kishinev (Bessarabia, 1873–1874). He started writing in 1865, but due to Russian imperial censorship his works appeared only in Galician periodicals, such as the journal Pravda, Dilo, and Zoria (Lviv).

He died in 1918 in one of almshouses of Kiev.

Reviews

[Ярослава]

Нечуй-Левицький набрав повні груди повітря і сказав: життя жорстоке і непередбачуване, ані наявність чоловіка, ані наявність дитини не гарантує, що тобі буде кому склянку води на старості подати. А що таки гарантує підтримку? Жіноча дружба і солідарність.

(так, це найраніший Нечуй, його слабкі сторони тут помітні, як ніколи, ця повість - не те, що прямо варто було читати, але)

[Kostiantyn · Rating 5 out of 5]

This story has 2 layers. The front one depicts the difficult life of 3 women. An old mother, who lived without her son with the only hope of seeing him again. A hard-working woman, loved, married, and rewarded with a son, who later lost everything. And her friend – a pneumatic girl (as Aldous Huxley would say) – who decided not to repeat the fate of the previous 2 characters and tried to save her life in the city. But in the background, I see the oppression of the Ukrainian people caused by moscovits occupation: the male population was forced into military service, family roots were mocked, language was forced out of use, etc. As Hannah was repeating the fate of her husband's old mother as I feel the story repeats nowadays.

[Мар'ян · Rating 4 out of 5]

Драматизована історія зросійщення і поневолення українського народу. Крайній Нечуй-Левицький, так би мовити.
Це тільки дві історії з мільйонів. Тут історія глуму над душею, а не над тілом. А скільки було таких ще мільйонів зламаних доль.
Так і напрошуються слова з цих двох історій:
"Щоби пімстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів Твоїх..."